Антична культура: Давній Рим

Антична культура: Давній Рим

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Реферат

З курсу: “Українська та зарубіжна культури”

Тема: “Антична культура: Давній Рим”

Студента I-го курсу

1-ої групи відділення МЕВ

Гапєєва Дмитра Сергійовича

Викладач: професор Бураго С.Б.

Київ – 1999

План роботи:

Вступ 3

Історія Риму 3

Критика Римської культури 6

Культура Вілланови у Північній та Центральній Італії. Культура етрусків 6

Культура Риму епохи республіки 9

Культура Римської імперії в період найбільшої могутності 13

Культура Римської імперії III століття 18

313 рік – початок нової епохи 20

Висновок 21

Вступ

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для

світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм

цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще

два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини,

юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й

сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського

походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі,

образотворчому мистецтві, в системі державного і приватного права,

адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

Вивчення історії античної, і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти

закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить

можливим більш грунтовний підхід до вивчення й розуміння сьогоднішніх

соціальних і культурних процесів. Події та герої римської культури та

історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні символи, що допомагають

глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих періоди:

ранній Рим, або царський період, Римська республіка та Римська імперія.

Вони мають ще і внутрішнє членування. У періоді раннього Риму виділяють

етруську епоху й суто царську, тим більше, що деякі римські царі були

етрусками за походженням. Римська республіка знала три епохи: рання

республіка (кінець 6 століття – 256 рік до нашої ери), епоха великих

завоювань (256 – 130 роки до нашої ери), епоха громадянських воєн та кризи

республіки (133 – 31 роки до нашої ери). В історії римської імперії

вичленовуються дві епохи: рання імперія, або принципат (31 рік до нашої ери

– 2 століття нашої ери), і пізня імперія (3 століття нашої ери – 476 рік).

На мою думку, саме у зв’язку з історичними подіями тих часів слід

розглядати культуру Римської держави, адже хід історії дає поштовх розвитку

(чи занепаду) культури. Отже, коротко розглянувши основні віхи історичного

розвитку Риму, перейдемо до опису культурних процесів, пов’язаних з цими

подіями.

Історія Риму

Рим з’явився як один із землеробських полісів на південній периферії

етруського світу. На протязі 6 століття до нашої ери він був під владою

етрусків. Невелика кількість пам’яток цього періоду є складовою частиною

цивілізації етруського типу. Потім почалася повільна, але тривка експансія

Риму, що знаходився на кордоні двох великих італійських цивілізацій:

етрусків і Великої Греції. Ця експансія привела Рим не тільки до

визволення, але й дозволила йому зайняти ключові позиції в Центральній

Італії.

Частиною Римської культури, безперечно, є легенда про заснування Риму. До

нас дійшли твердження, що Рим був заснований між 754 і 753 роками до нашої

ери латинськими колоністами зі стародавнього міста Альба Лонга[1]. За

легендою, римляни пов’язували заснування Рима з Троянською війною. Легенда

розповідає, що коли загинула Троя, деякі троянці на чолі з Енеєм повтікали

на кораблях до Італії. Вони прибули в Лацій, де заснували місто Альба, в

якому й зацарював Еней. Його нащадок, цар Альби Нумітор[2], був повалений

своїм братом Амулієм. Побоюючись помсти дітей або онуків Нумітора, Амулій

примусив його дочку Рею Сільвію[3] стати весталкою[4]. Жриці богині Вести,

берегині домашнього вогнища, не мали права виходити заміж. Однак у Сільвії

від бога Марса народилися два сини-близнюки, Ромул і Рем. Амулій наказав

кинути їх у Тибр. Але малюки врятувалися: хвиля викинула кошик із дітьми на

берег, де їх вигодувала молоком вовчиця. До речі, саму капітолійську

вовчицю у 6 – на початку 5 століття до нашої ери римляни зобразили у

вигляді бронзової скульптури, яку встановили на Капітолії. Вона відома й по

сьогоднішній день. Потім братів виховував царський вівчар. Врешті-решт

Ромул і Рем довідались про своє походження, вбили Амулія, повернули царську

владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на

Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву

Рим[5] від імені Ромула. Під час побудови міської стіни між братами виникла

сварка, Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він

поділив громадян на патриціїв і плебеїв, усе населення – на курії і створив

військо.

Легенда розповідає,що першими жителями Рима були юнаки – супутники Ромула

та його дружина. Сусідні общини з недовірою ставилися до нових поселенців і

не хотіли одружувати з ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яке

запросив сусідів-сабінів. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок.

Сабіни пішли війною на Рим, але сабінянки зуміли помирити своїх батьків і

чоловіків. Як наслідок злиття латинської і сабінської общин утворилась

єдина Римська держава, в якій стали спільно правити два царі – Ромул і

сабінянин Тит Тацій.

Другий римський цар, сабінянин Нума Помпілій, затвердив культи богів і

зорганізував жрецькі і ремісничі колегії. Наступний цар, Тулл Гостілій,

зруйнував Альбу Лонгу і переселив її жителів до Рима. Його спадкоємець Анк

Марцій побудував міст через Тибр і заснував у гирлі річки першу римську

колонію – Остію.

Потім, за римською традицією, в Римі правили ще три царі, етруски за

походженням. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм на

Капітолії і підземний стічний канал – Велику клоаку, що існує дотепер. Його

наступник Сервій Туллій провів важливі соціальні реформи і встановив

довкола міста міцну кам’яну стіну. Останнього, сьомого, царя Тарквінія

Гордого вигнало з Рима повстале населення. Від цієї події 510 року бере

початок історія Римської республіки.

Спеціальне вивчення легенд про ранній Рим і зіставлення їх із результатами

археологічних та лінгвістичних досліджень привели вчених до висновку, що

відомості античних письменників у цілому заслуговують на довіру. Тепер

визнано, що антична традиція містить поряд із вигадками і спомин про

реальні історичні події та особи. Наприклад, достовірні у своїй основі

відомості про етнічний склад населення на території майбутнього Рима,

зв’язок цього населення зі Східним Середземномор’ям ( греки, фінікійці,

етруски ), приблизний час виникнення Рима, зв’язок перших римських

поселенців з Альбою Лонгою, злиття латинської і сабінської общин у Римі,

загальні уявлення про діяльність перших римських царів, про етруське

правління в Римі наприкінці царського періоду тощо.

На протязі 3 століття до нашої ери Рим утверджується як головна сила, що

підпорядкувала собі весь Апеннінський півострів, включаючи і Етрурію, яка

на той час вже вичерпала свій історичний потенціал, та більшість полісів

Південної Італії. До кінця 3 століття до нашої ери Рим стає великою

середземноморською державою. Підкоривши в останній чверті 3 та в першій

половині 2 століття до нашої ери Карфаген, Рим став керівною силою в

Центральному та Західному Середземномор’ї. В 2 та 1 століттях до нашої ери

Рим підкоряє собі багаті землі елліністичної Греції, Єгипту і Малої Азії.

