Якщо вчені майже одностайно визначилися з причинами й наслідками катастрофи страшного Голодомору 1932-1933 рр., то політики різних рівнів і в Верховній Раді, і поза її стінами, ніяк не можуть дійти згоди з цього питання. І справа тут не в нестачі архівних матеріалів чи результатів наукових пошуків і досліджень.

Ні, сьогодні, коли повністю розсекречена ця тема, це все є і в достатній кількості. Просто дехто з політиків ігнорують ці факти і матеріали, або ж трактують їх, виходячи зі своїх політичних чи особистих поглядів, чи кон’юнктурних міркувань. А дехто взагалі намагається на цій страшній національній трагедії нажити собі політичний капітал чи просто привернути увагу до своєї особи у передвиборний період.

Одні політики стверджують, що в 1932-1933 рр. ніякої національної катастрофи не було, а той голод, який був тоді, викликаний жорстокою посухою, яка періодично траплялася на Україні і раніше, і що під час цього голоду померло не більше 3-3,5 мл. чол. Інші ж стверджують, що в 1932-1933 рр. Україна пережила страшну загальнонаціональну катастрофу — найстрашніший в історії Голодомор, який згубив від 10 до 15 млн. чоловік. І що цей голодомор був не природний, а штучний, тобто свідомо створений тодішнім політичним керівництвом.

А деякі політики стверджують, що цей Голодомор тоталітарним режимом СРСР був наперед спланованим для винищення українських селян, тому проти них і всього українського народу сталінський режим проводив політику геноциду.

голодомор розкуркулення колективізація хлібозаготівля

Де ж правда

Аналізуючи архівні матеріали, вчені прийшли до висновку, що основними причинами, які привели до Голодомору, являються не погодні умови, а науково не обґрунтована, соціально-економічна політика «соціалістичного перетворення в сільському господарстві», яка здійснювалася жорстокими командно-репресивними методами шляхом проведення суцільної колективізації, масового «розкуркулювання» та непосильної насильницької хлібозаготівлі.

Треба віддати належне керівництву Компартії України 1990 р., яке 26 січня 1990 р. прийняло постанову ЦК КПУ «Про голод 1932-1933 рр. на Україні», та публікацію пов’язаних з ними архівних матеріалів; воно підготувало і видало в тому ж році ґрунтовний збірник архівних документів і матеріалів «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».

В цій постанові ЦК КПУ рішуче відмежовується від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку і визнається, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотова, Кагановича) щодо селянства й чітко визначаються основні причини, що привели до голодомору, які повністю співпадають з позицією вчених:

«В основі виникнення продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 років на Україні, як і в деяких інших регіонах СРСР лежить відступ тодішнього керівництва країни і республіки від ленінських принципів кооперування селянства.

Насильницькі методи колективізації, масове «розкуркулювання», низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини. А головною, безпосередньою причиною голоду, стало примусове з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Розглянемо коротко ці основні причини голодомору.

Насильницька масова і суцільна колективізація

Всеосяжна масова і суцільна колективізація планувалася для того, щоб забезпечити не еквівалентний обмін між містом і селом, тим самим полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Сталін назвав колективізацію «революцією зверху». Він мав рацію.

Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися від власності й робили це тільки під загрозою неминучої ліквідації своїх господарств. Радянське керівництво добре усвідомлювало, що процес переконання селян буде довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх отримали селяни під час НЕПу. Тому, опрацьовуючи перший п’ятирічний план (1928–1932), керівництво держави розраховувало, що, в кращому разі, вони зможуть колективізувати по Союзу 20% селянських дворів, а по Україні — 30.

Зосередивши увагу на індустріалізації, плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечити хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, щоб фінансувати індустріалізацію. Але селяни відмовлялися продавати своє збіжжя державі за такими низькими цінами, які часто становили одну восьму ринкових.

Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п’ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак, без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу компанію «суцільної колективізації». Лозунг «суцільної колективізації» офіційно був проголошений на листопадовому (1929 р.) Пленумі ЦК ВКП(б).

А вже 5 січня 1930 року ЦК ВКП(б) прийняв Постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В цій Постанові планувалося завершити колективізацію на Україні восени 1931, або на весні 1932 р. Але 24 лютого 1930 р. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.».

