Перша легенда, записана в м. Куп'янську, розповідає, що коли зняли з хреста пречисте тіло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами і поховали в саду, в печері. І наказали «жиди» закопати в горі пречесний хрест Господень, місце над ним розрівняти, навалити потім на нього гною і всякого сміття і посіяти там насіння дій-дерева (див-дерева, дурману — Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.). Бачить Бог злобу «жидівську», дав Василеві (якому — невідомо) насіння пахучого зілля і звелів посіяти його на тому місці, де посіяні були, за наказом «жидів», дій-дерево та блекота. І стало те місце святе, а навколонього — мерзотазапустіння. І спало цариці Гелені на думку відшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима і наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали — не знайдуть ніяк. І молилась благовірна цариця Гелена, слізно благала: «Дай, Господи, знайти Твій чесний хрест!» І почув Господь молитву благовірної цариці Гелени. Явився до неї один якийсь і каже: «Шукайте пахучого зілля Василя: де його знайдете, там і хрест обрящете». Пішли на гору Голгофу, знайшли серед сміття місце, яке поросло васильками, почали там копати — і відрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на сміття, а третій, хрест Господень, — між васильки. З тих пір і прикрашають хрест васильками.

Легенда ця, без сумніву, заснована на давній грецькій легенді про знайдення хреста Господнього, в якій розповідається, що на місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку лікарі називають Окі- шоп, а народ — Вавіїікоп, українські васильки. У П. Безсо- нова, у віршах із західної Болгарії та Македонії про знайдення хреста, повідомляються деякі штрихи, які доповнюють щойно наведену українську оповідь про васильки. Мабуть, що вірші ці являють собою подальший розвиток згадуваної давньої грецької легенди.

За другою легендою, записаною також у Куп'янську, васильки дістали свою назву від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію. Коли згодом відкрито було домовину з чесними мощами святого Василя Великого, то знайшли в ній пахучу рослину зі скромними квіточками, яку на честь святителя і названо васильком.

Третя легенда, записана в Куп'янському повіті, переносить походження васильків у Росію. За царювання Івана Васильовича Грозного жив у Москві Василь Блаженний, Христа ради юродивий. Ходив він по Москві і взимку, і влітку босоніж, в самій сорочці, з веригами на плечах. Бував він і в царських, і в боярських палатах, і в селянських хатах. Ночував найчастіше на цвинтарях, там же й помер. Знайшли тіло його в траві. Навколо нього так духмяніло!

Спочатку думали було, що це духмяніє тіло спасенника Божого, та виявилось, що духмяніла трава, в якій воно лежало. І назвали ту траву травою Василя, васильками. І тепер ця трава пахне ладаном і мерцем.

Про інший різновид васильків — волошки (Centaurea Cyanus L.) — є оповідь, що колись то був молодий і гарний юнак, якого на Трійцю (Зелені свята) заманила русалка в поле, залоскотала і перетворила на квітку, яка й дістала назву василька.

Про Василя Блаженного в Куп'янському повіті розповідають ще й таку легенду. За давніх часів жив у Москві один святий, на ім'я Василь. Якось святкового дня пішов Василь до церкви. У церкві того дня було багато вельмож, а також цар і цариця. По виході з церкви цар підкликав Василя й питає: «А що, Василю Блаженний, чи велелюдно було сьогодні у церкві?» — «Ні, царю-батечку, тільки двоє: я та цариця; та й цариця-матінка була лиш до півобідні, а тоді пішла собі додому і була там до кінця служби». — «Як же так? — каже цар, — хіба ти не бачиш, скільки люду було в церкві, — поглянь! Та невже ти не помітив, що і я був у церкві?» — «Ні, государю, тебе не було в церкві, — відповідав Василь, — ти будував на одному острові місто». — «Правда твоя, Василю Блаженний!» — промовив цар, згадавши, що, стоячи в церкві, він справді думав про те, як би збудувати на одному острові місто. Потім цар запросив Василя до себе в палац. Коли святий увійшов до царських палат, цар підніс йому чарку вина. Василь узяв чарку, підійшов до вікна і вихлюпнув через відчинене вікно вино з чарки у двір. Цар, не кажучи ні слова, підніс Василеві ще дві чарки, але й ті він вилив у вікно. І лише четверту чарку випив. Тоді цар і питає в нього: «То ж скажи мені, Василю Блаженний, навіщо ти перші три чарки вина вилив у вікно?» — «А ось навіщо, — відповів святий, — в Єрусалимі палає монастир, так я надав допомогу». Цар відразу ж послав до Єрусалима гінця, щоб упевнитись у справедливості слів святого. Коли гонець повернувся з Єрусалима, то розповів, що там справді загорівся було монастир, і пожежа стала дуже розростатися, та набігли з Росії одна за одною три дощові хмари й загасили пожежу.

