Біблія (грец. – книга) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними – навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин – Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї – Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (з середини І тис. до н.е. по останні десятиліття І ст. н.е.), а їх виправлення та редагування іудейськими книжниками-масоретами (масора – сукупність норм і правил письма і вимови тексту, що спершу існував усно) тривало до кінця X ст. н.е. Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти – арамейською, яка є її діалектом.

Непростим було формування старозавітного канону – корпусу (переліку, складу), послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з цим існує кілька канонів Старого Завіту:

1) Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагований іудейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався Танах.

2) Олександрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі викладу іудейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.

У ІІІ–ІІ ст. до н.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуагінта (лат. – сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів. Саме Септуалінта стала основою християнського Старого Завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями, канонізовано латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вульгата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають «душекорисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм).

1. Тора (в іудеїв – Закон або книги Закону, у християнській традиції – П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належать книги: Буття, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). їх автором вважають Мойсея.

2. Пророки (іноді їх називають історичними книгами). До них належать: книга Суддів, чотири книги Царств, дві книги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга ІІ Ездри, Тавіт і Юдиф, книги пророків.

3. Писання. Це Псалми (збірка релігійних гімнів), Книга притч Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) – книги афоризмів, Пісня Пісень – збірка лірики, книга Йова – філософські роздуми про сенс життя.

У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.

Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичені з мітраїзму). Рай – вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонічних текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Немало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблії не визнає.

Новий Завіт, який вважають Законом Божественної любові й благодаті, написаний ідеологами християнства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27 книг, святенність і канонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), в яких ідеться про непорочне зачаття, прихід Спасителя – Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, Одкровенні Іоанна Богослова – Апокаліпсисі) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу.

Християнське богослов'я на основі змісту і спрямованості книг Нового Завіту поділяє їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророцькі (Апокаліпсис).

Склад Нового Завіту (канон) формувався поступово. Офіційне визнання 26 книг відбулося в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі. У 419 р. Карфагенський собор включив до новозавітного канону двадцять сьому книгу – Апокаліпсис.

Поза каноном перебуває кілька десятків творів, які називають апокрифічними – не визнаними священними у зв'язку з їх сумнівною вірогідністю або невстановленим походженням.

Хоч жодного тексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі новозавітні тексти були написані арамейською мовою. Уся термінологія грецька. Грецькою мовою й записано новозавітний канон.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді дійшла вона до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування світоглядних засад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони є закріпленою в легендах справжньою історією. Попри те, що немало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг.

Біблія багата своєю жанровою розмаїтістю, яку формують космогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи, а також легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа простежуються композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, наближеній до новели. Досить колоритні есе (художньо-публіцистичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцно вкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, інтимна лірика.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2,5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в ІX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XІІ ст. було завершено переклад інших її частин.

Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукування, Біблію переписували до XІX ст. Таких книг існує кілька тисяч. Серед найвідоміших – Остромирове Євангеліє, а також Реймське Євангеліє, привезене дочкою Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І. З друкованих перекладів першим в Україні було видано стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574). А «Острозьку Біблію» (1581) вважають першим церковнослов’янським перекладом.

Переклад Біблії українською мовою вперше був здійснений у другій половині XІX ст., що є заслугою Кирило-Мефодіївського братства. Над перекладом Біблії працювали Маркіян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Максимович. Помітний доробок у цій царині Пантелеймона Куліша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточність, спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завіту», у 1903 р. – Старий Завіт, а роком пізніше – вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р. завершив її. Повністю Біблію українською мовою було надруковано у 1962 р.

2. Хрест – священний знак християн

Знак хреста був поширений серед різних народів ще з дохристиянських часів. У середині XІX ст. англійські археологи, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапили на кам'яний стовп із висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Шамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.

Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню. Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за допомогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним, дві перехрещені лінії стали священним знаком. Люди вірили, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від «злих духів», цей знак зображали на посуді, одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку, починаючи від ІІІ тис. до н.е., можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (І–ІІ тис. до н.е.). Навіть тоді, коли було винайдено інші способи добування вогню, багато народів вважали, що робити це слід тільки тертям. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тертям. Вважалося, що дівчата й хлопці, перестрибуючи через палаюче вогнище, очищаються від «злих духів».

Католицькі місіонери, прибувши у XVІІ ст. на американський континент для проповідування християнської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, побачили кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Кецалькоатль теж зображений із хрестами в руках. На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицією.

З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди – засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чудодійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню («відбитки ніг Будди»). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу.