Рим зростав, будуючи легендарні дороги і починаючи торгівлю з сусідніми

країнами. Життя в ньому було досить гідним, але жителі Риму прагнули

більшого. Вони створили величезні легіони, щоб підкорити собі нові землі.

Імперія ставала сильнішою, і ніхто вже не міг зупинити Рим. Захоплені у

полон війська противника ставали рабами, яких купували багаті міщани,

насолоджуючись усіма радощами життя в Римі. Але не кожен римлянин жив у

такій розкоші. Це призводило до повстань голодних нижчих класів. Але Рим

вижив. Як доказ його величі, були збудовані величезні арени, де проходили

захоплюючі небезпечні змагання (битви гладіаторів, кінний біг, поєдинки

рабів з левами тощо). Все це було неодмінними атрибутами римського побуту.

На протязі 1 століття до нашої ери складається велика римська латиномовна

література, закладаються основи власного римського образотворчого мистецтва

й архітектури.

На рубежі старої і нової ери Рим перетворюється на величезну світову

державу. Старий полісний устрій вступає у непорозуміння з тими завданнями,

які необхідно було розв’язувати у рабовласницькій країні. На зміну

полісному республіканському устрою приходить імперія. Так з 1 століття

нашої ери починається заключний етап розвитку античного Середземномор’я.

Період з 1 по 5 століття нашої ери – епоха останнього розквіту античної

культури. У 476 році нашої ери могутня Римська імперія впала під натиском

напіводягнених голодних варварів, ставши жертвою своєї власної необачності,

надмірної вишуканості та багатства. А до культури варварам діла не було –

грандіозні палаци, монументи та скульптури, колони та форуми, сенати та

префектури були знищені при взятті Рима. Загибель Риму означає і загибель

великої античної культури в цілому. Як образно відмітив Т.Момзен: “Над

греко-латинским миром опустилась историческая ночь, и отвратить ее было не

в силах человеческих, но Цезарь дал все-таки измученным народам доживать

вечер своего развития в сносных условиях. А когда, после долгой ночи,

занялся новый исторический день и новые нации устремились к новым, высшим

целям – у многих из них дало пышный цвет семя, посеянное еще Цезарем, и

многие именно ему обязаны своею национальной самобытностью”[6].

Критика Римської культури

У римської культури завжди було багато як прихильників, так і противників.

Дійсно, багато хто не міг пробачити римлянам войовничість їх менталітету,

що її вони успадкували від етрусків. Особливо не сприймали культуру Риму

греки, що їх римляни підкорили. Елліни перемагали своїм генієм, а римляни

досягали успіху лише завдяки фортуні. Але Рим зробив те, чого не вдалося

зробити еллінам. Він об’єднав народи та запровадив порядок на землях,

приніс їм мир. Кожен міг, будучи в безпеці від нападу, працювати, сіяти,

збирати врожай, мандрувати землями країни та торгувати. За щитом Риму

елліни зі своїми поглядами на життя могли нескінченно довго сперечатися на

філософські теми. Можливо, Рим не перевершив греків у галузях філософії та

скульптури, але він добре налагодив перекидання військ з одного кінця

держави в інший та встановив справедливі закони. А це вже і є культурою.

Рим на той час був універсальною ідеєю. Досягнення в тих галузях культури,

в яких римлянам не вдавалося створити щось особливе, були цілком запозичені

у інших народів, у тих же самих греків. Але в будь-якому випадку римська

культура не просто цікава – вона грандіозна, без неї не можна уявити давній

світ, як і не можна уявити Рим без впливу на нього грецької культури.

Культура Вілланови у Північній та Центральній Італії. Культура етрусків

1000 років до нашої ери. Початок колонізації Італії етрусками. Приблизно в

цей час, за підрахунками вчених, починається період залізного віку на

території майбутнього Риму. Відбувається перехід від апеннінської культури

та культури террамар (“жирна земля”), від яких залишилась велика кількість

господарських відходів у вигляді кераміки, залишків бронзових виробів на

свайних поселеннях біля водних просторів рік та озер. Субапеннінський

період став перехідним, він визначається появою нових племен на території

сучасної Італії, ці племена принесли особливу культуру, зокрема, вони

померлих ховали на спеціальних полях-кладовищах. Змінився обряд

захоронення, поширюється кремування. В Південній Етрурії продовжує існувати

культура террамар. В Північній і Центральній Етрурії в результаті великих

етнічних переміщень встановлюється основний тип культури цього періоду, що

має назву культура Вілланови. По суті це землеробська культура. Схематично

виділяють чотири етапи цієї культури, коли удосконалюється техніка

виготовлення бронзових виробів, нові форми бронзових речей побуту, дещо

прогресує залізообробка, не дивлячись на обмеженість запасів залізної руди

в Італії. Тільки в 6 столітті до нашої ери помічаємо перевагу в кількості

залізних знарядь праці над бронзовими. В археологічному асортименті

з’являються нові форми фібул. Значним кроком вперед у розвитку

технологічних навичок є виготовлення гончарного посуду. Археологічно можна

інтерпретувати знайдені вироби як предмети торгівлі племен. Сюди

відноситься грецька кераміка, фінікійське скло, предмети з золота й срібла,

слонової кістки. Складніше сприймаються етнічні переміщення населення.

Згадані террамари, як і оволодіння металом, пов’язують з індоєвропейським

елементом, частковим його проникненням, можливо, морем, по території Італії

шляхом колонізації. Домінуючу масу носіїв індоєвропейських мов склали

племена італіків, що проникають в Італію з кінця 2 тисячоліття до нашої ери

і, як вважають, створюють культуру типу Вілланови.

Відкрита біля поселення Вілланова у передмісті Болоньї в середині 19

століття культура знаходить аналоги в культурі залізного віку Лігурії

(Голасекки), Венеції (Есте), Бруттії (Торре Галлі). Культура Вілланови

проявляється в центрах Південної Етрурії, Лації (Альбанські гори), у

відповідних прошарках римського поселення.

Піднесення етрусків у 8 столітті до нашої ери в Середній та Північній

Італії є закономірним розвитком попередньої культури Вілланови. Проблема

етруської мови породжує все нові й нові версії, які грунтуються на 9

тисячах етруських надписів, що збереглися. Весь масив етруського матеріалу

дозволяє оцінити мовний запас, зміст епітафій, текстів-присвят та

подарункових творів.

Алфавіт використовувався грецький. Однак для досліджень великим недоліком є

одноманітність надписів епіграфіки, мала кількість текстів на широкі теми.

Короткі етруські надписи зустрічаються на урнах, глечиках, дзеркалах,

геммах.

У 8 – 7 століттях до нашої ери етруски проживають на більшій частині

сьогоднішньої Італії, займаються землеробством, утримують худобу. Високий

рівень землеробства дозволяв проводити селекцією – було отримано етруський

сорт полби, вперше почали вирощувати культурний овес. Льон йшов на пошиття

одягу, вітрил для човнів. Цей матеріал використовувався для запису

різноманітних текстів (пізніше це досягнення використали римляни). Існують

свідчення антиків про міцність ниток з льону, за допомогою яких етруські

ремісники виготовляли панцирі (гробниця 6 століття до нашої ери,

Тарквінія). Досить широко етруски застосовували штучне зрошення, дренаж,

регулювання течій річок. Відомі археологічній науці давні канали

знаходилися біля етруських міст Спіна, Вейї, в районі Коди.

