Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Актуальність роботи: полягає в тому, що дана тема є важлива та актуальна і на сьогодні, так як процес завоювання арабами – мусульманами Північної Америки вніс суттєві зміни в подальший розвиток даного регіону, що відобразилися в різних сферах життя північно африканського суспільства.

Мета роботи: дослідити і проаналізувати стан Північної Африки напередодні, під час і після завоювання арабами. Виявити позитивні і негативні сторони даного процесу.

Завдання: полягає в тому, щоб спробувати з’ясувати характер відносин в Північній Африці до арабського завоювання і в перші століття після нього. Проаналізувати зміни, що проходили в північноафриканському регіоні в VІІ – XІІ ст.

Історіографія: вивченням даної теми займається велика кількість істориків, професорів і вчених. Найбільше інформації про історію Північної Африки часів арабського завоювання і після нього надає автор підручника «Средневековая Северная Африка» Матвеев В.В.; Рубель В.А. у «Історії середньовічного сходу»; Жюльен Ш.А. в «Истории Северной Африки»; Борисов в підручнику «Арабское средневековье и ислам».

Про вплив арабів мусульман у сфери економіки, соціальну і культури найкраще надають інформацію: Миллер А.Ф. «История ислама»; Климанович П.І. «Ислам»; Бартольд «Ислам». Загальну інформацію про період завоювання можна дізнатись з праць: «История Востока» в шести томах; «История стран Азии и Африки в средние века».

Більшість інформації можна дізнатися саме з літератури російських істориків, вчених і професорів, а саме: Васильєв Л.С; Зарин В.А; Матвеев В.В; Заходер Б.Н; Климович Л.І.

Ще одним джерелом є арабська література: Абд Дур Рахмана ибн Абд ал-Хакама, Абу Амина Биляля Фимпса і Хилала ас-Саби.

Та все ж основними джерелами залишаються радянські письменники: Баранова Н.П; Бартольд В.В; Беляев Е.А; Большаков О.Г; Борисов В.М; Семенова Л.А; Семенов В.Ф; Чистякова Т.А.

З іноземних авторів можна виділити роботи Миллера А.Ф; Ботфорта К.Е; Жюльєна С.А.

З сучасних українських авторів, що описав історію середньовічного сходу є Рубель В.А.

1.1 Військові успіхи перших халіфів

Зовнішні завоювання були початі ще за Мухаммеда. Та після його смерті халіфи надали їм більш широкий розмах [25; 143].

За часи халіфа Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644) халіфат став імперією. У 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися до Єгипту, який вони називали «країною, найбагатшою добром і найслабшою у битвах та війні» [35; 349].

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив на фронт ще 4 тис. вояків, а в тилу ромеїв повстали копти. Генеральна битва відбулася поблизу оазиса Геліополіс. Два тижні тривала серія боїв, у ході яких візантійці були розбиті вщент. У вересні 642 р. (після дев’яти місяців облоги) впала Олександрія. В полум’ї пожежі згоріла найбільша в світі Олександрійська бібліотека, але арабів не вразило. Шестимільйонний Єгипет ста провінцією халіфату, а в 649 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію – місто Фустат (сучасний Каїр). Халіф Омар наказав з’єднати каналом Червоне море з Нілом, щоб по цьому шляху перевозити єгипетську пшеницю в Аравію і в потрібний момент швидко перекинути війська з Медини в Єгипет. Араби відновили канал, що існував ще при фараонах [25; 146].

На захоплених землях араби заснували нові міста, а всі завойовані державні землі проголошувалися власністю халіфа (ісламської держави). Мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату. Ці повинності виявлялися більшими, аніж закят й ушр (земельний податок з мусульман). За підданими іновірними зберігалося їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що нема бога, крім Аллаха, а Мухаммед – посланець Аллаха, і пройти обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги і статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, оскільки «новий мусульманин» одразу втрачав право на володіння землею у захоплених краях [25; 150].

За час правління Омара халіфат перетворився на найбільшу державу регіону [35; 352].

При наступнику Омара Османі ібн Аффані (644 – 656) хвиля завоювань поширилась ще далі, почалася нова хвиля грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби завершили завоювання Лівії і Тріполітанії, продовжили завоювання в Пн. Африці, до 648 р. війська увійшли до Карфагену [35; 352].

Правління Муавії ібн абу Суф’яна закріпило багато змін в структурі Халіфата, а стабілізація внутрішнього положення дозволила розпочати завоювання на Заході Північної Африки.

У 661 році єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф’ян з роду Омейлдів (Умайлдів), який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 – 750). Столицею Халіфату став Дамаск [35; 356]. Для створення такої могутньої держави велику роль відіграли арабські завоювання, що здійснювалися в декілька етапів. Перший етап проходив під час правління трьох перших «праведних» халіфів – Абу Бекра (632 – 634), Омара (634 – 644), Османа (644 – 656). Омейяди продовжували завойовницьку політику своїх попередників. Війська дамаських халіфів здійснювали періодичні набіги на нові території [35; 356].

На початку 80-х років м. Кайруан, засноване арабами в 679 р. було зайнято берберами, а міста Тріполі і Фазан звільнились від влади арабів, а кінцевим пунктом західних кордонів халіфата стало м. Барка. Арабські феодал міцно закріпились лише в Єгипті. Використовуючи ресурси цієї багатої провінції, вони продовжували свої завоювання. В 689 р. почались походи в Кайруан і Карфагенську область. Арабським військам вдалося просунутись вглиб Туніса [25; 152].