Від первісних людей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богів зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стіни гробниць. Владику підземного царства мертвих – бога Осіріса, який, за віруваннями давніх єгиптян, вершив над померлими останній і страшний суд, теж зображували з хрестом.

У Давній Греції зображення хреста було на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навіть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.

Отже, хрест як священний знак, що символізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значно давніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як із священним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше, хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважали хрест священним символом. Насправді християни вшановували хрест не завжди. Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм знаряддя мученицької страти, яке застосовували в Римській імперії – стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви «Т». Християнство почало визнавати знак хреста як один із символів своєї релігії у ІІІ ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа – небесного спасителя.

У ІV ст. язичники поступово почали переходити у нову віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної їм символіки та обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособлював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя.

Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-, восьмиконечні. Однак Т-подібний хрест ніколи не був предметом поклоніння. І в жодній з ранньохристиянських катакомб не було знайдено зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення його було символічним – у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що несе вівцю на плечах. Пізніше з'явилося зображення Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества). Згодом Христа почали зображувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки опущені, голова прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XІІ ст. Ісуса почали зображати розіп'ятим на хресті.

Так образ Христа, який страждає на хресті, став головним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах – всюди були розп'яття або хрест. Образ Христа вважається втіленням страждань усього людства, символом смиренності й терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа – взірець життєвого шляху християнства. Кожен повинен терпляче нести свій хрест, як Христос, який ішов на місце смерті із знаряддям страти на плечах.

У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому – суть християнської моралі, значення культу хреста.

Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному християнстві хресту поклоняються не тільки як символу страждань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віруючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що оберігає від зла. В давнину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила.

3. Старий Заповіт: головна ідея, основні сюжети, структура книг

«Біблія» – термін, який почали вживати еллінізовані євреї, є калькою з єврейської «хасфарим» (книги) Згодом іудейську Біблію стали позначати словом-абревіатурою Танах, за першими буквами назви трьох її головних розділів Тора (Вчення), Небиш (Пророки), Кетубим (Писання) Всього у Бібли, яка у християнській традиції складається із Старого і Нового Заповітів, 66 книг канонічного змісту 39 – у Старому Заповіті, 27 – у Новому Заповіті У православних і католицьких перекладах Біблії інколи додаються ще 11 книг до Старого Заповіту, які не вважаються повністю канонічними (тобто правильними з точки зору їх завершеної і абсолютної канонічності), а «канонічними другого порядку» (у католицькій Біблії) і «корисними для читання», але не канонічними (у православній Біблії), і цілком відкидаються як «неканонічні», «фальшиві», «додані» до канонічних книг Старого Заповіту, у протестантських перекладах Біблії.

Таким чином, до 39 канонічних книг Старого Заповіту додаються 11 апокрифічних (грец. – таємний, фальшивий) книг.

Авторство і датування більшості книг Біблії не має точного визначення Установлено, що найдавніші тексти єврейської Бібли Танах вносяться до ХІІІ–ХІІ ст. до н. е. , а найпізніші–до ІІІ–ІІ ст. до н. е. Мова більшості книг Старого Заповіту – давньоєврейська, що була загальновживаною, розмовною у Палестині до вавилонського полону (VІ ст. до н. е.).

У ІІ–ІІІ ст. до н е. в Єгипті за розпорядження царя Птоломея був здійснений переклад єврейської Бібли грецькою мовою.

Його виконали, за переданням, 72 перекладачі (по шість від кожного «коліна», тобто племені, яких в Ізраїлі було 12) Тому цей грецький переклад отримав назву «Септуапнта» (сімдесят) Найдавніші манускрипти (рукописи) Септуапнти датуються ІV ст. не Саме у грецькій Септуапнті з'явилися 11 апокрифічних книг Старого Заповіту, яких не знає єврейська Біблія – Танах Це такі апокрифи книги Премудрості Соломона й Ісуса, сина Сірахового, друга і третя книги Ездри, Послання Єремп і книга пророка Баруха (особистого писаря Єремп), книги Юдиф і Товіта, три книги Маковейські.

На основі Септуапнти здійснено ранній латинський переклад у ІІ–ІІІ ст., з якого на сьогодні збереглися окремі уривки Новий переклад латинською мовою зроблено в кінці ІV – на початку V ст. Блаженним Ієронімом Цей переклад відомий під назвою Вульгата (лат – народна), оскільки на той час латинська мова була загальновживаною, народною мовою У середині XVІ ст. Триденський собор (1545-1563) Католицької церкви визнав Вульгату богонатхненною, канонічною версією Біблії.