Є легенди й про інші квіти — братки, забий-кручу і петрів батіг.

Братки (братики, брат-і-сестра, удодів чобіт, полуцвіт — Viola tricolor L.) дістали свою назву від того, що на одному стеблі цієї рослини буває дві квітки — синя й жовта, як брат із сестрою. Щодо походження цієї квітки розповідають, ніби одного разу брат розсердився на сестру, погнався за нею і придушив її; сестра пожовкла, а він з переляку посинів. У Холмській Русі переказують більш зворушливу легенду про братки. Були собі брат і сестра, і вирушили вони в мандри в різні боки. Довго вони так мандрували, і коли згодом випадково зустрілись, то зовсім не впізнали одне одного. Між тим, сестра сподобалась братові, і вони повінчалися і мирно зажили собі, як чоловік із жінкою. Та коли, з плином часу, дізнались, що вони — брат і сестра, то їм стало дуже соромно, і брат каже сестрі: «Ну, сестро, ходімо в поле, посіємось: ти квітнути- меш ліловим квітом, а я — жовтим».

Про забий-кручу (синій ломонос, циганки — Clematis integrifolia L.) є така оповідь з часів боротьби козаків з татарами. Колись бились козаки з татарами, і татари почали їх перемагати. Бачать козаки, що нічого не вдіють, і кинулись навтіки від татар; а отаман козачий, розлютившись, ударив себе з усіх сил списом у тім'я і, як сніп, звалився з коня додолу. Зненацька де не взявся сніговий вихор, підняв усіх невірних козаків угору, розшматував їх на клоччя, перемішав з чорноземом і розметав кістки десь там далеко, «по татарві». З їхніх кісток і поросла за- бий-круча. О тій порі була страшенно сувора зима, і святий «Панько» (Пантелеймон) вже зглянувся над козаками, які ганебно накивали п'ятами і яких підхопив вітер, і дав їм кожухи (перисті придатки плідників у clematis'a). На чужині, певно, не особливо солодко було, і ось козацькі душі почали просити Бога, щоб Він засіяв їх на Україні, щоб дівчата забий-кручу рвали та у вінки заплітали. Бог змилостивився над ними і

Посіяв на Україні

Попід лісами,

Попід скирдами,

Щоб дівчата рвали,

В вінки заплітали,

В коси затикали,

Щоб всі люде знали,

Яку козаки ганьбу мали.

Ось що колись-то творилося на білому світі!.. Кажуть, що якби всі парубки разом забий-кручу за пояс заткнули, то всі ті козаки знову б ожили.