Міжусобна війна, що розгорілася у Візантії, сприяла подальшим успіхам арабів. Візантія зберігала своє панування лише в прибережних районах Пн. Африки, але берберські племена, що населяли внутрішні райони і лише формально визнавали владу Візантії, виявили арабам великий супротив. Загроза арабського завоювання виявилась вагомим зовнішнім фактором, що прискорило процес об’єднання берберських племен. На протязі наступних трьох років араби заволоділи Пн. берегом Африки. В 710 р. арабські війська підійшли до вузької протоки, що відокремлювала Африканський континент від берегів Іспанії [25; 153].

У Пн. Африці з’являється покоління арабів, для яких ці країни були батьківщиною, збільшується кількість завойованих, що прийняли іслам [22; 120]. При Омейядах було утворено п’ять намісництв. В перше входили Іран, Ірак, Сх. Аравія, Хорасан і Середня Азія. Друге – Хіджаз, Ємен, Центральна Аравія. Третє – Арменія, Азербайджан, Сх. частина Малої Азії. Четверте – Єгипет, Лівія, Тріпай, а в п’яте – Зх. Африка і Іспанія. Намісники Єгипту здійснювали верховну владу над Пн. Африканськими областями, до утворення окремого північноафриканського намісництва. Необхідним була єдина державна мова, обов’язкова для всіх областей, що входили в халіфат, заселених різними народностями і племенами. Арабська і стала загальнодержавною мовою [25; 156].

Також були створені військові округи. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі («клієнтів») і здираючи харадж; сотні тисяч немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів (лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр перетворив на рабів 300 тис. візантійців і берберів). Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю і вони почали вводити додаткові побори. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з’явився мульк (приватні володіння) та ікта (спадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати), але верховним власником всієї землі і води в імперії вважався халіф. Після падіння в 750 р. династії Омейядов до влади прийшли халіфи з роду Аббасидів, які правили до 1258 р. Аббасиди отримали в управління велику державу, в склад якої входили Пн. Африка, Аравія, Передня Азія, Ірак, Іран, великі території в Закавказзі і Середній Азії. Столицею халіфата став заснований в 762 р. Багдад.

Період найбільшої політичної могутності халіфата було перше століття правління династії (2 пол. VІІІ – 1 пол. ІХ ст.) [3; 25].

При Аббасидах халіфат не збільшив своїх кордонів, проходив процес остаточного включення в склад мусульманської держави деяких важкодоступних областей, що знаходилися передусім лише в формальній залежності [22; 128].

В кінці ІХ ст. з’явилися перші ознаки розпаду Халіфату. В 788 – 789 рр. правнук Алі, Ідріс, що втік після придушення його повстання в Мецці на захід Халіфату, утворив незалежну державу на території сучасного Марокко, що поклало початок династії Ідрісидів [22; 128].

Аббасиди ставили головною ціллю халіфів зміцнення центральної влади, їх основні реформи були направлені на найбільшу централізацію управління, на розширення політичної і соціальної опори династії. З ІХ ст. фактично закріпилась одноосібна влада намісників над територіями, що управляються, з’явилися цілі династії правителів, наприклад, Тулуніди в Єгипті, Тахіріди, Саффаріди і Саман іди в Ірані і Середній Азії [22; 129].

Велику роль відігравала армія. Військо Аббасидів досягало 160 тисяч і складалось з найманців: хорасанців, берберів і тюрків. Воно вимагало дуже великих витрат казни, тому почали формувати полки з рабів-зінджей [35; 371].

При Аббасидах державною релігією було визнано сунітське направлення ісламу. Професійну армію почали формувати з гулямів («юнаків») – рабів, яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Гулями-гвардійці (тюрки, слов’яни, бербери, негри та ін.), не пов’язані з місцевим населенням, були зобов’язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого вони вважалися. Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців дейлемітів) [35; 372].

Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 – 974). Лише формально залежними стали деякі еміри («намісники»), в тому числі Аглабіди Тунісу і Алжиру (800 – 909). Вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

1.2 Визвольні антиарабські повстання на підкорених територіях

Основним складником історичного процесу в Пн. Африці в VІІІ ст. були хариджитські повстання. Почавшись в Пн. Африці в VІІІ ст., рух хариджитів продовжувався до середини Х ст. Військові дії, які вони вели, послаблювали владу омейядських і аббасидських халіфів в цих країнах, а пізніше і в місцевих правителів, що прийшли їм на зміну. І, звичайно, такі дії не могли не впливати на весь процес розвитку [30; 169].

Відомостей про хариджитів і в джерелах досить мало. Та деякі відомості все ж є відомі [22; 118].