Отже, терміни колективізації скорочувалися на рік-півтора. Основна мета масової колективізації було створення декількох десятків тисяч колгоспів замість п’яти мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидшому виконанню хлібозаготівлі. Адже, зерно значно простіше і швидше вилучати у колгоспів, ніж у мільйонів селянських господарств. Колективізація, яка масово розпочалася восени 1929 р., відбувалась за рознарядкою центральних органів країни, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району, кожної сільської ради. І вже до березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств були примусом загнані до колгоспів.

Проголошена партією соціалістична реконструкція сільського господарства насправді означала створення державного сектору економіки на селі, який повинен був прискорити темп хлібозаготівель і вирішити проблему з сільськогосподарською сировиною для промисловості.

Зважаючи на це, «суцільна колективізація» була задумана, як комунізація з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни.

Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу», у масовому порядку стали усуспільнюватися корови, дрібна худоба і птиця. Така практика зустріла шалений опір серед широких селянських мас. Політична ситуація різко загострилася.

Страшне спустошення сільської економіки стурбувало Сталіна, і він З березня 1930 р. надрукував у газеті «Правда» статтю під заголовком «Запаморочення з успіхів», в якій стверджував, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим», і в той же час він писав, що «неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційно». В цій статті Сталін публічно назвав неповагу до присадибної ділянки «перегином» і поклав відповідальність за «перегини» на місцеві власті. 14 березня 1930 р. було опубліковано Постанову ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі».

В цій постанові пропонувалося місцевим партійним організаціям відмовитися від адміністративного тиску на селян при утворені колгоспів і зосередитися на господарському та організаційному зміцненні колективних господарств. Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним органам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних чиновників, які слухняно виконували його постанови, намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від репресивних методів колективізації, селяни почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання. Це дало змогу дещо стабілізувати становище на селі.

Однак, незабаром стало зрозуміло, що це був лише тимчасовий відступ, і режим відновив насильницьку колективізацію, застосовуючи нову тактику. Тепер місцеві власті намагалися створити для одноосібників такі умови, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Оподаткування індивідуальних господарств збільшили у два-три рази, а колгоспників звільнили від податків.

Селянам, що виходили з колгоспів, часто не давали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, в той час як за колгоспниками зберігалися найкращі землі. До того ж існувала реальна загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями чи підкуркульниками і вивезти з села. І як наслідок, багатьом селянам не лишалось нічого іншого, як вступати до колгоспів.

Уже в жовтні 1930 р. 70% орних земель було усуспільнено, і до 1932 р. 70% селянських господарств перебували в колгоспах. Розміри державних поставок колгоспам заздалегідь не доводились. До того ж, центральні органи дотримувались принципу «краще переобкласти ніж недообкласти», і тому план здачі продовольства колгоспам встановлювали такий, що після його виконання для розподілу по трудоднях майже нічого не лишалося, тож колгоспники змушені були, щоб проіснувати, розраховувати в основному на свої присадибні ділянки.

Насильницька, масова і суцільна колективізація селянських господарств призвела до жахливих наслідків і, в першу чергу, до різкого спаду сільськогосподарського виробництва, в тому числі і хліба. Понівечені селянські господарства, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених селян.

Колективізація перетворювала самостійних селян на безправних підневільних колгоспників-кріпаків, які слухняно виконували різні державні замовлення. У непристосованих колгоспних приміщеннях масово гинула худоба, а в селянських господарствах, щоб худоба не була забрана до колгоспу, її майже повністю вирізали. І тому за роки колективізації поголів’я худоби в Україні скоротилося майже у двічі, а у подвірному користуванні селян –– у 8 разів.

Таким чином, насильницька масова колективізація призвела до того, що продовольча база республіки зазнала непоправних втрат і стала однією із головних причин виникнення Голодомору.

Розкуркулювання. «Ліквідація куркульства як класу»

Розуміючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших господарів, які категорично не бажали усуспільнення, від маси бідних селян.

Становище незаможника не ставало гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію; їх оголошували «підкуркульниками» і піддавали репресіям. Визначити, хто саме в селі є куркуль, було не просто. Взагалі вважалося, що куркулі це ті, хто мають більше засобів виробництва, ніж середняки й використовують найману працю.