Наведені факти високого рівня агрономічної культури, прикрашені пережитками

давньої магії, свідчать про великий вклад етрусків у культуру Італії в

давнині.

В інших галузях діяльності, наприклад в ремісництві, етрускам властиві

високий рівень та значні результати. Наявність чисельних виробів з металу в

гробницях 8 століття до нашої ери в Етрурії асоціюється з адекватним рівнем

рудної справи та металургії. В некрополі Сан-Чербоне одна знахідка з міді

була інкрустована залізними мініатюрними квадратиками – метод, характерний

при роботі з дорогоцінними матеріалами. Взагалі, з заліза виробляли

металевий посуд, засоби виробництва для різних галузей промисловості.

Широкого поширення набули посудини буккеро, бронзові статуетки, етруські

форми гробниць (типу гробниць Цере), металічні прикраси, скляні буси,

амулети, скарабеї. Інтенсивна торгівля прямо впливала на рівень

суднобудування. Етруски використовували запаси лісу не лише Тирренії, а й

масиви Лації, Умбрії. З дерева робили килі “тирренських кораблів”. Етрускам

була відома форма торговельного корабля з двома мачтами, чого не знав

грецький торговий флот.

Важливим етапом в розвитку етруського суспільства було складання міської

структури, що відповідала рівню рабовласницького ладу, зовнішньою ознакою

якого було жваве містобудування. Міста мали міцний пояс укріплених стін з

кам’яних блоків, пізніше спостерігалося чітке розташування кварталів в

шахматному порядку та планування вулиць, які перетиналися під прямим кутом.

Аналог етруським забудовам – місто Міса[7] біля Болоньї (датується 6 – 4

століттями до нашої ери) мало свій центр – акрополь з храмовими будівлями

та перпендикулярно розміщеними вулицями, фонтан з басейном, п’ять храмів-

святилищ (за етруським ритуалом, вони мали вхід з півдня та були

орієнтовані по частинах світу, п’ятий храм знаходився в центрі). Найбільші

вулиці мали ширину до 10 – 15 метрів. У місті існувала система каналізації,

водопровід з глиняних труб. Храмові побудови проводились розумно, з

урахуванням сейсмічності, на кам’яних фундаментах. Усе місто оточувалося

фортифікаційною стіною шириною 2 метри, що складалася з великих суцільних

блоків. Місцевий побут, заснований на розвинутому господарстві, ставав усе

більше спеціалізованим у певній галузі. Популонія орієнтувалася на

видобуток і обробку металів, Клузій спеціалізувався в

сільськогосподарському виробництві, місто Цере – на ремеслах і торгівлі.

За Варроном, 753 р. до нашої ери вважається роком заснування Риму.

У релігійному житті панував політеїзм давньогрецького типу. Лише імена

етруських богів відрізнялися від грецьких. Головним богом був Тин (грецький

Зевс, римський Юпітер), іншими визначними богами – Уні, Менрва[8] (римська

Мінерва), Марис (Марс). Міфології етрусків властиві були також і давні

культи тотемного характеру: добрих і злих демонів (Хару, Тухулха, Лаза).

Цікавими з точки зору розуміння життя етрусків є їх малюнки й фрески в

гробницях. Так, зображені сюжети дозволяють припустити, що існували

ритуальні вбивства рабів в ході поєдинків та травля їх хижими тваринами. В

той же час рабів зображували співаючими, граючими на музичних інструментах,

танцюючими.

З кінця 6 століття до нашої ери етруська конфедерація починає розпадатися.

В 524 році до нашої ери етруски програли грекам битву при Кумах.

Відповідно, занепадає і культура. Хоча, занепадає етруська культура, а

загалом уся римська культура переходить на нову орбіту свого розвитку.

Почали етруски з фібули з гробниці Черветері (близько 650 р. до нашої ери)

і канопи з маскою (близько 600 р. до нашої ери), а останнім чисто етруським

досягненням в культурі, безперечно, було спорудження храму Юпітера на

Капітолійському холмі в Римі. Це сталося в період правління етруських царів

Тарквініїв (знайдені під час археологічних розкопок монети із зображенням

храму допомагають уявити зовнішній вигляд цієї величної будівлі). Слід мати

на увазі, що Юпітер в пантеоні тодішніх богів супроводжував Менрву й Уні –

етруських жіночих божеств, а крім того, й сам Юпітер був спочатку також

етруським богом на ім’я Тин. Саме в цій своїй етруській іпостасі Юпітер і

став, як вважається, патроном нової римської держави. Усередині храму

розміщувалась величезна статуя Юпітера, виготовлена з золота й пластинок

слонової кістки. Авторство цього твору, рівно як і квадриги на храмовому

фронтоні, приписують майстру Вулке з міста Вей. Завершено зведення храму

було в 509 р. до нашої ери.

У тому ж таки 509 році до нашої ери останній цар так званого царського

періоду Тарквіній Гордий був вигнаний з Рима. 509 р. до нашої ери

вважається традиційною датою заснування республіки та запровадження

консульської влади у Римі.

Культура Риму епохи республіки

500 рік до нашої ери. Рим починає експансію в Італії. В 474 році до нашої

ери етрусків, від яких римська культура взяла так багато, було витіснено

римськими військами з Кампанії. 444 рік до нашої ери став роком

запровадження військового трибунату з консульською владою. А в 377 році до

нашої ери навколо Рима була збудована стіна для захисту від ворогів[9], які

нагадали про себе захопленням та спаленням міста.

Говорячи про подальший розвиток римської культури, не можна не згадати про

прокладення знаменитої Аппієвої дороги, що розпочалося в 312 році до нашої

ери, акведук Аппія Клавдія тощо. Але зупинимося на більш “світських” речах,

що і буде вирізняти культуру Риму епохи республіки від культури попередніх

етапів розвитку.

Перетворення Риму на велику середземноморську державу справило вплив на

ідеологічне життя римського суспільства. У вищих колах римського

суспільства набуває широкого вжитку грецька мова. Разом з мовою в Римі

з’являється грецька освіченість; знання грецької літератури стає ознакою

гарного тону, створюються риторичні школи, керовані греками. Все більший

вплив справляють на побут і образ життя римської знаті елліністичні звичаї.

Однак широкі кола римського суспільства вороже ставилися до іноземних

нововведень та звичаїв і чинили їм стійкий опір.

Вплив грецької культури сприяв поширенню освіченості у верхніх шарах

суспільства й загальному культурному зростанню. Навколо одного з найбільших

політичних діячів того часу – Сціпіона Еміліана створюється гурток, до

складу якого входять філософи й письменники. Серед них найпомітніше місце

належить знаменитому грецькому історику Полібію та грецькому філософу

Панетію. Обидва вони проповідували вчення стоїків, пристосовуючи його до

потреб і запитів римського суспільства.