Петрів батіг (великороська «сонцева сестра») являє собою досить оригінальну рослину, відому в ботаніці під назвою дикого цикорію (Cichorium intybus L.). Належить вона до родини складноцвітих і має вигляд майже цілком безлистого, доволі міцного й малогілчастого стебла, «хвеськає», тобто дає при змахуванні ним звук дещо подібний до того свисту,який чути, коли змахують батогом. Полюбляє ця рослина узлісся, межі, відкриті галявинки садів та буйні, не дуже сирі левади, де розвивається особливо розкішно і за сприятливих умов сягає заввишки понад два аршини. Вранці, тільки сонце зійде впівдерева і вже добре пригріє, так що почне спадати роса, на батогоподібному стеблі Петрового батога з'являються світло-сині, завбільшки іноді майже з мідний п'ятак, зорі квітів, що різко й гарно вирізняються на загальному тлі густої зелені самої рослини. А тільки сонце починає повертати із зеніту, яскраві, до останньої хвилини свіжі квіткові зорі згортаються, закриваються, і рослина до наступного ранку залишається оголеною, ніби осиротілою. Закрившись, квітка більше вже ніколи не відкривається — вона помирає; з новим сонцем розквітає нова, сусідня квітка, — і так послідовно одна окрема квітка може квітнути протягом цілого місяця; а вся в цілому рослина квітне звичайно на Україні з перших чисел червня і до вересня. Збіг часу квітування Петрового батога з найспекотливішим літнім часом, коли повітря таке спекотне, що можна бачити його хвилеподібний рух, так звану югу, а також збіг розкривання Його квітки після спадання роси з часом, коли чабан рушає свою отару на пашу; і закривання квітки з порою, коли вівці стоять біля водопою на тирлі, мимоволі звернуло на себе увагу й породило пастушу легенду, що являє один з епізодів народної епопеї про ходіння Спасителя (Бога) зі святим Петром по землі. Тільки-но спаде роса, і чабан рушає овець на пашу, відразу ж рушає на пашу і святий Петро своїх овець-верблюдів («наче в полі бігають хвилі» — хвилі на Україні називають ще й «Петровими згонами»), які раніше були Адамовими вівцями, та коли Адам вчинив гріх, Бог віддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як і вівці). Підіб'ється сонце «на обід», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зі своїми вівцями-верблюдами і святий Петро; тільки чабан пасе іноді отару до півночі, а святий Петро стоїть зі своїми вівцями на тирлі аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося ні батога, ні ґирлиґи. Угледів він дорогою бур'ян з довгим пруттям, зламав собі прутика і погнав ним своїх овець. Звідтоді ця рослина й зветься петрів батіг (Катеринославська губернія та Куп'янський повіт).

В іншій легенді про ту ж рослину, записаній у Куп'янському повіті, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полів, покровителя жнив. Святий Петро взагалі був дуже до всього цікавий: йому відомі назва й життя будь-якої польової комашки; він знає, чим кожна з них годується. Хід його по полях уподібнюється до ходу бога полів: жучки, бджілки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього і супроводжують його ззаду. Давніше, за колишніх часів, йде, бувало, святий Петро межею, візьме прутик дикого цикорію й хльоскає ним, як батіжком. А жучки й мушки, які лиш сидять на колоссі, вже й знають: всі злітають і не сміють переводити хліба. Пройде межу, кине свій батіжок на землю, а він прийметься там і росте. А всі жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрів батіг, треба обминати, — от вони й не сміють її чіпати. Та це було колись, а нині й петрів батіг не рятує хліба.

Є ще одна легенда про петрів батіг, записана в тому ж Куп'янському повіті, на якій позначився, з одного боку, вплив євангельської оповіді про недопущення апостолами дітей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповідок про те, ніби єврейські діти завжди збігалися до Спасителя і звичайно супроводжували його цілою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом зліплених ним з глини пташок і цим дуже привертав до Себе дітей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам,нахилившись,зірвав бадилинку, і розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батіжка!» Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!» Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.

2. Хлібні злаки

Щодо хлібних злаків, то за українським народним віруванням, одразу ж після створення світу ні жита, ні пшениці не було, а пшениця виникла вже опісля з куколю, а жито — із стоколосу (розрізняють три види стоколосу:

1) Bromus mollis L.,

2) Bromus secalinus L. і

3) Bromus squarrosus L.).

Так кажуть у Літинському повіті. А в Куп'янському, як ми знаємо вже, розповідають, що пшениця виросла зі сліз Адама, змішаних із землею, взятою прабатьками, за велінням Божим, біля райського порогу; а зі сліз Єви, змішаних з тією ж землею, виросла конопля.

У Старобільському повіті розповідають, що, коли не було ще хлібних злаків, люди годувалися липовим листом і корою та «потрохом» з дерев, тобто тим, що сиплеться з деревних червоточин. Тоді Господь дав пшеницю — тільки не людині дав Він її, а собаці: той заскавулів од голоду, Бог і кинув йому з неба колос пшениці просто в пащу. Людина вихопила в собаки цей колос, посіяла й розвела таким чином пшеницю. Ось чому людям гріх убивати собаку — ми їмо його пайку.