15 серпня 1929 р. Раднарком УСРР ухвалив Постанову «Про ознаки куркульських господарств, на які ширяться правила Кодексу Законів про працю УРСР». Згідно з цією постановою куркульським господарством вважалося селянське господарство, яке мало у своєму користуванні млина, олійницю, круподерню або систематично використовувало найману працю, здавало в оренду машини з механічними двигунами, або ж таке, що мало прибуток 300 крб. на їдця, але не менше 1500 крб. на господарство.

Але частіше на практиці користувалися не положеннями вище названої Постанови, а рішенням трійки (співробітник ДПУ, голова сільради, секретар партосередку), в якому частіше переважали не об’єктивні фактори, а заздрість, особисті антипатії чи обрáзи, або небажання селянина вступати до колгоспу. Тому, куркулями оголошували не тільки заможних селян, а й багатьох середняків і, навіть, бідняків.

Що ж фактично означала «Ліквідація куркульства як класу»

Тих, хто чинив най упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали в необжитих місцях, нерідко без їжі та притулку.

За «менші провини» розкуркулених вивозили за межі району чи викидали в найдальші яри та балки за селом. «Ви можете арештувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів» — повчав Сталін своїх помічників на XVI з’їзді ВКП(б) у червні 1930 р.

І сільські активісти, й різноманітні уповноважені, що ніби чорні круки зліталися звідусіль, фанатично виконували настанови вождя. При розкуркуленні у селян забирали все: землю, худобу, сільгоспреманент, продукти харчування, білизну, подушки, ложки, миски. Іноді з дітей зривали навіть панчохи та інший одяг, не говорячи вже про прикраси.

Часто розкуркулення перетворювалося в барахольство, бо багато речей розкрадали активісти, які проводили «розкуркулення» заради наживи. В справі проведення колективізації і розкуркулення уряд спочатку покладав надії на відновлені комітети незаможних селян (КНС), але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможних сусідів. Тому, уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників із числа російських та єврейських комуністів і комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. близько 47 тис. Водночас для проведення компанії розкуркулення та керівництвом щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники — російські робітники, фанатично віддані «побудові соціалізму» будь-якою ціною.

Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929-1930 рр., і найпоширенішою його формою стала депортація. За роки колективізації, як зазначав у січні 1934 р. Генеральний секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев, в Україні було розкуркулено 200 тисяч селянських господарств.

Понад мільйона українських селян було депортовано в райони Півночі, Сибіру і Казах-стану. Основна маса депортованих селян (серед них діти та старі) загинули на нових місцях, які були не пристосовані до ведення сільського господарства і малопридатні для життя.

Багато селянських родин, щоб уникнути розкуркулення й депортації, покидали свої домівки і господарства і тікали в промислові міста або за межі України і там нишком приєднувалися до міської робочої сили, бо приймати на промислові підприємства куркулів заборонялося.

Так припинила своє існування велика частина найбільш працездатних, продуктивних і найбільш досвідчених господарів, які любили землю і вміли на ній господарювати.

Це значно підірвало продуктивні сили українського села і стало другою основною причиною Голодомору.

Продрозкладка — примусова хлібозаготівля

Але найголовнішою, безпосередньою причиною Голодомору стала продрозкладка (примусова репресивна хлібозаготівля), яку повторно запровадили у січні 1928 р. Офіційно її називали хлібозаготівельним планом, а у документах з грифом «таємно» вживали термін — «розкладка».

Волюнтаристська соціально-економічна політика уряду і надзвичайно жорстокі репресивні методи її проведення упродовж десяти попередніх років привели до хлібозаготівельної кризи та зернової проблеми, і уряд вирішив відмовитися від політики НЕПу і знову запровадити продрозкладку.

Але на відміну від своєї попередниці років громадянської війни, вона супроводжувалася новими репресивними заходами, а боротьба за хліб знову стала боротьбою за соціалізм. План вважався виконаним лише тоді, коли кожне село чи окреме господарство виконували своє особисте «тверде» завдання. Кругова порука земельної громади втрачала своє рятівне значення.