Старий Заповіт християнської Біблії ґрунтований на єврейській Танахі, але відрізняється від неї найменуванням і порядком розташування низки книг, заміною імені Бога Яхве загальним іменем Господь, а також особливим християнським прочитанням єврейських текстів.

Головна ідея Старого Заповіту – договір Бога Яхве з обраним єврейським народом. Умови цього договору зводяться до двох положень.

1) «Я – Бог Яхве, нехай не буде інших богів переді мною», тобто йшлося про те, щоб обраний єврейський народ не зраджував своєму національному Богові Яхве, не визнав інших язичницьких богів, релігійний культ яких був надто принадливим, орпастичним, сексуальним, театральним.

2) не змішуватися з іншими народами, тобто дотримуватися «етнічної чистоти», «чистоти крові», щоб протидіяти асиміляційним тенденціям, впливу язичницьких релігійних культів.

Першими особами, з якими Яхве уклав цей договір, були патріархи, родоначальники євреїв – Авраам, Ісаак, Яків Згодом цей договір був підтверджений Мойсеєм, який вивів євреїв (ізраїльський народ) з єгипетського рабства і на горі Сінай отримав від Яхве 10 заповідей та інші закони й установлення (Вихід, 20–22 розділи) Давид і Соломон – царі Ізраїля – також були у договірних стосунках з Яхве Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля полягав у тому, що цей народ мав отримати «обітовану землю», обіцяну Аврааму і наступним спадкоємцям договору землю, яка «тече молоком і медом», – родючу, високоврожайну, щедру землю Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля, умови договору і відповідні до нього застереження викладені і повторені в багатьох текстах Старого Заповіту, зокрема у книзі Повторення Закону (П'ята книга Мойсея), 7 1–26.

Отже, всі 39 книг Старого Заповіту глобально трактують проблему договору Яхве з обраним єврейським народом факти про порушення з боку «обраного народу» договору посідають домінуюче місце, масові акції божественного покарання за недотримання тих чи інших положень договору продовжувались протягом усієї біблейської історії Ізраїля, зрештою, знищення Ізраїльської держави в 722 р до н.е. Ассирією і зруйнування в 586 р. до н.е. Іудейського царства, його столиці і храму вавилонським царем.

Усі 39 книг Старого Заповіту можна структурувати на 4 головні групи:

1) доісторичні книги (П'ятикнижжя Мойсея і книга Ісуса Навина,

2) історичні книги (книга Суддів Ізраїльських, Перша і Друга книги пророка Самуїла, Перша і Друга книга Царів, Перша і Друга книга Паралипоменон (Хронік), книга Ездри і книга Нееми,

3) повчальні (Притчі Соломона), поетичні (Псалми і Пісня Пісень), філософські книги (Йова, Еклезіаста, або Проповідника),

4) пророчі книги (Ісайя, Єремія, Єзекиля та 13 «малих пророків»).

4. Доісторичні книги Старого Заповіту

Доісторичні книги Старого Заповіту ґрунтуються на сакральній санкції, сакральному переданні Ключовою фразою в них править афоризм «Господь сказав», «Господь промовляв» У цих книгах немає посилань на певні хронологічні рамки, точні дати, Джерела – хроніки, літописи тощо Вони позначені легендарними оповідями 1–11 розділи Першої книги Мойсея (Буття) складаються з таких сюжетів творення Богом світу (причому в першому і другому розділах подаються дві різні версії творення, які в науковій біблистиці отримали характеристику Елохім і Яхвіст), перебування першої людської пари (Адама і Єви) в райському саду Едемі та їхнє гріхопадіння і прокляття, моральне зіпсуття людей і ангелів та знищення всіх живих істот на землі потопом, який, по суті, асоціюється з космічною катастрофою, будівництво вавилонської башти, що призвело до ще однієї божественної кари – «змішування мов», тобто започаткування поліетичності.

З 11 глави Першої книги Мойсея (Буття) починається оповідь про патріархів єврейського народу – Авраама, Ісаака, Якова і 12 синів останнього, які започаткували 12 «колін», тобто племен цього народу Важлива і велика частина П'ятикнижжя Мойсея – оповідь про перебування євреїв у єгипетській неволі і вихід євреїв із Єгипту, їхнє ходіння упродовж 40 років по пустелі, надання їм Закону і укладання договору з Яхве Менше ніж 50-річному періоду присвячені чотири книги П'ятикнижжя У центрі подій – Яхве, Мойсей і народ Мойсей – засновник монотеїстичної релігії Яхве, законодавець, релігійний наставник, політичний вождь єврейських племен періоду Виходу.

