Основы риси романтизму

Основы риси романтизму

Інститут міжнародних відносин

Національного універитету імені Тараса Шевченка

РОБОТА НА ТЕМУ:

ОСНОВНІ РИСИ

РОМАНТИЗМУ

Студентки 1 курсу

Відділення МЕВ

1 групи

Соловкової Оксани

КИЇВ – 98

Где приют для мира уготован?

Где найдет свободу человек?

Старый век грозой ознаменован,

И в крови родился новый век.

(Ф.Шиллер)

Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним

чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче

мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній

напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у

філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто

трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки (прогресивний

й реакційний, “епіко-міфологічний” та “лірико-іронічний”, національні форми

романтизму і т.д.) – утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра.

Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли

відображення у спільності цого суттєвих ознак. Це передусім – спільність

соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому,

що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до

того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті,

романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі

Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про

своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел

потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої

свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює

світ за своєю сваволею. Ці ідеі булицікавими та близькими романтикам, так

само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких

пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та

задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен).

Розвиток романтизму — розпадається на три головні етапи: передромантизм

кінця XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. і неоромантизм кінця XIX

— початку XX ст. Головними представниками передромантизму в Англії були

поети Джеймс Макферсон (1736-1796), автор відомої збірки поем “Твори

Осіана, сина фінгала”; Томас Чаттертон (1752-1770), автор циклу віршів про

життя Брістоля 15 ст., та представники так званого готичного романа – Горес

Уолпол, Клара Рів, Уїльям Бекфорд, Метью Льюїс, Анна Редкліф. В

англійському неоромантизмі провідними представниками були Роберт Стівенсон,

Рейдер Хаггард, Джозеф Конрад і Артур Конан-Дойл. Походження терміна

«романтизм» досить складне і в різні історичні епохи зміст цього терміна

істотно змінювався . Сучасне розуміння сутності романтизму іде від

трактування його в естетиці Гегеля.

Класики марксизму-ленінізму пов'язують природу й художні досягнення

європейського романтизму кінця XVIII—початку XIX ст. з падінням феодалізму.

К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали романтизм як вираження своєрідної реакції

основних суспільних груповань на результати французької революції

1789—1794 років та ідеологію європейських просвітителів XVIII ст.

О. М. Горький писав, що романтизм як настрій є складним і завжди якоюсь

мірою нечітким відображенням усіх відтінків, почувань та настроїв, що

охоплюють суспільство у перехідні епохи, проте головна його нота — це

очікування чогось нового, тривога перед цим новим, поспішне, нервозне

прагнення пізнати це нове. І далі О. М. Горький зазначав, що в романтизмі

слід розрізняти два різко відмінні напрями: пасивний романтизм, який

намагається або примирити людину з дійсністю, прикрашаючи ту, або ж

відвернути від дійсності до безплідного заглиблення у свій внутрішній світ,

до думок про «фатальні загадки життя», про любов, про смерть, і активний

романтизм, який прагне посилити волю людини до життя, пробудити в ній

протест проти дійсності, проти будь-якого гніту її.

Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття

довколишньої дійсності, реакційні романтики фактично відривалися від

дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані патріархальні відносини

середньовіччя, тоді як прогресивні романтики, навпаки, усі свої надії

покладали на майбутнє.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у

цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова

скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього

світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе

відтворення природи..

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого

розчарування в результатах французької революції і пов'язаного з нею

Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро

вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє

буржуазне суспільство вимальовувалося їм у щонайрадужніших барвах .

Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні

сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване

ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру

обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством

гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало

переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову

скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи

суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як

закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими

й непізнаванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного

відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та

реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до

історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до

екзотичних країн - до всього, що різко контрастує з безбарвністю та

убозтвом сучасної дійсності.

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та

умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської

особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись-від Шекспіра,

романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі,

її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості,

пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього

надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси

романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то

романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій,

особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ

реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням

про два світи пов‘язаний полум‘яний захист романтиками цілковитої творчої

свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана

романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як

Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної

іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі

представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі

романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх

і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження

романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як

результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні

перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі

рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити.

Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного

роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли

небувалої майстерності в ліричній поезії.

Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до

Овідія, що наснажили геній титанів пізнього середньовіччя та доби

Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до

художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями

французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець

кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв

великим досягненням мистецтва критичного реалізму.

Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних

прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму

зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею,

коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних

засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній

структурі реалістичного цілого, не в тому, якої нової ідейно-художньої

функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні

відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реалізму, вони

функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі.

Як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену

динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що

поєднує у собі використання багатьох реальних історичних даних з

романтичною концепцією античності.

Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які

починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтизму, характерний

поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г.

Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, Ш.Петефі.

Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він

втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові

межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:

Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань, або

втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика

міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в

творчості Байрона, картинах Делакруа).

У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він консруюється

в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи

опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:

ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя,

ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі

куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність

безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні

особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих

суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся

інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло

відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі

славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності

романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних

особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця» П.

Юркевича, в художній реальності М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків

національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П.

Куліша, М.Максимовича та ін.

ЛІТЕРАТУРА

1.Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов.

«Зарубіжна література» , К.1987.

2.Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том

11. «Язык. Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. –

528с.:ил.

3.Бичко А. К. та ін.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.:

Либідь, 1992. – 392с.

4.Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону:

«Феникс», 1997 – 480 с.