В 1-му столітті до нашої ери спостерігається ще більш широке поширення

елліністичних впливів, причому в філософії та мистецтві вони стають

домінуючими. Одночасно з цим в римському суспільстві йде процес їх творчої

переробки. Саме в цей період виникає латинська лірична поезія, досягає

найвищого розквіту ораторське мистецтво, з’являються прозаїчні твори,

написані класичною латинською мовою.

Для популяризації різних течій елліністичної філософії особливо багато

зробив Ціцерон, який виклав в ряді творів досить зрозуміло основи різних

філософських систем і розробив латинську філософську термінологію.

Лукрецій, один з найвідоміших філософів давнини, в своїй поемі “Про природу

речей” поширював та пропагував матеріалістичне вчення Епікура, намагаючись

позбавити людей забобонного страху перед богами і потойбічним життям.

Заперечуючи всяке втручання богів у життя людей, Лукрецій давав наукове

пояснення походження і розвитку всесвіту й людства. Він стверджував, що все

складається з неподільних “начал”, тобто атомів, які не створюються і не

зникають, а за певним законом з’єднуються і формують все живе. Тому всесвіт

вічний і нескінченний.

Лукрецій вважав, що після створення землі з вологи й теплоти з’явилися

рослини, потім тварини і, нарешті, людина. Завдяки досвіду й спостереженням

людина навчилася отримувати вогонь, будувати домівки, обробляти землю. Люди

почали об’єднуватись у сім’ї, а сім’ї почали формувати суспільство. Це дало

можливість розвинутися мові, наукам, ремеслам, ідеям права й

справедливості. Але з’явилися царі, найбільш сильні почали захоплювати й

ділити землю, що призвело до появи війн і злочинності.

У греків римляни запозичили і наукові досягнення. Так, Цельс узагальнив

досягнення елліністичного лікарського мистецтва. Астроном Сосиген з Єгипту

виконав обчислення для проведеної Цезарем реформи римського календаря. Але

одночасно розвивалася й чисто римська наука. Найпомітнішим її представником

був Марк Теренцій Варрон, який уклав енциклопедію наук і виконав

дослідження римської побутової і релігіозної старовини, римського театру,

латинської мови.

Старе римське право не зазнало корінних змін, а лише було вточнене й

розширене преторами, які перед вступом на посаду в спеціальних едиктах

публікували свою програму розв’язання тих чи інших юридичних казусів.

Значний вплив на римське право мало законодавство провінцій, з якими

постійно контактували римляни. Це призводило до спрощення ведення процесів

і порядку угод з купівлі-продажу, займу, оренди, тощо. Були розширені права

власників на майно, яке не було їх власністю в старому римському смислі,

наприклад, права римських громадян на захоплені провінційні землі.

Розроблялося поняття юридичної особи. Такими юридичними особами спочатку

були визнані муніципії, а пізніше і колегії.

Ораторське мистецтво і риторика пройшли в Римі довгу путь і нараховували

велику кількість яскравих представників, з яких найбільш знаменитим був

Ціцерон. Промови відомих адвокатів розмножувались, їх читала широка

публіка. Риторику вивчали у школах під керівництвом вільних греків у містах

Греції і Малої Азії. Там римські оратори запозичували простий і суворий

аттичний стиль або зухвалий, театральний, гострий, критичний так званий

азіанізм. Азіанізм, данину якому віддав і Ціцерон, особливо процвітав до 50-

их років 1 століття до нашої ери, після чого популярнішим став аттицизм,

якого дотримувався Цезар. Велику увагу оратори звертали на пози, жести,

інтонації голосу, на оригінальні звороти мови, на влучні дотепи, які могли

образити або добити противника. Особливе значення мали політичні промови,

найбільш яскравими зразками яких є промови Ціцерона проти Катіліни.

Гострота політичної боротьби відбилася і у записках Цезаря про галльську і

громадянську війни. Оповідання ведеться від третьої особи для того, щоб

створити ілюзію найбільшої об'єктивності. Насправді “Записи” написані

Цезарем з метою виправдати свої дії, прикрасити успіхи і згладити, де це

можливо, невдачі. Сучасників і нащадків захоплювала сувора простота,

стислість і разом з тим виразність стилю Цезаря, що писав свої твори в

таборах і походах. Про свою політичну програму і справжні наміри Цезар в

цих творах умовчує, дотримуючись офіційних версій. Наприклад, війну з

Аріовістом він виправдовує проханням жителів Галлії допомогти їм, початок

громадянської війни - своїм прагненням захистити народних трибунів.

У творах історика Саллюстія йде мова про війну з Югуртою, про змову

Катіліни. Йому належить також ‘' Історія'', що охоплює період з 78 по 67 р.

до н. э. Яскравими фарбами змальовує він ганебне запроданство знаті під час

Югуртинської війни, її розбещеність, що породила Катіліну і їй подібних.

Але і римські низи, на думку Саллюстія, спотворились внаслідок убогості і

неробства не менше за нобілітет. Цим “низам” він протиставляє справжній

народ, який, як він вважає, повинен складатися з вільних, рівних

землевласників. Особливою його симпатією користувалися популяри типу Марія.

Для ранньої римської поезії характерне наслідування класичним зразкам.

Першим римським поетом вважається Лівій Андроник, за походженням грек з

Тарента, привезений в 272 р. до нашої ери бранцем до Рима. Він переклав

латинською мовою “Одіссею” сатурнічним віршем. Його молодшим сучасником був

Гней Невій, автор епічного твору про першу Пунічну війну і ряду трагедій.

Після другої Пунічної війни з'явилися твори Еннія, який довгий час

користувався славою одного з найвидатніших поетів. Найбільш відомим його

твором були “Аннали”, написані вперше введеним ним у римську літературу

гекзаметром.

Вже у другій половині 3 ст. до нашої ери розроблявся жанр римської комедії.

Умбрієць Тіт Макцій Плавт був автором ряду комедій, написаних надзвичайно

живою, образною і простою народною мовою. До нас дійшла 21 комедія Плавта,

найбільш відомими з яких є “Амфітріон”, Кубишка”, “Хвалькуватий воїн “. У

творах Плавта прослідковуються соціальні мотиви, з позицій плебеїв він

виступає проти лихварства, розкоші, розкладання патріархального устрою

сім'ї, проти легковажних “грецьких нравів”. Комедії Плавта користувалися

величезним успіхом у глядачів.

Твори іншого автора комедій карфагенянина Публія Терніція Африканця були

розраховані на освічену публіку. Він написав всього 6 комедій, найбільш

відомими з яких є “Дівчина з Андроса”, “Євнух”, “Самогубець”.

Гай Луцилій був родоначальником цілком нового літературного жанру, що в

майбутньому мав стати специфічним римським жанром – жанром викривальної

сатири.