Тема виходу із Єгипту в «обітовану землю» є матеріалізацією ідей договору Яхве з «обраним народом» Укладання священних союзів було загальноприйнятим звичаєм на Давньому Сході Договір, укладений між Яхве і Ізраїлем, подібний за формою до хетських і аккадських аналогів Стародавня організація життя ізраїльтян була «теократичним союзом», тобто об'єднанням тих, хто вступив у договірні стосунки з Богом як своїм сюзереном ізраїльтяни зобов'язувалися зберігати вірність лише своєму Богу Яхве і не служити «іншим богам» Вірність Яхве – це виконання договору, «служіння іншим богам» – це «перелюбство», етичне збочення, «ритуальна розпуста».

Законодавча частина П'ятикнижжя (єврейська Тора) складається з декількох зведень правових установлень це Декалог (10 заповідей), повторений двічі (Вихід 20 1-17, Повторення Закону 5 6-21), Книга Договору (Вихід 20-23), Кодекс святості (Левіт 17-26) та ш Ці сакральні законодавчі акти мають парадигмальну основу «Господь (Яхве) сказав» – «Мойсей записав», «Яхве повелів» – «Мойсей виконав».

Отже, Мойсееві закони – це сукупність сакральних заповідей (Декалог), установлень, повелінь, заборон, а також нормативних актів, якими від імені Яхве регулювалися міжлюдські, родоплемінні, суспільні відносини, визначався склад злочинів і міра покарання Мойсееві закони викладені у біблійних книгах Вихід (19–24 розділи), Левіт (10–26 розділи), Другозаконня (12–26 розділи) Це були закони про рабство і ставлення до язичницьких народів та їхніх релігійних культів Вони визначали смертну кару за вбивство і викрадення людей, зневагу до батьків, жреців, старійшин, служіння «іншим богам» (крім Яхве), порушення етнічної чистоти, зґвалтування, чаклунство, ворожбу, гомосексуалізм тощо Мойсееві закони регулювали також шлюбно-сімейні, приватногосподарські відношення, зокрема багатоженство, наложництво, процедуру розлучення тощо.

Структурно Мойсееві закони поділялися на Декалог, закон про рабів, закон про тяжкі злочини, закон про відшкодування і компенсації майнових втрат, закон про кровну помсту, закон про ювілейні роки, закон про відновлення втрачених прав і повернення власності (реституцію) тощо.

За змістом Мойсееві закони в основному копіювали закони ассірійського царя Хаммурапі Вавилонські та єгипетські законодавчі традиції сакралізувалися і подавалися ізраїльському народові від імені «небесного законодавства» – Яхве Своєрідною теократичною санкцією Мойсеевого законодавства була вступна ключова фраза всіх законів «Так говорить Яхве» Принципово Мойсееві закони ґрунтувалися на законі талюну (лат. – відплата), що силою не поступається злочинові) «око за око, зуб за зуб» (Вихід 21 23, 24), і були укладені у «Книгу Законів», про яку вперше згадано у зв'язку з державно-релігійною реформою іудейського царя Йоси (639–608 рр. до н.е.) Нинішній біблійний текст Мойсеевих законів був остаточно опрацьований і кодифікований під час вавилонського полону євреїв (606–536 рр. до н.е.) і обнародуваний священиком Ездрою у формі публічного читання У 444 р до н.е. в Єрусалимі (Неєми, 7–8 розділи).

У книзі Ісуса Навина описано діяльність помічника і спадкоємця Мойсея – Ісуса Навина, який став самостійним вождем Ізраїля Завоювання «обітованої землі» і поділ її між колінами Ізраїля – основне діяння Ісуса Навина, успіх якого залежав від вірності Закону і підтримки Яхве Одне за другим Яхве передавав У Руки Ісуса Навина міста ханаанські (палестинські), вказував тактику їхнього захоплення (наприклад, Єрихона, Гая та ін.) і безжалісного знищення (див Ісуса Навина, 6–12 розділи) Перед смертю Ісус Навин попередив Ізраїль про необхідність суворо дотримуватися написаного у книзі Мойсеевих законів, заборонив спілкуватися і вступати у споріднені зв'язки із сусідніми народами і поклонятися їхнім богам Інакше ці народи «стануть для вас й пасткою, та батогом на ваші боки, та терням на ваші очі, аж поки ви не вигинете із цієї доброї землі, яку дав вам Господь, Бог ваш» (Ісус Навина 23 13).