Великі завоювання арабських халіфів збагачували їх, головнокомандуючих, намісників областей, представників старої і нової знаті. Також існувало і невдоволення в самому феодальному класі, що призвело до суперечок через престолонаслідування. Після смерті Мухаммеда через відсутність наслідників по чоловічій лінії виникли деякі суперечки та після цього мекканці провели кандидатуру Абу Бекра. Після смерті Абу Бекра в 634 р. влада перейшла до Омара тим самим відсторонивши від вирішення всіх важливих питань місцеве населення Медини, яким просто оголосили про волю халіфа. В 644 р. Омара смертельно ранив один з персидських рабів. Наступником став Осман, що походив з великого і багатого роду Омейядів племені курейги. Вожді Омейядів першопочатково були супротивниками Мухаммеда, але потім перейшли на його сторону і після прийняття ісламу займали високі пости в новій державі. Осман почав просувати членів свого роду на найвищі військові і державні посади, що призвело до звеличення і збагачення його роду. Це викликало серйозне невдоволення в колі арабських феодалів, що не належали до Омейядів. Невдоволені почали гуртуватись навколо Алі і інших претендентів на престол [30; 170]. Прихильники і наслідувачі Алі отримали назву шиїтів (від слова «шиа» – «група»). Розповсюджувалась думка. Що престол халіфа за правом належить Алі, як найближчому родичу – зятю і двоюрідному брату Мухаммеда і що Осман обраний незаконно. Поступово пропаганда прихильників Алі стала знаходити відгук і серед населення завойованих областей. В 656 р. невдоволені зібралися в Медині під виглядом паломників з завойованих областей. Повсталі увірвались в будинок Османа і вбили його. Халіфом було проголошено Алі. Незабаром відбулися серйозні зміни в таборі Алі. Не всі прихильники були згодні з категоричним твердженням про закріплення прав на престол халіфа за однією сім’єю. Багато хто вважав, що халіфом може бути обраний будь-який правовірний мусульманин незалежно від його родинних зв’язків з сім’єю пророка. Прихильники цієї ідеї, близько 12 тис. чоловік, відокремились від війська Алі, відмовились підтримувати його і висунули лозунг «нема халіфа інакше як волею бога і народа». Їх стали називати хариджитами («ті, що вийшли»). Хариджити обрали свого халіфа. Хариджитів переслідували всюди, до них застосовувались суворі міри, репресії. Ідеї хариджизма отримали велике поширення на території завойованих країн саме тому, що в питанні про престолонаслідування в халіфаті позиція харидижтів була найбільш радикальною. Вони вважали, що посада халіфа повинна бути доступна кожному члену мусульманської общини, «навіть рабу-негру», якщо він цього заслуговує. Кожна хариджитська община могла мати свого халіфа, імама чи еміра. Деякі з них вважали, що мусульманин не може бути рабом, а всі хто прийняв іслам раби повинні бути звільненими. В питаннях ритуальних релігійних правил хариджити визнавали лише дві (Коран і сунну пророка) основи ісламу. Хариджити не визнавали і етнічну нерівність. Між мусульманами (арабами і неарабами) повинна існувати повна рівність в усьому. Вже до початку 80-х років VІІ ст. в середовищі хариджитів виділилося декілька груп і течій: азракитів, суфридів, байка ситів, ібадидів [14; 25].

На початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів в центральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану, де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вони починають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн. Африці. В Кайруані з’являються перші хариджитські проповідники – ібадит Салама ібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна група ібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільш поширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодом суфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма в північноафриканському регіоні [22; 119].

Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одному з принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників – всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами і правителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахом ібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до того часу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібн Сада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р. відбулася більшість подій, що пов’язані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].

Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою. Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери, хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході від Тріполі. Де жило берберське плем’я нафуса, а також рівнини Високих плато, райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідей пройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькі повстання проходили в 739 – 741 роках в Марокко, згодом в 741 – 750 роках в Іфрикії. Після появи хариджицьких імамів (в 2 пол. VІІІ ст.) продовжувалися військові сутички хариджитів з арміями халіфата. Війна, що тривала декілька десятиліть, склала стереотипи ставлення до берберського населення Пн. Африки з боку арабських намісників, їх чиновників і їх війська – стереотипи, які полягали в тому, що на берберів дивились, як на джерело прибутків, рабів. Влада в центрі розглядала так само всю Пн. Африку. До цього додалося презирливе відношення до берберів арабів, які згідно зі звичаями суспільства, організованими за родо-племінними ознаками, пишалися своїм родом, плем’ям і вважали своє плем’я найкращим і найхоробрішим. Варто відмітити, що не дивлячись на навернення в іслам берберів не зробило їх рівними з арабами-мусульманами, так що і після завоювання в прийнятті берберами ісламу вказані стереотипи продовжували діяти. Свідченням цього є відомості Ібн Ідарі і аб-Табарі. Намісники вимагали п’яту частину майна лише від тих берберів, які не дотримувалися ісламу, що і призвело до численних постань. Результатом цих дій стало постання Майсари. В 739 році почалося повстання берберів в Пн. Африці, що було викликане збільшенням податків, поведінкою феодальних правителів провінції і багаточисленними вимогами чиновників. Особливе невдоволення в народних масах викликало поширення податку на тих, хто прийняв іслам. В Пн. Африці було чимало хариджитів, що втекли зі східних областей і поки там йшли завойовницькі війни, вони вільно вели свою проповідницьку діяльність: «вільні вибори» халіфів, проти узурпаторів Омейядів, що незаконно зайняли халіфський престол. Їх пропаганда як найкраще відповідала настроям берберів, що потерпали від феодального гніту, невдоволених податковою політикою Омейядів. Всією країною пронеслася хвиля повстань. Поступово міські повтання об’єднались і прийняли характер війни.