Лірична поезія зародилася у 1 ст. до нашої ери в колі молодих поетів, серед

яких найбільш талановитим був Катул. Він першим у латинській поезії

запровадив вживання різних розмірів. До речі, грецькій поезії цей метод був

уже давно відомий. Найбільш відомі його ліричні вірші присвячені Лесбії -

так Катул називав Клодію, сестру народного трибуна Клодія. Клодія була

типовим представником свого часу, коли у вищих класах “погляди предків''

прийшли в повний занепад, і стара непорушна римська сім'я змінилася

“легковажним зв'язком” двох осіб різної статі. Любовні пригоди Клодії були

відомі всьому Риму. У присвячених їй віршах Катул з дивовижною щирістю і

силою відобразив свою палку (хоча і змішану з презирством) любов, болісні

ревнощі, гіркоту розривів і щастя примирень. Ці вірші стали не лише основою

подальшого розвитку римської лірики, але й кращими її зразками.

Циркові видовища користувалися в Римі великою популярністю з найдавніших

часів. У 254 р. до нашої ери вперше були влаштовані гладіаторські ігри, які

з середини 2 ст. до нашої ери стають улюбленою розвагою римлян. На

влаштування ігор витрачаються вельми значні суми грошей. Також серед

широких верств населення користувалися успіхом короткі сценки й фарси, так

звані аттелани і міми, що виросли з чисто римської народної гри. У них

брали участь веселі персонажі: шахраї, нахаби, виводилися на сцену і прості

ремісники й селяни. Наприкінці періоду республіки особливою популярністю

користувалися міми Сира, на основі яких пізніше створюються приказки і

дотепи.

Подальший розвиток римської архітектури й образотворчого мистецтва

відбувається у 3 - 1 століттях до нашої ери У містах зводяться громадські

будівлі абсолютно нового архітектурного стилю – базилики, на початку 2 ст.

до нашої ери з'являються монументальні декоративні споруди - тріумфальні

арки.

Безліч статуй, якими сьогодні прикрашені римські площі, громадські й

приватні будівлі, були привезені з завойованих грецьких міст у Рим в якості

воєнної здобичі. Самі римляни створюють новий жанр скульптури, у якому вони

досягають великої досконалості - реалістичний скульптурний портрет. Слід

відмітити також розвиток фрескових розписів, які з 2 ст. до нашої ери

починають застосовуватися головним чином для декоративних цілей.

Населення Італії їде до Рима цілими натовпами, в ньому живуть провінціали -

головним чином греки, сирійці, євреї. У місті зводяться прекрасні будівлі.

Форум перетворюється на площу, прикрашену храмами, базиликами, портиками,

арками, скульптурними статуями. Так, Помпей побудував перший кам'яний

театр, Цезар - чудовий новий Форум, що став згодом зразком споруди такого

типу.

Культура Римської імперії в період найбільшої могутності

Високий економічний розвиток Римської імперії призвів до того, що місто Рим

стало економічним, культурним і політичним центром величезної держави. Це

було гігантське багатонаціональне місто, яке у людей, що мешкали в ньому,

створювало враження, ніби вони є мешканцями ойкумена - центра

цивілізованого світу. І це твердження недалеке від істини, оскільки саме в

межах Римської держави склалася древня цивілізація, яку називають античною

культурою.

Зупинимося на матеріальній культурі Римської імперії в I - II століттях

нашої ери В цей час велика кількість міст у своєму архітектурному стилі

намагалися наслідувати приклад столиці - Риму. Їх прикрашали прекрасними

храмами місцевих і загальноімперських божеств, палацами, базиликами,

портиками для прогулянок, а також громадськими будівлями і будівлями для

розваг - театрами, амфітеатрами, цирками. В амфітеатрах проходили вистави -

травля звірів, бої гладіаторів, публічні страти. У цирках відбувалися

перебіги на запряжених четвірками коней колісницях - квадригах. Амфітеатри

ж, окрім відомого римського Колоссея (Колізея), що був споруджений у 80

році та вміщав до 50 тис. глядачів, збереглися у Парижі, Арле, Вороні,

Капуї, Помпеях, Пулі, Тобурі, Тунісі тощо. Всі ці споруди і будівлі

прикрашалися витворами мистецтва - рельєфами, статуями тощо. В I - II

століттях. нашої ери міські вулиці були вимощені каменем, мали підземну

каналізацію та гігантські водопроводи - акведуки. Центральні площі всіх

міст (ці площі називалися агорами на Сході й форумами на Заході) були

прикрашені численними портиками, храмами й базиликами. На інших площах

споруджувалися тріумфальні арки і кінні статуї правителів.

Зрозуміло, що особливою розкішшю відрізнявся сам Рим. Тепер він мав

декілька форумів. До найдавнішого форуму часів республіки імператори

приєднали ще ряд нових. Найбільш величним був форум Траяна. Величними

спорудами були і “Вівтар Світу”, який було зведено в часи Августа, мавзолей

Августа, величезний купольний храм “всім богам” - Пантеон, побудований

сподвижником Октавіана Августа Агріппою і перебудований у часи правління

Адріана. Діаметр купола Пантеону становить 43,2 м. Особливою розкішшю

відрізняється архітектурний ансамбль імперських палаців на Палатинськом

пагорбі.

У цей час у всіх містах імперії поширюється культ терм - громадських бань,

у яких були басейни з теплою і холодною водою для плавання, гімнастичні

зали, кімнати для відпочинку. Особливими розмірами відрізнялися побудовані

в Римі терми Септимія Севера (на 2400 відвідувачів) і терми Каракалли.

Прагнули не відставати від столиці й інші міста Імперії. Значним розмахом і

розкішшю відрізнялися будинки і споруди великих торгівельних центрів.

Навіть їх розвалини, що дійшли до нашого часу, вражають своєю величчю і

розмірами. Можна відмітити колонади портиків сирійського міста Пальміра,

храми Сонця в Баальбеці (Сирія) тощо. Також в Імперії велося активне

прокладання доріг. В II ст. у державі існувало 372 мощені каменем дороги

загальною протяжністю близько 80 тис. км. Ці дороги, на зразок сучасного

шосе, будувалися по прямій лінії, по боках їх були викопані канави для

стоку води, через ріки і глибокі яри перекидалися мости (деякі з них

збереглися і використовуються й у наші часи). Найбільш відомим з них є

міст, побудований в часи імператора Траяна через Дунай, цей міст спорудив

Аполлодор з Дамаску. Через кожну тисячу кроків (тисячу кроків називали

мілею) стояли кам'яні стовпи із вказівкою відстані до найближчих населених

пунктів, до Рима. У самому Римі на форумі стояв стовп з позолоченим верхом,

він вважався початком усіх доріг Римської імперії. Звідси і приказка: “Всі

дороги ведуть у Рим”.

У той же час римляни спорудили чудові (як з практичного, так і з

архітектурного боку) порти в містах, що мали вихід до моря. Тут

споруджувалися кам'яні причали, комори для зберігання вантажів, гранітні

набережні.