біблія хрест заповіт

5. Історичні книги Старого Заповіту

Історичні книги Старого Заповіту охоплюють період від завоювання «обітованої землі» до зруйнування Ізраїльського царства (722 р до н.е.) і Іудейського царства (586 р до н.е.), а також 70-річний вавилонський полон і повернення іудейських полонян згідно з указом перського царя Кира до Єрусалиму і відбудування храму У цих книгах є посилання на конкретні дати, хронологічні періоди, літописи Книга суддів, яка відкриває цей період, так його характеризує «Того часу не було царя в Ізраїлі кожен робив, що здавалося правдивим в його очах» (Суддів 21 25) Отже, період суддів, який тривав майже 400 років, а за деякими біблійними джерелами 450 років, характеризувався як перемога політеїзму («служіння іншим богам») над монотеїстичною релігією Яхве Автор Книги Суддів ремствує «Настало інше покоління, що не знало Господа, а також тих діл, які чинив він Ізраїлеві Й Ізраїлеві сини чинили зло в Господніх очах і служили Ваалам І вони покинули Господа, Бога батьків своїх, що вивів їх із єгипетського краю, та пішли за іншими богами, за богами тих народів, що були в їхніх околицях, і вклонялися їм, і гнівили Господа» (Суддів 2 10-12).

У ранній додержавши історії Ізраїлю, названій епохою Суддів, єврейські племена, які завойовували Ханаан (Палестину), ще не мали спільної політичної влади і управлялися старійшинами-суддями Зміст цієї епохи у 12-кратному повторенні циклу подій служіння «іншим богам» – гніт і пограбування – усвідомлення того, що страждання Ізраїлю є карою за відступництво від Яхве – розкаяння і час поклоніння Яхве – нове відступництво і поклоніння «іншим богам» Деякі судді – рятівники Ізраїлю виписані яскраво, їхні діяння подані надто легендарно (Дебора, Гедеон, Самсон), інші досить скромно, лише названі.

Отже, у період суддів на родоплемінну спільноту євреїв, яка здійснювала перехід на осілий спосіб життя, заняття ремеслами і землеробством, сильний вплив мала міська класова спільнота ханаанв, їхня розвинута міська культура і високий рівень землеробської культури, зрештою, ханаанська та інших сусідніх осілих народів релігія, яка постійно приваблювала ізраїльтян вишуканістю своїх культів, їхньою театральністю, органічністю, сексуальністю (насамперед це стосується культу Ваала й Астарти).

Центральними постатями книг пророка Самуїла і Царів є царі Ізраїля Давид і Соломон 3 ім'ям Давида пов'язаний період становлення теократичної держави Ізраїля і початок правління династії Давидовичів Давид був в особливих стосунках з Яхве з племені Іуди, з роду Давидового повинен був вийти Месія (помазаний цар), який мав відновити могутність Ізраїлю і стати «вічним царем на престолі Давида» Син Давида Соломон під час свого 40-річного царювання зміцнив державу Ізраїль, збудував храм в Єрусалимі, який став єдиним центром поклоніння Яхве у всьому Ізраїльському царстві Саме централізація культу Яхве – особлива заслуга царя Соломона Проте останній період 40-річного правління Соломона – трагічний Усупереч заборони Яхве він на кшталт східних деспотів мав величезний гарем із 700 жінок і 300 наложниць Для жінок-чужеплемок (здебільшого це були княжни і царівни сусідніх язичницьких народів) були побудовані в Єрусалимі. Сам Соломон поклонявся і складав жертвоприношення фінікійській Астарті, амонітському Молоху, моавитянському Химосу За гріх ідолопоклонству Яхве об'явив Соломону, що після його смерті його царство буде відторгнуте від його сина і розділене, а династія Давида стане правити тільки однією частиною Цього царства «задля угоди з Давидом і обраного Яхве Єрусалима» (Перша царів, 11 1-13).

Незабаром після смерті Соломона настав кінець «золотого віку» Ізраїльського царства У 933 р до н.е. єдине Ізраїльське Царство, яке проіснувало 120 років, було поділене на північне Царство – Ізраїль, яке утворили 10 колін (племен), і південне Царство – Іудею зі столицею в Єрусалимі, яке утворили плем'я Іуди і Веніаміна Таким чином, теократичне Ізраїльське царство, яким керували царі – помазаники Яхве, зазнало поразки «Мініатюрне царство Боже» перестало існувати 9 правлячих династій Північного царства (933-722 рр. до н.е. ) не визнавали культу Яхве і встановили єгипетську релігію поклоніння «золотим тільцям» Це царство було зруйноване у 722 р до н.е. Ассирією.