Одне з джерел пояснює першу причину вимог до берберського населення; «А причиною повстання Майсари було те, що халіфи на Сході любили новинки з Магрибу і посилали ці новинки до амила Іфрикії. А аміли посилали їм красивих берберських дівчат. Коли ж справа перейшла до Ібн ал-Хабхабу (намісник, в правлінні якого діяв Омар ібн Абдаллах ал-Мураді), він зажадав їх значно більше. Тоді бербери виступили проти свого аміла, вбили його і всі разом повстали проти Ібн Хабхаба». Ще одне джерело розповідає про вбивство намісника Іязида ібн Абу Мусліма за 20 років до цього. Діяльність Іязида ібн Абу Мусліма приводиться, як приклад жорстокого відношення до берберського населення.

Джерело Ібн Ідарі говорить: «Після Омара ібн Абд ал-Азіза халіфатом став керувати Іфриксю Іязида ібн Абу Мусліма, який був начальником його варти. В 720 р. він прибув в Іфрикію в якості її намісника. Він був людиною жорстокою і недалекоглядною. Його охороняли бербери. Одного разу він піднявся на кафедру, щоб виголосити промову і сказав: «Я вирішив, щоб кожен охоронець написав на своїй руці своє ім’я, як це роблять царі ромеїв зі своїми охоронцями». І він наказав написати кожному на правій руці своє ім’я, а на лівій слово «охоронець» для того, щоб за цим його можна було відокремити від інших людей і вони будуть виконувати накази швидше. Почувши це охоронці домовились його вбити. Вони сказали: «Він вирішив порівняти нас з християнами». І коли він вийшов зі свого будинку, вони вбили його в молебні. Безсумнівно, що невдоволення охоронців викликало не порівняння з християнами, а з рабами, яких таврували, щоб потім впізнати. А таке для людей не лише вільних, але і привілейованих (хоча вони і були берберам) було недопустимо» [30; 187].

Ат-Табарі вказує на спробу перевести в Пн. Африці прийнявши іслам представників підкорених народів на сплату хараджа, що викликало ті ж самі наслідки, що і в Іраці. В цей самий рік був вбитий Ісезид ібн Абу Муслім в Іфрикії, а він був її намісником. Причиною цього було те, що він вирішив вчинити з жителями Іфрикії згідно зі звичаєм ал-Хаджжаджа ібн Юсуфа в відношенні людей ісламу, які жили в містах. Після його вбивства правителем було поставлено намісника, що був над ними до нього. Це був Муххамед ібн Іязид. Він був у війську Іязида Ібн Абу Мусліма [30; 189].

Ще одне джерело характеризує ставлення до берберів влади на місцях. Згідно з ним, бербери відправляли делегацію до халіфа Хімама з проханням розібратися з їхніми скаргами на намісника і амілей, її очолював Майсара. Джерело говорить: «Хариджити внесли в середовище жителів Іфрикії незгоду, що існує до цього часу» [30; 190]. Вони домагалися, щоб їх вислухали, але це виявилося важким завданням і тоді вони пішли до ал-Абшару. З претензією на те, що їх емір ходить в походи разом з ними, але коли до нього потрапляє здобич, то він віддає її в розділ без їх участі. Коли вони повернулися в Іфрикію, то повстали проти аміла халіфа Хішама, вбили його і заволоділи Іфрикією [15; 25].

З фактів приходу делегації в столицю до халіфа можна зрозуміти, що берберське населення ще вірило в можливість знайти справедливість, обирало діяти мирно.

В 740 р. намісником Пн. Африки була розпочата велика експедиція в Сицилію. Велика частина війська була залучена в цю експедицію, що слугувало сигналом для загального повстання, що охопило райони від Танжера до Тлемсена. Повсталі відмовлялись визнавати владу халіфів [30; 191].

Війська з сицилійського походу були терміново відізвані, з Сирії та Єгипту було надіслано майже 30 тисяч добре озброєних військових. Повстанська армія складалась з погано озброєних, напівроздягнених берберів. Але вони нанесли своїм супротивникам поразку, заманивши їх вглиб країн і відокремивши кінноту від піхоти. Згодом повстанці рушили в Кайруан двома арміями. Кайруанському наміснику вдалося роз’єднати їхні сили і нанести їм в 742 р. завершальний удар [30; 192].

Повстання берберів мало великі наслідки – воно відіграло важливу роль в зміщенні династії Омейядів, послабивши її військову могутність і залишивши державну казну без значних податкових надходжень.

За своїм розмахом берберське повстання було найбільшим за всю історію халіфату [30; 180].

Оцінка хариджитських повстань має значення для характеристики всього історичного процесу історичного розвитку в Пн. Африці, тому вона необхідна.

Народні повстання охоплювали і інші провінції халіфату. Повстання почалися навіть в Сирії і Середній Азії.

Хариджити в Пн. Африці не лише боролися проти жорстоких і неприйнятних форм експлуатації. Вони намагалися створити суспільство за стародавнім зразком, на принципах первісної демократії. Весь рух мав релігійну форму, і нове суспільство сприймалось як релігійна община.

На чолі хариджитських общин були або місцеві релігійні авторитети, або особи, що були наступниками пророка, його родичів чи прихильників, або вожді місцевих напівкочових племен, що намагалися забезпечити собі владу в невеликій області.