Крім статуй і барельєфів, будівлі і споруди прикрашалися іншими витворами

малих архітектурних форм. Так, підлоги і стіни храмів, палаців, базилик і

навіть маєтків багатих рабовласників були прикрашені тонкими мозаїчними

орнаментами. Мозаїкою викладалися цілі картини. У північних провінціях

будинки мали опалення. По глиняних трубах з печей гаряче повітря проходило

під підлогою і всередині стін, створюючи всередині приміщень теплий

мікроклімат.

Образотворче мистецтво у I - II століттях нашої ери у Римській імперії

служило, в основному, для оформлення інтер'єрів будівель і зовнішнього

оздоблення вулиць міст. Так, стіни, стелі і підлоги громадських будівель,

імператорських палаців, будинків знаті прикрашалися розписом і мозаїкою. До

нашого часу на Палатинськом горбі збереглася частина розписаних кімнат

Лівії - дружини Октавіана Августа, а також розпису стін багатих будинків в

Помпеях і маєтків у Північній Африці (в Тунісі та Алжирі). Судячи по цих та

інших розписах, римляни прикрашали будинки орнаментами, в яких переважали

рослинні елементи (листя і гілки різних рослин, квіти), іноді виписувалися

пейзажі. Подекуди митці доповнювали такі картини рамкою, яка зображала

двері або вікно. Дуже часто використовувалися сюжети з грецької і римської

міфології, а також жанрові сцени - полювання, збір врожаю, збирання

податків.

У багатьох місцях стіни будівель облицьовувалися мармуром. Завдяки

застосуванню різних його сортів, створювалися геометричні візерунки.

Значного розповсюдження в ці часи набула портретна скульптура. До нашого

часу дійшло безліч портретних статуй, бюстів, рельєфних зображень, які

реалістично передають риси обличчя імператорів, імператриць,

воєначальників, поетів, філософів та інших представників римської знаті.

Звичайно, ці скульптурні портрети виставляються на площах і вулицях, вони

прикрашають будівлі, надгробки. Іноді на надгробках покійний зображався у

колі своєї сім'ї. З багатьох надмогильних рельєфів можна було дізнатися про

положення покійного в суспільстві: воїни зображувалися у військовому

спорядженні, ремісники - зі своїми інструментами тощо.

Найбільшої досконалості досягла скульптура у II столітті. З III століття у

зв'язку з економічною і суспільно-політичною кризою починається огрублення

зображень через падіння рівня технічної майстерності.

Великого розвитку в I - II століттях нашої ери отримали освіта й наука. У

Римі і багатьох провінційних центрах було зорганізовано навчання для дітей.

Так, приватні вчителі або у себе вдома, або в громадських місцях, або

просто у садах збирали групи дітей і за плату навчали їх читати, писати і

рахувати. Це відбувалося так: вчитель вимовляв букви і слова, а учні

повторювали їх вголос, потім він на навощеній дощечці писав букви і слова,

а учні списували їх. У подібних початкових школах вчилися діти віком від 7

до 12 років. Наступною ланкою освіти була “граматика”, де курс навчання

тривав чотири роки. Приміщення таких шкіл прикрашалися погруддями

письменників і філософів. Тут учні читали і коментували уривки з творів

поетів і письменників, робили письмові вправи. Грецька і латинська

літератури вивчалися як окремі предмети. Досягши 36 років, учні переходили

до школи “риторики”, яку можна порівняти із сучасною вищою школою. Подібні

школи користувалися великою популярністю, оскільки, незважаючи на посилення

імператорської влади, в країні продовжувало цінуватися мистецтво

красномовства. Самі імператори надавали кошти на утримання шкіл латинської

і грецької риторики. “Ритори” – вчителі красномовства були частими гостями

в маєтках аристократії. Вони вчили своїх слухачів мистецтву побудови фраз,

вишуканості мови, організовували змагання слухачів, переможцям, як правило,

дарували книгу.

У Римській імперії продовжували розвиватися історичні центри наукової думки

- власне Рим, Александрія, Пергам, Родос, Афіни, Карфаген, Массилія. В

Александрії існували Музейон і бібліотека, в Афінах - славнозвісні

філософські школи, засновані ще Платоном (Академія) і Арістотелем

(Лікейон). Великими культурними центрами залишалися Пергам і Родос, куди

приїздили діти римської знаті завершувати свою освіту. А біля міста Пергам

виник крупний науково-медичний центр - Асклепіон.

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній

Секунд написав велику “Природну історію”, яка була першою енциклопедією з

фізичній географії, ботаніки, зоології і мінералогії. У кінці I – на

початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах “Діяння

Публія Валерія Агріколи” і “Німеччина” описав побут і суспільний устрій

племен Центральної Європи, які продовжували зберігати свою незалежність від

Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще під час

правління імператора Августа в Римі було створено школу для підготовки

лікарів. Такі школи існували і в Малій Азії. У кінці II ст. прославився

лікар Гален, який проводив досліди з вивчення дихання, діяльності спинного

і головного мозку.

Нарівні з природними науками набули подальшого поширення астрономія та

астрологія, але тут успіхів було не так багато, як в інших областях знань.

Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха

Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно з якою центром

Сонячної системи була Земля, а Сонце й інші небесні тіла оберталися навколо

неї. Пізніше ця теорія була запозичена християнськими теологами і стала

основою середньовічного розуміння устрою Всесвіту. Астрологія була занесена

в Рим з Месопотамії і була популярна у II і особливо у III століттях.

Головним філософським центром у I - II століттях залишалися Афіни. На

перших етапах великою популярністю користувалися стоїцизм та епікурейство.

Серед плебса популярністю користувалися бродячі філософи - кіники, які

часто виступали з різкою критикою представників аристократії. Найбільш

відомим філософом-стоїком у II ст. був імператор Марк Аврелій Антонін (121

- 180 р.р.). Роки його правління знаменні тим, що у цей час кризові явища

всередині імперії ставали все більш інтенсивними, вищі суспільні класи

відмовлялися будь-що змінювати для того, щоб зберегти існуючий суспільний

лад. У стоїчній етиці вони бачили певні засоби морального відродження

суспільства. У своїх роздумах “До самого себе” імператор проголошував:

“Єдине, що перебуває під владою людини, - це її думки…Заглянь у своє нутро.

Там, всередині, знаходиться джерело добра, яке здатне бити, не

вичерпуючись, якщо до нього постійно докопуватися”.

Природною, виразно матеріалістичною для свого часу філософією античності в

Римі було епікурейство, яке значно розповсюдилося в останні роки Римської

республіки і на початку імператорського правління. Основоположники цієї

філософської течії, як, наприклад, Тіт Лукреций Кар (95 - 55 р.р. до нашої

ери), підтримували переконання ранніх представників атомістичного вчення і

захищали основні принципи атомізму. Вони говорили про нестворюваність

матерії як такої. З незнищенністю і нестворюваністю матерії, тобто з її

нескінченністю у часі, вони пов'язували і нескінченність матерії у

просторі. Атомам, згідно Лукрецію, властивий рух. Лукрецій намагався

обгрунтувати відхилення від прямолінійного руху атомів. Разом з величиною і

формою атомів, рух, на думку філософа, є причиною строкатості і

різноманітності речей у світі. Душу Лукрецій вважає матеріальною -

особливою сполукою повітря і тепла. Вона протікає через все тіло і утворена

найтоншими і найменшими атомами.