Така система хлібозаготівель за розкладкою виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межу відчаю і голоду. Хлібозаготівлі супроводжувалися жорстокими репресіями і терором, фізичним та моральним знущанням над селянами. За невиконання непосильного «твердого завдання» їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі.

Селян судила ніби кримінальних злочинців за невиконання обсягів хлібозаготівель, які з кожним роком неухильно збільшувалися. Продрозкладкою на 1928 р. Україні визначили план у обсязі 265 млн. пудів. А 7 січня Політбюро ЦК КП(б)У обговорило відразу три телеграми: від Сталіна, Молотова, і Мікояна. Вони вимагали збільшення плану заготівель для України на 30 млн. пудів.

Внаслідок насильницьких заготівель у 1928 р. з України вивезли 4,1 млн. т. зерна, тобто четверту частину валового збору, що склало 42% союзного плану хлібозаготівлі, в результаті чого у селян майже не залишилося хліба і в деяких південних районах розпочався голод. Зокрема у листах секретарів окружкомів партій Одещини йшлося про те, що в березні 1928 р. селяни «буквально голодують».

Про факти голодування говорив і голова ВУЦВК Г.І. Петровський на Пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1928 р. Хлібозаготівлі, які розпочалися у січні 1928 р. за розкладкою досягли свого злочинного апогею у 1932-1933 рр. В одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й худобу, квасолю, буряки, картоплю й інші продукти харчування.

Уряд України вважав, що за допомогою одних тільки уповноважених і репресивних органів їм не вдасться вилучити у селян усі наявні запаси зерна, і тому Постановами КП(б)У та РНК УСРР від 13 листопада 1932 р. та 5 січня 1933 р. відповідальність за виконання цієї операції він поклав під страхом смерті («самых крайних мер партийного и государственного влияния») на місцевий актив.

Найбільш чесні і далекоглядні керівники на місцях намагалися всіляко зменшити голодну катастрофу і тоді 27 листопада 1932 р. з’явилася Постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про застосування репресивних заходів по відношенню до колгоспів, саботуючих хлібозаготівлі», в якій вимагалося, в першу чергу притягти до судової відповідальності «переродившихся, помогающих кулачеству членов партии из числа руководящих должностних лиц колхозов».

І за «потурання куркульському саботажу» було заарештовано і засуджено тисячі голів, членів правлінь колгос-пів, спеціалістів, партійних, радянських працівників. Фабрикуються гучні «справи», коли звинувачені у «злісному саботажі хлібозаготівель» керівники колгоспів і районів засуджуються до розстрілу, тривалих років ув’язнення.

І тому жертвами жорстокого масового терору під час хлібозаготівель ставали не тільки селяни, а й керівники і спеціалісти колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії, голови райвиконкомів та інші місцеві активісти. Зокрема «по 5 грудня 1932 р. загальна кількість засуджених посадових осіб по колгоспному сектору Дніпропетровської області склала 1062 чол. Із них 59 чол. засуджено до розстрілу». 7.

Про розмах репресій свідчить лист секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора до Й.В.Сталіна від 8 грудня 1932р. В ньому він доповідав: «За листопад і 5-ть днів грудня заарештовано по лінії ДПУ 1230 чол. — голів, членів правлінь, рахівників. Крім того заарештовано бригадирів — 140, завгоспів-вагарів — 265, інших працівників колгоспів — 195». За відмову здати хліб було притягнуто до відповідальності 327 комуністів, а з них 9 розстріляно.

Розстрілювали керівників господарств та районів і протягом 1933р. Зокрема, у січні 1933 р. з 419 засуджених осіб по 122 районах України 20 чол. розстріляно. 8. Таких випадків мужності людей, які ціною власного життя рятували інших, було досить в Україні. В результаті економічно необґрунтованої політики насильницької суцільної колективізації і варварської «ліквідації куркульства як класу», продуктивні сили села неупинно знекровлювалися і валові збори зернових відчутно зменшувалися; уряд, щоб фінансувати зростаючі потреби індустріалізації, злочинно все більше підвищував розміри хлібозаготівель, що наближувало до грандіозної катастрофи.

Список використаної літератури

Станіслав Кульчицький «Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення» «Наш час» Київ–2008