Таким чином, хариджитські повстання призвели, по-перше, до відсторонення влади халіфських намісників; по-друге, до проявів ініціативи народних мас, на чолі яких інколи знаходилися вихідці з простих станів народу, а не лише племінні вожді. Але і в одному, і іншому випадку це призводило до утворення харижитиських держав. Їх поява спостерігається в середині VІІІ ст.

Отже, араби за два століття завоювань захопили чималі території у Північній Африці. Основними причинами військових успіхів, отриманих арабами, були економічний занепад і різке загострення соціальних протистоянь в цих державах.

Кінець VІІІ – початок ІХ ст. ознаменувались повстаннями, що відбувалися в Єгипті і Пн. Африці.

2.1 Утворення самостійних держав на території Північної Африки

Головною причиною виникнення нових держав в Пн. Африці слід вважати загальний хід історичного розвитку в тих районах, де не було впливу культурних центрів прибережних районів чи воно було мінімальним. Ці райони були ізольовані, райони високих плато, західні області Магрибу. Там існувала тенденція – намагання вождів до закріплення своєї влади. Це складало такі соціально-політичні організми, які в подальшому могли б розвиватися в напрямку складання ранньокласових держав. Подібні організми повинні бути виділені, як протодержави [30; 190].

Після виступу Мабсари повстання хариджитів продовжувались періодично протягом 32 років, і влада на Сході часто відправляла війська на їх придушення. Вони отримували перемогу не щоразу, але після кожного повстання територія під владою халіфів в Пн. Африці зменшувалась. Велике значення при цьому мав той факт, що проти арабського джунда виступали кочівники зената, що заселяли в той час Південні території цивілізованих областей. Вже поразка в 741 році означала кінцеву втрату Далекого Магрибу. Після цього до хариджицького руху приєдналось все населення до самого Туніса. Воно припинило підкорятися представникам халіфату і постійно їх тривожило. Кайруан потрапив до берберів.

Коли Аббасиди захопили владу, вони намагались повернути втрачені землі. В 760 р. в Африку був надісланий з військом Ібн ал-Амас, а в 772 р. – Іязид ібн ал-Хатім. Але жодному з них не вдалося помирити владу багдадських халіфів далі області Заб. Всі області, розміщені на захід від мерідиану Бужи, стали незалежні і на їх території виникло доволі багато берберських держав, населення яких не підкорялося арабам, хоча і залишалися мусульманами. Вже в 744 р. правнук Укби ібн Нафі, Абд ар-Рахман іблн Хабіб, переправився в Африку з Іспанії і заволодівши Іфрикією вигнав Олийядського намісника. Правління його і його сім’ї продовжувалося до 757 р. Згодом управління Іфрикією і Кайруаном на протязі року і двох місяців знаходилося в руках берберів варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Нафуса прогнали варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Найфуса прогнали варфаджума і були володарями Триполітанії і Іфрикії на протязі двох років. Вождь ібадитів Нафуса Абу-ін-Хаттаб призначив намісником в Кайруан водного з ібадитів, Абд ар-Рахман ібн Рустема, який був в Кайруані з 758 р. по 761 р. вигнаний звідти новим аббасидським намісником, Абд ар-Рахман ібн Рустем втік в Центральний Магриб і на Високому плато заснував місто Тахарт, де в 762 р. був обраний імамом ібадитської общини і став засновником Рустемідської династії, яка налічувала вісім імамів і проіснувала до початку Х ст. [25; 42].

До 777 р. Абд ар-Рахман був визнаний імамом всіх ібадитів Магрибу і опинився на чолі великої держави. Його сину і насліднику Абд ал-Ваххабу до кінця століття вдалося підкорити всі берберські ібадитські племена. Його влада простягалась від Тріполі до Тлесмена і від берега моря, де знаходилися міста Марса Фаррух і Марса-ель-Хараз (між Азревом і Мостаганемом) до оазисів Уед-Рір і Уаргла. Області Заб і Ходна, разом з горами Аурас, які також були заселені ібадитами, з’єднували західні території рустемідської держави з областями Південного Тунісу і Північно-західної частини Тріполітанії. З’явилася нова держава-община хариджитів-ібадитів і найбільше з ібадитських держав [30; 190].

Держава хариджитів-ібадитів зі столицею в Тахарті була найбільша на території Алжиру. На чолі держави була сім’я рустемідського походження. Рустеміди вважалися керівниками ібадитів всього Магрибу [22; 222].

До моменту складання хариджитських держав в Пн. Африці іслам якщо і не закріпився, то знаходився в процесі закріплення. Тут також склалися стереотипи відносин з владою, і ці стереотипи мали за приклад систему, що склалася на основі установ, введених разом з ісламом. Держава Рустемідів будувалася на основі ідей хариджитів, основних принципів іслама і соціальних зв’язків родо-племінного ладу. Це прослідковуєтсья на прикладі організації ібадитської держави в Тахарті. Коли ібадити оселились в Тахарті, їх керівники зібрались для вирішення питнаь про те, як керувати їх общиною і державою.

Рустемідська держава на початку її існування в другій половині VІІІ ст. Правління Абд ар-Рахмана блуло золотим віком ібадитів. Він був справедливим, розумним і кмітливим. Багато областей імама Рустемідів страждали від нападів кочівників і напівкочівників, що і вплинула на масове переселення арабських кочових племен в Пн. Африку в ХІ ст. Ібадитський імамат мав багато міжнародних зв’язків і в Тахарті почали прибувати посольства. Відновились торгові зв’язки з Суданом і з заходом Пн. Африки із Сходом. Купці усіх країн приїжджали в Тахарт і вели там торгівлю [30; 194].