Епікурейство жило в римському суспільстві досить довго. Однак коли в 313 р.

християнство стало офіційною державною релігією, почалася наполеглива і

безжалісна боротьба проти епікурейства і, зокрема, проти ідей Лукреція

Кара, що зрештою привело до поступового занепаду цієї філософії.

Хоча кажуть, що римлянам далеко до греків у царині літератури, але все одно

римська культура подарувала світові не одного відомого літератора, не один

літературний шедевр. В I - II століттях широкого поширення в Імперії набула

римська поезія і проза. Серед заможних людей багато було таких, в тому

числі й імператорів, які пробували свої сили в літературі. Однак до нашого

часу дійшло мало творів римських поетів і прозаїків цих століть.

Під час правління імператора Нерона одним з найвідоміших поетів був Марк

Анней Лукан (39 - 65 р.р.). Він був прихильником помірного режиму,

негативно ставився до деспотичних дій імператорів, особливо до дій

імператора Нерона. Він написав поему “Фарсалія, або поема про громадянську

війну”, у якій оспівував Помпея і засуджував Гая Юлія Цезаря. Згодом Лукан

узяв участь у змові проти Нерона і був страчений.

У критичному тоні писав і Марк Валерій Марціал (42 - 102 р.р.). Він

народився в Іспанії. На початку 60-их р.р. приїхав до Рима, де йому

спочатку довелося вести принизливе життя клієнта у багатих патронів.

Положення клієнта певною мірою позначилося і на деяких сторонах його

творчості. У 99 р. Марціал повернувся до Іспанії, де прожив до кінця своїх

днів. Літературну діяльність Марціал почав досить пізно. Він прославився

дотепними короткими віршами-епіграмами. Завдяки йому цей жанр набув

визнання у світовій літературі. Перший збірник його епіграм – “Книга

видовищ” - був присвячений відкриттю Колізею у 80р. Марціалу належить і

збірка “написів до дарунків” (“Ксенії”), услід за якою він випустив 12 книг

епіграм.

Але творчість Марціала була суперечливою. У кращих епіграмах він висміював

пануючі у Римі аморальність, розпусту, розбещеність, а в той же час він

вимушений був лестити внаслідок свого залежного становища.

Найбільш славнозвісним прозаїком II століття був Луцій Апулей (бл. 125 –

бл. 180 р.р.). Луцій Апулей народився в Африці в місті Мадавре, вчився

спочатку в Карфагені, а потім в Афінах. Після подорожі Східною імперією він

приїхав до Рима, де став адвокатом і займався літературною і науковою

діяльністю: Апулей був людиною дуже освіченою. Однаково вільно він володів

грецькою і латинською мовами, мав обширні й різносторонні знання з

природних наук, філософії і релігії. Сучасники називали його магом. Він був

одним з найвидатніших письменників пізньої античності. Апулей втілив у

своїй особі і в своїй творчості характерні риси нової епохи з усіма її

суперечностями. Літературна спадщина Апулея велика: збереглися численні

риторичні декламації, уривки з яких зібрано в збірці “Флоріди”, філософські

трактати, поетичні твори. “Апологія” – промова на власний захист у суді на

процесі, де його звинувачували в практикуванні магії. Але справжня слава

прийшла до Апулея після видання роману “Метаморфози”, який отримав згодом

назву “Золотий осел”. Цей роман - авантюрно-побутовий за своїм реальним

змістом і містико-алегоричний, релігійно-моралістичний за авторським

задумом (герой, перетворений в осла за потяг до насолод, отримує знову

людський вигляд, пройшовши через страждання і залучившись у кінці до

містичного культу богині Ісіди).

У кінці II – на початку III ст. з'явилося багато своєрідних міфічних

романів. Це були повісті про закоханих, щастя яких зазнавало важких

випробувань - вони переживали розлуку, ув’язнення і продаж у рабство,

отримували помилкові вісті про смерть, але зрештою щасливо одружувались. За

таким типовим сюжетом написані романи “Дафнія і Хлоя” Лонга, “Ефіопіка”

Геліодора тощо.

В ці часи процвітала й історична проза. Ще в епоху Августа Тіт Лівій

написав “Історію Риму від основи міста” в 142 книгах. Вона відрізняється

чудовим літературним стилем, майстерним володінням автором латинською

мовою. У ті ж роки Микола Дамасський написав “Всесвітню історію” в 144

книгах. “Всесвітня історія” була створена і Помпеєм Трогом. Великим

римським істориків був і Публій Корнелій Тацит (54 - 120 р.р.).

Найважливішими творами Тацита є “Історія” і “Аннали”. Обидві праці

присвячені історії імперії від імператора Тіберія до імператора Доміциана.

У перші десятиліття II ст. славнозвісний Плутарх з Херонеї (46 - 126 р.р.)

склав свої порівняльні життєписи найвідоміших еллінів і римлян. Трохи

пізніше александрієць Аппіан написав обширний огляд історії всіх народів,

які увійшли до складу імперії. Серед істориків слід згадати й Арріана з

Нікомедії (Віфінія), який написав “Анабазис Олександра” - кращу з хронік

походів Олександра Македонського. Цей твір за формою і побудовою нагадує

“Анабазис” Ксенофонта.

Культура Римської імперії III століття

Криза III ст. відбилася не тільки на стані економічного і політичного життя

Імперії, але і на її ідеології. Старі ідеї і уявлення відійшли в минуле,

поступаючись місцем новим. Все це знаменувало собою глибокий занепад

культури. В області науки, літератури і мистецтва в III ст. не було

створено нічого скільки-небудь значного, і лише одна область культури була

виключення - право, яке інтенсивно розроблялося префектами преторія

(Папініаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці роки система

римського права була поставлена у відповідність до потреб світової держави.

Тепер римське право включало елементи правових норм, які діяли в

провінціях.

Боротьба між релігійними і філософськими течіями, яка велася в III ст.,

показала, що мислителі шукали причини погіршення становища населення,

безперервних воєн і загострення соціальних протиріч. Вони задумувалися над

тим, як вийти з цього важкого положення. Тільки релігія і філософія могли

дати відповіді на ці питання. Але як би то не було, про що б не думали

філософи, загальна ситуація в країні вплинула і на них: релігійно-

філософські течії набули песимістично-занепадницького характеру.

