Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Міністерство освіти України

Київський Національний Економічний Університет

Кафедра філософії

Тема : “Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана”

КИЇВ 2000

П Л А Н :

Вступ :

3

1. Пізнання як творчічть.Проблеми істини 3

. Пізнавальна творчість як пізнання можливостей;

. Об”єктивні і суб”єктивні характеристики істини;

. Абсолютні й відносні характеристики істини.

2. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу 11

. Наукове передбачення;

. Межі передбачення;

. Роль “божевільних “ ідей в науковому пізнанні.

3. Досвідно-практичні джерела пізнання. 18

Логіко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу.

. Досвідний рівень пізнання;

. Проблема інтуїції;

. Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції.

Висновок

26

Література

28

Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне

ознайомлення з пізнанням , як творчістю , з проблемами істини , з

об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й

відносними характкристиками істини , з шляхами та способами пізнавального

освоєння світу , з джерелами пізнання.

Пізнання-процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в

всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою

людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія

пізнання.

Теорія пізнання(гносеологія)-це розділ філософії ,що вивчає природу

пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини , її пізнавальні

можлвості та здібності; передумови ,засоби та форми пізнання ,а також

відношення знання до дійсності ,закони його функціонування та умови й

критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також ,що у теорії пізнання є питання про відношення знання

про світ до власне світу ,чи спроможна наша свідомість (мислення,

відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала

ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства,

виключно, як пасивний споглядальний процес , у якому суб”єктом був

окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними

здібностями, заданими йому природою ,а об”єктом –така ж вічна і незмінна

в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-

історичний характер ,що виявляється , по-перше ,у тому, що всі людські

пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і

зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати

разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством

знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду ,

нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє ,сам процес оволодіння

цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-

четверте ,те ,що людина може пізнати і що вона пізнає , теж визначається

рівнем суспільно-історичного розвитку людста,всесвітньо-історичним

розвитком загальної системи знань , закріплених у предметах матеріальної

та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі

, в мові.

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей. Пізнання є

процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході

відображення його свідомістю, пізнавальний процес посягає принципово

творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не

є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній

формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й

багато хто з природодослідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання

виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності

(того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не

здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що

дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й

усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів

щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас,

помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття

«існування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення

реалістів ствердити існування «будинку взагалі» як однопорядкового з

існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в

такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з

усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування

«будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на

цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе

теж існує).

Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з існуванням взагалі

міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до

недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі

(1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок

відносно пізнаваності матерії—«не знаємо і не можемо знати» — лише на тій

підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що

нам, в кінцевому рахунку, відомо,—розпачливо запитує Гекслі,—при цю жахливу

«матерію», крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів

нашої свідомості?»:#

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до

такого, «дзеркального» відображення і зводив свідомість старий

матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми

відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки

практичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної

схеми» реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування

загального.

«Конструктивна схема» тієї чи іншої речі , по суті, вказує на ту множину

можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому,

відображаючи «конструктивну схему» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а

«конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає

не тільки «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей),

але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися в практиці,

вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з

точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити

вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після

цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке

відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній

можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у субстраті звуків

усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справжнім перетворенням у

дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому,

# Huxley T.Collected Essasys New York 1898. Vol.1.P.160.

що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що

реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує

реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним

існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово

наголошувалося, «мова є безпосередня дійсність думки», підкреслимо,

«безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би

мовити, «відчутно» фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним

процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають

цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій

«можливісний» статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель

тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним «світом» людських

значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє

(про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням

про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної

реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі

не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники марбурзької школи

неокансіанства, твердячи, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в

наявній системі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в дослідженні

самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій «перебудові»

системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І, нарешті, в XX ст.

неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки

опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний

вплив на сам пізнавальний результат (неврахування цього впливу може

призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про

минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі,

знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним «текстом»).

Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних

понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і

діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи.

Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі,

по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське

дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам питання про мовну

реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини. З характеристики

пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає

характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з

якихось причин адекватність відображення порушується, деформується,

результат пізнання набуває протилежного характеру — заблудження (омана).

Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною

копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним

образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає

питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим

відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найбільш повну міру

його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності

відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити

суб’єктивні моменти, під якими розумілося все те у змісті відображення, що

має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав

певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості

будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних ,

приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати

пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно

«руйнівного» відносно адекватності відображення чинника є принципово

неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і

не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб’єкт у процесі

пізнання (до речі, об’єкт не меншою мірою здатний на аналогічний

«спотворюючий» адекватність відображення вплив), оскільки сама основа

пізнавального процесу—практика.

Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її

характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її

«загальнозначущості», згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно

того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з

твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не

означала об’єктивної істинності такого твердження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого

знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, «незалежність змісту

знання», а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від

людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст істинності знання від

неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого

історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю

об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно

взаємодіяли і взаємопроинкали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим

більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.

Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав:

«Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської

науки.” Якщо ж ми повернемося ще на кілька віків назад, тип знань

зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут

йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку

про міфи».# Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи

поступального розвитку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції науки

далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме

«ілюзію» чи «міфи”?

Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали

міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і

т. п. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні

уявлення про людиноподібних істот, що «управляли» навколишньою природою,

скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й

упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто

теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі,—

писав Бородай,— лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона

бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко

не продуктом вільної фантазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже

не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю

свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною,

єдино реально існуючою... дійсністю»# .

Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями,

оскільки для неї в більшості випадків залишається невідомим зміст тих

відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з

робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля

(1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я

птахів, оленів і пшеницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьєв (1903)

зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який

робив з нього «висновок» про принципову відмінність логіки первісної людини

від логіки людини сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Зближення значень «олень» —

«пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто

переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що

відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної

ролі вирощування рослин... і закріплюється Ідеологічно...»#

Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як «суцільне»

заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної

людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте

інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного

знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з

такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія»

та ін., оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від

знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності

«людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають.

Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного

мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення

всіх його частин у просторі й зміни положення з часом» (Ле Бройль).

Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо,

визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ,

який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина

діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й

антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер

# Валлон А.От действия к мысли М., 1956 С.121

#.Бородай Ю.М. Воображение и теория познания М., 1966 С.46

#.Леонтьев А.Н.Проблема развития психики М., 1965 С.173

стихійних рушійних сил навколишнього середовища.

У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і

механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про

світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за

образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато

категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй

«об’єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся

велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними

законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за

допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає

глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ

Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно

іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі

існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити

протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й

управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на

короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні

бути представленими широкій публіці» .#

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко

вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття,

прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина

виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у

вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу

підготовка природничонауковнх кадрів (не кажучи вже про гуманітарні

спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському

університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні

(Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до

20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих

факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році

суспільні дисципліни становили лише 7,3—9,9 %.

Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже,

ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки,

істина завжди була й залишається однією з найващих гуманістичних цінностей

людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного,

гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про

протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто

трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною

фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно

пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто

її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди,

воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є

#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829

справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істини — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної

єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так

само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного

грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою

протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на

простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й

феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна

поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр

(і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може

навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає

при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою,

але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна

обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове)

уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б,

неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й

неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання

(істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною

її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні

віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко

не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і

тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже

практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали

одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри

Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких

часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної

поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо

співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться

надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної

кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З

геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її

поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є

площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж

ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми

навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної

поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо,

що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не

вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної

поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику

територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію),

а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках

нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його

чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного

положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо

тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою)

величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина

залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є

відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках

своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту

існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві

різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.

Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її

перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за

межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки

відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд,

стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну

(істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про

Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5

тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях

3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття

німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--

ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався

виключно текстом «Іліади» (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою)

і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького

війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана

використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна

її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна

постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до

неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так,

на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну

відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі?

Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки

відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І

у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ

Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей

тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал,

дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали,

офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху

останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у

реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І,

оскільки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським

урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського

історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для

політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування па

Україні справжня й щира»# .

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому

риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично

багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики

істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас

цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у

постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно

відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та

реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей.

Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього

існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і

інтересів» людини.

Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не

найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в

новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою

була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен

існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (чи

ысто «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального

експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі

«верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії

фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя,

оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий

факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж

ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту

(його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль

(здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу

вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами —

«позитивно» чи «негативно») знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій

методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток)

наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які

об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних

фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують

«ядро» програми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так,

відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило

(«фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися

від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези,

які.

1.Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.19.

2. Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.7.

допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову

планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирішального експерименту»

(хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки .він залишився па

загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального»)

джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в міркуваннях Лакатоша є думка про «стійкість» теорії

протії «фальсифікуючої» сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли

з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі,

астрономи (і серед них перш за все Птоломей), розробивши складну теоретичну

побудову «епіциклів» і «ексцентрів», зуміли несуперечливо «прив'язати»

негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III

ст. до н. е. Арістархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато

простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними (щодо геоцентризму)

фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі

наук того періоду.

У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Земля мала рух, спільний з

усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці

тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої

підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі,

висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити» .#1

Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати

поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть

у часи Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілеи і І.

Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер

лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав

одному з послідовників Коперника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілеіі вчинили б

обережно, якби задовольнилися б здогадними висловлюваннями и утрималися б

від абсолютних; так чинив, як я завжди думав, і Коперник... І справді,

якіцо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще

пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів і ексцентрів, то це-

прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком

досить для математики».#2

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на. існування фактів, що ЇЇ

«фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування

альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. е.), яка простіше

пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після

цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії,

фундамент якої було закладено Коперником.

Проте такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки

знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії,

аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова

«додаткових гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії,

узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів.

#.Цит.за :Гурев Г.Системы мира .М., 1950. С .78

#.Цит за : Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М..1961 .С.122.

Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої

відомої на початок XIX ст. планети сонячної системи). Узгодження цих

аномалій з законами небесної механіки, якій вони, мабуть, суперечили, не

тільки зберегло теорію, але й привело до відкриття (суто теоретичним

шляхом) пової планети — Нептуна. Цілком аналогічним шляхом була відкрита в

1930 р. остання відома на сьогодні планета сонячної системи Плутон.

Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий

періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то

виявилося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці

далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у.

правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які

узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило

неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця».

Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала наявність «порожніх

місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів з цілком певними

(Менделєєв точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці

елементи і справді (більшість—ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з ціїх

елементів—галія—виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав

Менделєєв. Останній написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану,

в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності

досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив

правоту Менделєєва.

Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене

теоретичним шляхом відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в

Північному Льодовитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий

однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий,

здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами метод виявлення й

пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.

Межі передбачення. Проте історія науки знає безліч випадків протилежного

порядку, коли безсуперечне «прив'язування» до теорії фактів, що їй

суперечили, не виправдовувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого

теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною

теорією.

Чому ж так по-різному складається доля «логічних моделей», що будуються

для пояснення («прив'язування» до теорії) нових фактів? Конструювання

подібного роду «логічних моделей» має на меті отримання нового знання.

Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови

(логічна «модель» Птоломея і логічна «модель» Адамса і Левер'є з точки зору

їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними

«моделюються».

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в

геоцентричній теорії були новими фактами щодо (відповідно) небесної

механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному.

Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча

Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не

відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося

згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної

системи знання. Таким чином, характер наукового передбачення має такі

логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні

закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання.

Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми

фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються

заблудженням. Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі

їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється

вже після її конструювання (часто-набагато пізніше). То чи можливе взагалі

визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі?

Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта

до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої,

якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері

реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного

періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані

закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже

відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з

відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає

відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в

геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагоналі

квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних

числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і

радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін., на всіх

етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому

обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про

неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який

застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої «теорії ефіру», що

свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла.

Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання

якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб

зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі

сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат

супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер

світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів

жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого

опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його

усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну

субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є

справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але

натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір

може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня

з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від

заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про

існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону

Страницы: 1, 2