В Іудейському царстві за весь період його існування (933– 606 рр. до н.е. ) була одна правляча царська династія – рід Давида Проте і в цьому теократичному царстві, де зберігся центр поклоніння Яхве – Єрусалимський храм, збудований Соломоном культ Яхве постійно занедбувався і перемогу здобував язичницький політеїзм – поклоніння «іншим богам», а не Яхве.

Історія Іудейського царства – це постійні двірцеві перевороти, правлячих еліт та іудейської верхівки, постійна боротьба і перемога політеїзму над монотеїзмом Культ Яхве відновлювався жорстокими акціями винищення пророків і служителів «іншим богам» Досить простежити картину винищення 450 пророків і жерців Ваала та 450 жерців Астарти (Перша книга царів, 18 розділ) Вражає підступність і жорстокість, з якою «помазаний цар Яхве» Єгу винищує весь рід царя Ахава і всіх служителів Ваала, хоча згодом і сам став «служити Ваалам» (Друга книга царів, 10 розділ) Не менш вражаючою масштабами релігійної чистки є державно-релігійна реформа іудейського царя Йоси (Друга книга царів, 23 розділ) Культ Яхве насаджувався і зберігався жорстокими репресіями і пролитою кров'ю.

Зруйнування вавилонським царем Навуходоносором Єрусалимського храму – центра поклоніння Яхве, знищення Іудейського царства і полон іудейської правлячої еліти – царів, князів, аристократів, священиків, левітів, який продовжувалося 70 років, – це кара Яхве за порушення договору і служіння «іншим богам» Яскраві описи злочину «обраного народу» і кари за цей злочин знаходимо у пророчих книгах, зокрема Ісайї 1 11-17, Єреми, 5, 7, 11 розділи. Знищення Іудейського царства, зруйнування храму, вавилонський полон (606–537 рр. до н.е.) зумовили необхідність перегляду картини історичної долі давньоєврейського народу Цьому присвячені створені в період після вавилонського полону Перша і Друга книги Паралипоменон (Хронік). У цілому, збігаючись зі змістом книг Самуїла і Царів, ці хроніки надають додаткові відомості і багатьом подіям надають нового освітлення Ідея історії давньоєврейського народу як втілення волі Яхве проводиться тут ще наполегливіше.

Отже, історія Ізраїля й Іудеї, викладена у комплексі історичних книг Суддів, Самуїла і Царів, являє собою опис взаємовідносин Яхве і його «обраного народу» Головним у діяльності іудейських царів епохи побудови храму до реформи Йоси є жорстока боротьба проти політеїзму і утвердження монотеїзму Біблія характеризує діяльність царів саме з точки зору «угодного» чи «неугодного» їхнього діяння в очах Яхве потурав служінню «іншим богам» чи боровся з ним, виконував договір з Яхве чи ні Процвітання або ж нещастя створеної Давидом і Соломоном теократичної держави безпосередньо пояснюються мірою відповідності волі Яхве – спочатку племінного Бога «коліна» Іуди, а потім єдиного і одного лише Бога євреїв.

І все ж кари Яхве за порушення угоди не бралися до уваги. І вже після полону, в процесі відбудови Єрусалиму і храму, Ездра і Неемія вдаються до жорстоких заходів етнічної чистки, об'єктом якої був не простий єврейський люд, а священицька верхівка в самому відновленому Єрусалимському храмі – центрі поклоніння Яхве (Єздри, 9 і 10 розділи, Неемії 13: 15–30).

6. Книги повчальні, поетичні, філософські

До повчальних насамперед належать Притчі Соломона. Різні теми обговорює Соломон: сутність і природа мудрості та розуму, взаємовідносини подружжя та батьків з дітьми. Він змальовує ідеал трудящої та господарської людини і лінивця, марнотратника. Розмірковує над мірою лиха від надмірного вживання вина і «тенет блудниці», в які потрапляє недосвідчений юнак. Різні життєві ситуації стають об'єктом «мудролюбства» або ж філософствування автора притч, які не втратили своєї актуальності й нині.

Поетичні книги – Псалми і Пісня над Піснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музично обдарованим і склав більшість пісноспівів, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їх на музику.

Яхве оспівується і возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грізний Бог», що стоїть вище всіх «інших богів», що він є «найвищий над всіма богами». Тут явно простежується перехід національного іудейського Бога Яхве до статусу найвищого, вселенського, космічного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) і прославлений вельми. Він грізний понад богів усіх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть, впадуть перед ним усі боги!... бо над усією землею Найвищий Ти, Господи, над богами всіма Ти піднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмів, або ж Псалтир – найзначніша і поширена частина Старого Заповіту. В Україні здавна Псалтир був відомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети і письменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезій.