В ібадитській общині велике значення надавалося розподіленню згідно з демократичними ідеями, серед бідних розподілялися предмети харчування і одяг, що дозволяло підтримувати рівень їх благоустрою і тим самим – послаблювати протиріччя між багатими і бідними станами суспільства. Існувало організоване оподаткування і апарат управління, судді (хади). Їх діяльність зосереджувалась головним чином на громадських справах, передусім пов’язаних з конфліктами в торгівлі. У сферу діяльності суддів не входили відносини між племенами, так як в цьому випадку конфлікти вирішувалися самими племенами.

Поява інституту поліції (асхаб алі-гмурта) було ознакою появи держави. Начальники чи офіцери поліції – асхаб амшурта здійснювали керівництво поліцейськими діями. Поряд з офіцерами поліції названі люди, що оточували їх чи здійснювали разом з ними обходи (таіфуна бікі). Не виключено, що це були добровольці [30; 195].

Аміли-чиновники, що здійснювали владу в провінціях і на містах.

Збирачі податків (ахлу-с-садака) збирали садаку чи умр, а також дзизью і харадж.

В державі Рустемідів збереглась така ж податкова система, що була встановлена намісником халіфів [30; 196].

В 784 – 785 рр. було зафіксовано факт виступу проти Рустемідів. Не було пов’язано з приходом до влади нового імама. В державі Рустемідів на протязі майже 130 років влада належала династії, що переходила від батька до сина. Обрання імама проходило на нараді з шести осіб призначених імамом Абд ар-Рахманом.

Після ліквідації держави Рустемідів в 908 – 909 рр. нукарити («противники») стали найбільшою течією серед ібадитів. Їм належали всі території на Пд. Туніса і Алжира від Джебель-Нафуса до Тахарта [2; 146].

Однією з особливостей імаму була концентрація його сил, влади, економічних можливостей, населення в самому Тахарті і його найближчій окрузі. Коли Рустемідам разом з імамом Абу-ін Йаказаном і їх прихильниками довелося залишити Тахарт, вони також зупинилися в місті під назвою Асекдал. Влада імама здійснювала лише в окрузі міста. Інша ж територія знаходилась під владою імамів пише в тій мірі, в якій це збігалося з політичними настроями племен. В історії рустемідського імамата були випадки, коли об’єднання племен ставали сильнішими імама і його прибічників і імаму доводилось покидати Тахарт [2; 150]. В містах рустемідськаого імамату, як в інших країнах Пн. Африки – в цей же час і пізніше – існували один чи два великих міських центри і велика кількість дрібних міських поселень. Великий центр був один – столиця Тахарт, а в східній частині володінь Рустемідів-Пріполі в ті періоди, коли він знаходився під владою нафуса. Дрібних міст було багато. Для їх визначення використовували терміни: хісн – укріплення, кала – укріплення, ксар – замок [30; 197]. Манзіль – жилище, маудіа – місце, такі – укріплені поселення були на території Пн. Африки доволі багато чисельні. В Пн. Африці в період завоювань і якийсь час після них, простежувався ріст числа міст [30; 211].

В період правління Аллаха рустеімдський імамат переживав період процвітання. З’явилися власні помістя (дмія) поза містом і гром. відводили річки (ва аджару ал-анхура). Володіння земельною власністю набуло великого значення [30; 212].

Раби (абід, гілман) були у власності племен, які їх купували. Вони брали участь в роботах, пов’язаних з основною діяльністю племен – вирощувань тварин.

В рустемідській державі проходив процес перетвореня варварської держави в державу ранньофеодальну [30; 212].

Розрізняли два види торгівлі: локальну і караванну. Далека караванна торгівля пов’язувала імамат зі Сходом і державами Судану. Зі Сходу в Тахарт «йшли каравани, наповнені різними багатствами». За час існування імамату торгівля з Суданом розширилась і набула регулярний характер.

В правління Абу-н-Ілкзана проходили конфлікти між племенами хаввара і луата, в які були втягнені і жителі Тахарта, в результаті чого імау Абу-н-Іякзану і його брату Абу Бакру ібн Аллаху довелося покинути Тахарт.

Нажаль, не вдалося встановити причини боротьби одних племен з іншими. Для впливу на племена імами прикладали або силу, або підкуп.

Більшість населення сповідувала ібадитське вчення іслама. Друга частина сповідувала християнство. Ймовірно, що на території імамату жили і суніти.

Згідно з етичним критерієм населення розділялось по племенам. В Тахарті населення було змішаним. В ньому були наступні групи. Племена мазата і садрата, племена хавара і луата. Важливу роль при Рустемідах відігравало плем’я нафуса. В Тахарті жило плем’я мармаджана. На західних і південних окраїнах проживали чи періодично відвідували ці райони племена Зената, мат мата. Згадувалось також плем’я зуага.

Існувала також окрема група арабів, що склалась, коли частини аглабідського джунда перейшли в імамат Рустемідів і отримали дозвіл там залишитися [30; 220].

Невеликі групи виділяються по політичному критерію: це в першу чергу самі Рустеміди. До цієї групи належали сам іслам, його сім’я, близькі і далекі родичі, його мавали і раби.