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в

основному про світ потойбічний, про сили, які керують людством, про Бога,

демонів, про свободу і несвободу, про гріх і очищення. Пізнання світу

відійшло на другий план. Наука знаходилася у занепаді, її замінили

скептичні твердження про те, що світ людиною не може бути пізнаним, а Секст

Емпірик з іншими представниками школи філософів-скептиків навіть

стверджували, що світ не існує поза уявленням людини, що реальне життя - це

лише плід чуттєвого сприйняття. Все ще велику роль, як і в часи правління

Августа, продовжувала відігравати ідея “золотого віку”, який, ніби-то, має

прийти разом з появою “гарного імператора” на політичній арені. Саме для

зміцнення цієї ідеї, Септимій Север з розмахом відсвяткував “сторічні

ігри”, на зразок тих свят, які влаштовували Август і Клавдій. Як це не раз

повторювалося пізніше в житті інших народів, чим важче ставало життя і чим

короткочаснішим правління імператорів, тим настирливіше вимагали правителі

від своїх підданих визнання “золотим віком” час свого правління. На

медалях, які видавалися легіонерам, був напис: “Ми бачимо золотий вік”.

Згадка про “золотий вік” містилася і в промовах імператорів, і в промовах

риторів.

Але зрозуміло, що подібні запевнення не могли нікого обдурити, тому люди

все більше і більше шукали втіху в релігії. Це призвело до того, що єдиний

літературний жанр, який продовжував розвиватися в III ст. – роман - набув

релігійно-філософського забарвлення. Такі романи писав Апулей, Геліодор з

Емеси, в романі “Ефіопіка” якого банальний для античного роману сюжет -

пригоди двох закоханих, що знаходять одне одного після важких випробувань,

- поєднується з прославлянням протегуючого автором сонячного бога на ім'я

Аполлон, але під яким, мабуть, автор мав на увазі імператора - емесського

Елагабала.

Найбільш примітним в цьому відношенні є, мабуть, релігійно-філософський

роман відомого софіста Філострата, який розповідає про мудреця і чудотворця

I століття нашої ери Філострат зображує у романі новий ідеал. Головний

герой твору є довершеним зразком античної мудрості і доброчесності. Ці

якості він придбав за роки праведного життя, слідуючи заповітам Піфагора, і

в спілкуванні з філософами Ефіопії та Індії. Але герой не замикається в

собі, а ставить свою мудрість на службу суспільству: він вчить громадян,

реформує і відновлює релігійні обряди, зупиняє заколоти, викриває

хабарників, виганяє демонів, дає поради імператору. У своєму романові

Філострат вустами головного героя Аполлонія сформулював свою програму

монархії, яка засновувалася б на міській автономії, свободі думки і мирній

політиці. Все це виражається в активній боротьбі Аполлонія проти тирана

Доміциана.

Образ Аполлонія, а саме його беззавітне служіння суспільству, близький до

ідеалу мудреця у вченнях філософів-стоїків і кініків. Вони виступали за

загальну гармонійну єдність світу. Стоїки вважали розум вищим початком,

який диктує неминуче підкорення законам природи, виконання свого обов'язку.

Аполлоній же, виходячи з положень неопіфагорійців і платоніків, вчив, що

вищим за розум є деякий ідеальний початок – абсолют. Його не можна пізнати

розумом, до нього потрібно прагнути, оскільки тільки у з'єднанні з ним

з’являється вища мета у житті.

З кожним роком ідеологічна боротьба все гострішала. У середовищі

аристократії із західних провінцій процвітав культ Антонінів - ідеальних

правителів, які, ніби-то, з'являться і влаштують світ без солдатів, без

варварів, без тиранів і передадуть всю владу сенатові. Серед них з'явилися

пророки, які провіщали пришестя подібного сенатського “мессії”. Дуже часто

він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, приборкувача черні. Такого

Геракла шанували правителі Галльської імперії - імператор Проб, який

встановлював дружні стосунки із західною знаттю, а також імператор

Максиміан, який придушив повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій шанувала сонячні культи. У образі Сонця мали

на увазі єдиного верховного Бога, який був захисником імператора на землі і

на небі.

В армії і у військових колах шанували Юпітера - бога римської слави і

могутності. У середовищі плебса і солдат не могли прижити

ся складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена

примітивна магія і віра в демонів. Лише культ рятівника Мітри, що давав

відповідь на запитання, що таке зло і як його позбутися, а також

християнство набули тут значного поширення.

313 рік – початок нової епохи

У 313 році імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив

переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії.

Це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам

імператор став брати активну участь у церковних справах, а богословські

спори стали пов'язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, що

перетворилися на державні посади.

Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську

літературу, яка заклала основи християнської теології. Творці християнської

теології здобули титул “батьків церкви”, а створені ними основи теології —

назву “патристики”.

Друга половина IV століття — час талановитих і освічених проповідників.

Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця

риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням

усієї античної культури вирізнялися й уродженці Каппадокії — Григорій

Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, і його

брат Василій, прозваний Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії,

також відомий як чудовий оратор: його проповіді й листи оригінальні за

композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як

промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його,

написані чистим античним діалектом і старанно оздоблені, були вельми

популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях

розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в

Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням і помер на

засланні.

В ті ж роки, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході

зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа з міста Гіппон у римській Африці.

Августин залишив величезну літературну спадщину, проповіді, трактати,

листи. Найзначніші з його творів — “Сповідь” та “Про град Божий” — не мали

собі рівних ні в латинському, ні в грецькому богослов'ї часів пізньої

імперії і вплинули на середньовічну теологію й релігійну філософію. Досить

сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки

не було нікого, кого б так охоче читали й вивчали, як Августина.

Висновок

Кожен період в історії світової культури по-своєму цінний. Але не випадково

особливу роль відводять античній культурі. І література, і мистецтво, і

драматургія, і філософія античного світу стали відправною точкою у розвитку

всієї подальшої культури. Мистецтво античного світу вперше по-справжньому

відкрило й оспівало людину, зробило її мірою всіх речей, пізнало її як

прекрасний і довершений феномен природи.

Античне мистецтво багато в чому залишилося неперевершеним і недосяжним

навіть сьогодні.

Література:

1. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. и др. “История Древнего мира:

Древний Рим”, Минск, “Харвест”, 1998, 800 с.

2. Винничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва,

“Высшая школа”, 1988, 496 с.

3. Ладинский Ант. “В дни Каракаллы”, Минск, “Беларусь”, 1987, 460 с.

4. Левчук Л.Т. та інші “Історія світової культури”, Київ, “Либідь”,1999,

368 с.

5. Момзен Т. “История Рима”, “СПБ”, 1993.

6. “Энциклопедия”, Академия педагогических наук СССР, том 12, Москва, 1968,

640 с.

7. “Большая Энциклопедия Кирилла и Мефодия 98”, электронная версия.

8. Microsoft Encarta 98 Encyclopedia.

9. Матеріали Internet.

-----------------------

[1] Латиницею назва цього міста - Alba Longa.

[2] Numitor.

[3] Rhea Silvia.

[4] Тобто прихильницею богині Вести.

[5] Латиницею - Roma.

[6] Т.Момзен «История Рима», СПБ, 1993, с.258.

[7] В деяких джерелах вказується назва Місна.

[8] На основі порівняння Менрви й Афіни можна прийти до висновку, що

Менрва, як і Афіна у греків, була покровителькою міст, ремесел, мистецтв і

мудрості.

[9] Мова йде про похід галлів на Рим у 390 – 387 р.р.