Пісня над Піснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушлива поема про кохання і вірність юної Суламіт, яка була взята до царського гарему, своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець і кіз, насолоджувалася коханням на лоні природи Суламіт відкидає залицяння царя Соломона і лине подумки до свого коханого «Мій коханий – він мій, я ж – його нехай він цілує мене поцілунками уст своїх » В'язанка натхненних художніх засобів, що відтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, моя подруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають мед щільниковий, мед і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї як ліванські пахощі» (Пісня над Піснями, 4 розділ).

У тексті поеми немає жодного звернення до надприродного, відсутня згадка про Господа Вона насичена ніжністю та інтимними втіхами від подружньої любові Саме тому довго не долучали цю книгу до канонічних книг Старого Заповіту Та й, зрештою, включивши й до сакральних книг, надали змісту образно-символічного означення стосунків між Яхве і «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю ліричну поему, як образне відтворення любові «Небесного нареченого – Ісуса Христа» до своєї «нареченої» – церкви Але ж Пісня над Піснями – це велична поема про палке кохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, й ходімо у сади-виногради Там кохання своє тобі дам» (Пісня над Піснями, 7 розділ).

Філософські ідеї книги Йова і книги Еклезіаста. Трагедія богобоязливого і справедливого Йова розігрувалася на небі (див Йова, 1-2 розділи) Він став заручником у конфлікті Бога і Сатани Серед книг Старого Заповіту вперше і в останнє лише у книзі Йова згадується Сатана, який доступно і вільно спілкується з Богом, кидає йому виклик, вдається до шантажу та інтриг Зло і страждання, завдані Йову, мають небесну санкцію Монологи і діалоги книги Йова зводяться до одного питання чому страждає Йов, який гріх він спокутує, що вчинив він злого, за що карає його Бог Отже, розкривається традиційне пояснювання страждання – за гріхи Але ж їх у Йова не було Отже, філософія книги Йова рефлектує споконвічне питання чому існує зло, чому страждають люди, чому страждають і праведні люди Щоб відповісти на ці питання, потрібно було ввести у фабулу драми Йова такий персонаж, як Сатана-диявол – джерело зла, причина страждання людства Філософія книги Йова спонукає до розміркувань звідки ж взявся Сатана, для чого він толерується Богом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зі світової арени Питання гострі і стосуються ролі Бога у драматичній історії людства Саме для цього апологетами Бога висунута була Теодицея – релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра Але ж, оскільки Бог є Причиною всіх причин (один із доказів телеологічної (грец. – ціль, вчення) концепції, згідно з якою у світі одвічно існують наперед встановлені цілі й доцільності, заради здійснення яких і відбуваються у ньому всі процеси), то необхідно все ж дотримуватись іншого пояснення наявності зла у втіленні Сатани як антитези Бога, який є втіленням абсолютного добра.

У сакральній історії Старого Заповіту відсутні згадані концепції абсолютного зла і абсолютного добра Концепція договору Яхве з «обраним народом» не потребувала такої аргументації, оскільки діяли дві сторони договору – Яхве й Ізраїль, і будь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповіту в образно-закомуфльованій формі є натяки на Сатану, який був самим Богом поставлений в Едемському раю наставником першої людської пари і який кинув виклик своєму Творцеві, забажавши престол свій «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя 14 12-14) Таким був заздалегідь підготовлений сценарій.

Очевидно, розмірковуючи над цією дразливою проблемою, автор книги Йова увів у фабулу страждання Йова Сатану, щоб поставити у філософській площині питання чому існує зло, чому страждають люди і чому страждають праведні люди Хто в цьому Винен Питання, які залишаються відкритими.

7. Пророчі книги Старого Заповіту

Пророцький рух набув динамізму й актуальності у VІГ ІV ст. до н е- Фактично до цього періоду належать всі пророчі книги. Своєрідний пророцький «бум» був спричинений драматичною ситуацію, яка склалася у цей період для «обраного народу» через знищення у 722 р. до н.е. Ізраїльського царства і зруйнування у 586 р. до н.е. Іудейського царства. Ассирійське завоювання племінного Ізраїльського царства завершилося тотальним переселенням ізраїльтян – розсіянням по всьому Близькому Сходу (перша діаспора). Завоювання вавилонським царем На вуху дон осором Іудеї, знищення Єрусалиму і храму Яхве завершилося 70-річним полоном (друга діаспора).