Групу чужинців (аджам) складали бербери мармаджана, басрійці, Гафійці, кайруанці. Чужинці мали свого керівника і навіть власний ринок.

Серед племен найвпливовішими були хавара, луата, нафуса. Саме вони згадуються в якості головних учасників всіх важливих подій в країні.

Ще одна група – це воїни. В арабському тексті для їх визначення використовують різні слова. Іноді це джунд, іноді – аджнад, або аскал. Також можливо виділити наступні ступені ієрархії.

1.   Імам – голова держави, перший серед рівних, офіційна особа, що вступає на пост в результаті виборів.

2.   Знатні люди (вуджух) – група дуже невизначена. Цим словом іноді називаються і племенні вожді і виборні керівники груп, і просто багаті люди.

3.   Племенні вожді (руаса) – керівники племен, члени знатних родів в племенах. Вони перебували в Тахарті не постійно, а періодично, кожне літо і мали в розпорядженні великі багатства і військовий потенціал.

4.   Люди більш-менш прості, об’єднані в групи.

5.   Прості люди, не об’єднані ні в які групи і були соціально нижче осіб попередньої групи. Вони називалися «ан-нас», тобто «люди» не прості землероби і члени племені.

6.   Залежні люди – раби і слуги.

Існує і інший поділ: на аристократію (хасса) і простих людей (амма). Це той поділ, який вживається в арабських джерелах для всіх мусульманських країн.

В категорію хасса в цьому випадку входили перші три групи, а в категорію амма – три останні [30; 221].

Таким чином можна сказати, що ступінь розвитку держави Рустемідів був невисокий особливо в порівнянні з найбільш розвиненими районами Пн. Африки. В той же час вона не поступалася державам Марокканського Заходу.

Рустемідська держава ібадитів Тахарта займала домінуюче положення в центральній частині Пн. Африки, але зовсім не було єдиним великим, вже не говорячи про дрібні. На території Марокко виникли і існували дві держави: алідська держава Ірисів і держава берберів племені бергвата [30; 222].

Після повстання в танжері Майстри ал-Хакіра західні території назавжди вийшли з влади халіфів. Ситуація на заході нічим не відрізнялась від тієї, що існувала в центрі і в східних районах. Населення багатьох областей Марокко, організоване в землеробітничі общини, було розкидане по важкодоступних, часто високогірних поселеннях і розвивалося в ізоляції. Тут була присутня майнова і соціальна нерівність, а також виділення аристократії племен і общин. Хариджитський рух на заході Пн. Африки мав не такий широкий розмах, як в центрі і на сході. Звичайно, і тут існували хариджитські центри: д-ва бергавата, той же Танжер, держава суфритів мікнаса з головним містом Сіджиммасою, заснованим в 728 – 729 рр. [18; 120].

Поява і поширення Алідів в Пн. Африці пов’язують з ім’ям Ідріса – нащадка Алі ібн Абу Таліба. В 786 р. Ідріс брав участь в великому повстанні Алідів в Аравії. В трьох милях від Мекки воно було розбите, а його учасники розсіяні. Сам Ідірс втік спочатку в Фустат, а згодом і до Марокко. Тут, в області Зерхун, він вступив в контакт з берберським племенем ауреба. Його члени жили на території області з давнім осілим землеробством і були землеробами. В 780 – 790 рр. Ідрісу була подарована в дружини дочка одного з вождів ауреба. Це свідчить про ступінь поширення ісламу і про його міцне положення навіть тут, так як такий шлюб був обумовлений намаганням встановити зв’язки з сім’єю пророка.

В цьому ж році Ідріс був обраний імамом. До сьогоднішнього часу немає остаточного пояснення причин здобуття Алідами важливого політичного значення в суспільстві північноафриканського Заходу. Але на деякі фактори вказати все ж можна.

По-перше, це відношення до аббасидського халіфату, характер політичнх поглядів Алідів і їх прибічників [18; 123].

По-друге, алідська опозиція була новою в порівнянні з хариджитською. Аббасидські намісники здійснювали рішучі кроки і енергійні зусилля, щоб знову затвердитися в Центральному Магрибі, а звідти вони могли загрожувати і Марокко.

Можливо, що алідське тлумачення ісламу більше підходило берберам Західного Магрибу. Хариджизм зберігав демократичні традиції першопочаткового ісламу і до ісламські уявлення про всезагальну рівність, що відобразилася в постулаті всезагальної рівності перед Аллахом. Умови існування в VІІ – ІХ ст. в Марокко в найбільшій мірі підходили ідеї ісламу, виголошені в інтерпретації Алідів [18; 127].

Держава Ідріса спиралася в основному на берберські племена. До Ідріса приєдналися племена зуага, луата, садрата, гайаса, нафза, мікнаса, гумара та інші. Всі ці племена жили на території Північного Марокко.

Свідчення про внутрішнє життя держави Ідрісидів ще менше, ніж про державу Рустемідів. Відомо, що Ідріс І здійснив декілька невеликих походів на території Марокко для підкорення невеликих областей. Можливо, в зв’язку з цими походами, а можливо і ні, двоюрідний брат Ідріса Сулейман затвердився в Тлемсоні. За іншими свідченнями в 789 – 790 роках Ідріс направив проти Тлемсена велику військову експедицію, домігся союзу з племенем заграва і його вождем Мухаммедом ібн Хазіром, який незадовго до нього в 786 р. – поклав державі племені бану іфрен, заснованому хариджитом суфітом Абу Коррой [30; 226].

В 791 році Ідріса було отруєно, а його наступником став Харун ар-Рашид, а його наступником став вільновідпущеник на той час, доки не виріс його син – Ідріс ІІ.

Держава Ірисів головними рисами нагадувала державу Рустемідів. Так само, як і там в державі Ідрісів основою життя були настанови ісламу. Велике значення мали відносини між племенами і між племенами.

Як і в державі Рустемідів, влада в державі належала одному з представників сім’ї Ідрисидів [30; 226].

До числа заслуг Ідріса І (789 – 793) відносять заснування міста Феса.

В 789 р. Ідрісом І було побудоване невелике місто берберського типу, укріплене селище, ксар, як і інші міста, які засновували арабські завойовники, це місто було побудовано за зразком військово-оборонної системи.

Згодом на цьому місці при Ідрісі ІІ (793 – 828) виріс квартал андалузців – в 808 р., а на протилежному боці річки – квартал кайруанців – в 809 р. Царське місто ал-Алійя знаходилося в місті андалузців. Там знаходився арабський махзен і карбувалися монети. Поділ на такі частини Феса повторював розділ інших міст Марокко на квартали. Фес був дуже вдало розташований на перетині головних шляхів країни: зі сходу на захід і з півночі на південь [18; 130].

За п’ятого правителя з числа Ідрісів територія і могутність ідріської держави дуже збільшилась, а Фес розрісся і набув нові пам’ятки і чудові будівлі.

Інститут махзена виникає на початку ІХ ст. і традицією належить двору Аглабітів.

На початку Х ст. в 918 р. Ідріс вступив в війну з союзником Фатимідів, вождем мікнаса Масала ібн Хаббусом. Його військо складалося з вільноотпущенників (мавали), воїнів з племен ауреба і інших берберських народів. Військо складалося з арабських воїнів – це дружина, найбільш підготовлене і привілейоване військо. За дружиною йшли мавали, люди, які були пов’язані з правителем особистими зв’язками. Потім йшов махзен – плем’я ауреба, непрофесійна частина війська. За ауреба слідувало вже непривілейоване ополчення. І після цих племен були племена-союзники.

З подібним військом Ідріс І здійснив похід проти небажаючих приймати іслам язичників, іудеїв і християн, набіг на область Тамесна, заволодів містом Шеллою (Сале), областю Гадла в 789 р., на наступний рік завоював м. Масину. Приєднав область Газа [30; 229].

За Ідріса ІІ кордони держави були розширені до р. Шеліф на Сході і до Сус ал-Акса на Півдні. Після цього походу брат Ідріса Сулейман затвердився в західній частині Центрального Магрибу, опираючись при цьому на Тлемсен. Після смерті Ідріса ІІ його син Мухаммед, за порадою поділив всю державу Ідрісів між собою і своїми сімома дорослими братами. Такий розподіл зберігся до останньої четверті Х ст., коли в 974 р. останні Ідрісиди були відправлені в Кордову, але загибеллю династії вважається кінець першої половини Х ст. Переможний рух Фатимідів по Пн. Африці в цей час привів до військової поразки цієї алідської династії [30; 230].

Другою великою «державою» на території Марокко була держава Бергвата. Вона виникла в середині VІІІ ст. в області Тамесна, між ріками Бу Регрег і Умм ар-Рабія. Створив цю державу один з учасників повстання Мабсари на ім’я Таріф. Його син Саліх став засновником нової релігії, що спиралася на теоретичні і ритуальні положення ісламу, але з додатком християнських догм. Ця держава берберів проіснувала до ХІІ ст., коли вона загинула від Альмохадів. «Держава» бергвата об’єднувала племена бранес, зуага, мат мата, маг мага, матуара, бені бураг, бені ватер. Наступник Саліха, його син Ільяс. Його правління тривало 50 років. Його син і наступник Юнус проповідував нову релігію відкрито. Він наказав вбити всіх, хто відмовляється її прийняти. За свідченнями, було вбито 7770 осіб. Юнус правив 44 роки, а після його смерті влада перейшла до його племінника Абу Гуфайру Ахмеду [19; 340].

Крім держав Ідрисидів і бергвата на заході Пн. Африки існували і інші, більш дрібні.

В горах в районі Гелуан невелика теократична держава була заснована проповідником на ім’я Ха-тім, який проголосив себе пророком і, так само як Саліх, дав своїм послідовникам новий Коран на берберській мові.

Невелика держава була також в Сеуті, де закріпилося берберське населення.

Ще одна держава існувала на Рифському березі створена волю омейядського халіфа ал-Валіда в 709 – 710 роках арабським воєначальником Саліхом ібн Мансуром. Центром було м. Пмсаман, а згодом Нокур, заснований в середині ІХ ст. Держава Нокура була джерелом ісламізації на заході Пн. Африки. Вона загинула в 917 р. під час наступу військ Фатимідів. Підтримкою династії були бербери Гомера і санхаджа [19; 347].

Подібні «дрібні» держави виникали і в інших районах Пн. Африки. Ібадитська «держава» існувала в Тріполі і знаходилася під владою вождів хаввара. Бербери нафуса заснували «державу» в Габесі на території Туніса. Там само в Тунісі створили свою державу в м. Беджа бербери санхаджа.

Страницы: 1, 2