Отже, не стало теократичного царства «обраного народу» керованого Яхве. Договір Яхве з «обраним народом» зазнав фіаско Саме ця трагічна для іудеїв реальність була в центрі пророчих книг. Чому так сталося? Чому Яхве відвернувся від своїх обранців" Отже, глобальна тема пророчих книг – неминучість кари за порушення угоди з Яхве, за «блудодіяння» – служіння «іншим богам».

Класичні біблійні пророки – релігійно-політичні проповідники – проголошували наміри Яхве щодо єврейського народу пси щеплювали в племені ідею визначеної Яхве їхньої доленосності і постійно нагадували, що Яхве не допустить осквернення свого імені безкарно. Злочин – кара – ця парадигма займає центральне місце у пророцьких виступах. Пророки відіграли важливу роль у викритті релігійного формалізму й утвердженні етичного монотеїзму. Кожен із пророків висловлював ці ідеї у міру своєї освіченості й інтелекту, таланту і здібностей. Пророчі книги умовно поділяють на «великі» і «малі». До «великих» пророків належать Ісайя, Єремія, Єзекіїль.

Ісайя, нащадок царського роду, натхненно і філігранно, образно-художньо, сатирично-дошкульно характеризує політичний, соціально-економічний і духовно-моральний стан ізраїльської десятиплемінної спільноти напередодні ассирійського завоювання: «Нащо Мені многота ваших жертов? – говорить Яхве. Наситився Я баранів і жиром ситих телят, крові биків, овець і козлів не жадаю... Не приносьте ви більше марнотного дару, ваше кадило – огида для Мене, повномісяччя, суботи і всі ваші свята – ненавидить душа Моя. Коли руки ви простягуєте, Я мружу від вас очі свої! Коли ви молитви примножуєте, Я не слухаю вас. Ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків з перед очей Моїх. Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро. Правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдОву заступайтесь!» (Ісайя 1:11–18). Далі Ісайя застерігає: «Коли ж цього не станеться, – меч пожере вас». Саме за такі викриття моршіьного стану тогочасного Ізраїлю Ісайя був страчений як «єретик»: релігійно-політична верхівка звинуватила пророка у святотатстві – запереченні жертвоприношень, свят, і обрядів, установлених законодавством Мойсея.

Пророк Єремія – нащадок із роду жерців, видатний релігійно-політичний діяч Іудеї кінця VІІ – початку VІ ст. до н.е. Він почав пророкувати під час реформ царя Йосії. Єремія у гротескному памфлетному стилі викривав царів і аристократичне іудейське оточення за «блуд з чужими богами». Проповіді Єремії, які передвіщали загибель Іудеї у нерівній боротьбі з Навуходоносором, заклики пророка відмовитися від безглуздого опору сприймалися іудейською владою в обложеному вавілонянами Єрусалимі як державна зрада. Пророка неодноразово арештовували і жорстоко били. Книгу проповідей Єремії цар Йоаким знищив при спробі прочитати ці проповіді в Єрусалимському храмі. Тоді Єремія знову продиктував своєму секретарю Варуху книгу, значно розширивши її.

Устами Єремії Яхве умовляв свій «обраний народ»: «Ви бачили, що зробила невірна дочка Ізраїлева? Та зрадлива сестра її, дочка Іудина, не побоялася і блудливою стала» (Єремії 3:6-13). Про змилосердиться над Яковом і вибере знову Ізраїля і на їхній землі їх оселить І чужинець долучений буде до них, і приєднані будуть до дому Якового а Ізраїлів дім на Господній землі за рабів і за невільниць їх прийме собі на спадщину І візьмуть вони до неволі тих, хто їх поневолив, і вони над своїми гнобителями запанують» (Ісайя 14 1-2). Як і Ісайя, пророк Михей віщує піднесення Ізраїлю понад всі держави і народи (Михей 4 1-2). Отже, ідея Меси і месіанського теократичного царства стає генеральною ідеєю Сила Ізраїлю не у військовій або політичній могутності, а у вірності и виконанні договору з Яхве. За гріхи Ізраїль буде знищений, але задля слави Яхве у кінці кінців засяє слава Ізраїлю.

Елліністична епоха сприяла посиленню ідеї богообраності і зміцненню однакової обрядовості, яка формувала колективно-релігійну свідомість і поведінку Водночас соціальна етика, яка освячувала «обраний народ», доповнюється і витісняється індивідуальною етикою, розвивається ідея особистого гріха і відповідальності Монотеїстична ідея стає стрижнем релігійної свідомості і утверджується як універсальне пояснення витоків, змісту і сенсу життя.