За іншими легендами, Сам Бог посіяв для людей пшеницю, причому спочатку колос у неї, як і взагалі в усіх хлібних злаків, починався при самій землі і йшов до верхівки стебла, так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не розгубити зерна, шилом при самій землі. Нині хлібний колос завбільшки лише з собачу частку. Зменшення його сталося внаслідок осквернення однією жінкою святості хліба. Якось Спаситель із апостолом Петром (і Павлом — за іншим варіантом), — розповідають у Куп'янському повіті, — зайшли, прибравши вигляду подорожніх, у хату до однієї жінки й попросили в неї милостині. Господиня в цей час пекла млинці. У відповідь на прохання подорожніх вона кинула їм млинця, та перед тим витерла ним сліди, залишені її дитиною на лавці. Подорожні вийшли в поле, і Христос, обурений наругою над хлібом, став обшмульгувати колос знизу вгору. Бачачи це, хазяйський пес почав вити, і апостол Петро вблагав Спасителя зглянутися хоч над собакою і залишити на стеблі частину колосу із зерном на долю собаки.

У варіанті цієї легенди, записаному в тому ж Куп'янському повіті, розповідається, що одного разу в жнива Спаситель і апостол Петро ходили в образі жебраків по нивах. Підійшли вони до однієї жінки й попросили хліба. Жінка як гримне на них: «Бач, куди забралися канючити!» — вихопила в дитини окраєць хліба і дала їм. Спаситель взяв той окраєць, поклав його в торбину, тоді нахилився до колоса і давай його обшмульгувати. Собака лежить під возом і дивиться. Побачив, що від колосу зовсім мало вже лишилося, і почав завивати. Тоді Спаситель залишив колоса всього вершка на два. Святий Петро й запитує: «Навіщо Ти, Господи, обшмульгав колос?» — «А то щоб люди не пиндючились, — відповідав Господь. — Я б його і ввесь відшмульгав, та залишив тільки на собачу долю». Звідтоді люди й почали з хлібних злаків збирати собачу долю; а раніше колосся було від самого коріння, не так, як нині — всього лиш вершка на два.

Г. Шимон Матусяк, зі слів «лісовиків» Сандомирської пущі, розповідає дещо інакше цей переказ, відносячи його до житнього колосу. Житній колос раніше був удвічі більший за нинішній. Богородиця, бажаючи пересвідчитися в милосерді людей, прийшла в село під виглядом жебрачки просити милостині. Жінка пекла млинці й відмовилась дати їй шматочок, відказавши при цьому: «Іди геть, стара карго! Я краще дам собаці!» Богородиця, розгнівавшись, вийшла на поле, взяла колос і обірвала його вершечок, скільки захопила рука, а решта лишилася на згадку, й то лиш завдяки заступництву Христа.

Хоча при переказі легенди про первісний хлібний колос нерідко можна почути від оповідача, що все це було колись, за царя Панька, як земля була тонка (як плугом поореш, то й води в черевик набереш, а як пальцем проколеш, то волів, було, напоїш), однак легенда ця й понині побутує не лише на Україні — вона широко розповсюджена й серед великоросів, білорусів, поляків, болгар, киргизів і навіть китайців — одне слово, як у Європі, так і в Азії. За одними легендами, раніше зерна покривали стебло жита від верхівки до землі. Хтось, прийнявши цю рослину за непотрібну, почав ногою обшмульгувати зерна, і вони всі пообсипалися. Прибіг собака, став просити залишити для нього, і зерен зосталося лиш стільки, скільки їх тепер є на колосі. За іншими легендами, давно колись замість снігу падало з неба біле борошно. Одна жінка підтерла свою дитину тістом, і з того часу замість борошна став падати сніг. У Тарбагатайській області Китайської імперії записано такий варіант цієї легенди, який дещо нагадує щойно наведену старобільську легенду. Чоловік і жінка створені Богом (Бурхун-бакчі) одночасно. Разом з людьми Бог створив і коней. їжею для тих та інших була трава. Та люди знищували и в такій величезній кількості, що коням не залишалось нічого. Тоді Бог лишив траву на поживу коням і почав посилати з неба борошно (куїр). Ним годувалися перші люди доти, доки син, який народився в них, не досяг п'ятирічного віку. Хлопчик цей одного разу, коли не було вдома батька й матері, сидячи на постелі, зробив дещо таке, що в кибитці (гір) робити в жодному разі не дозволяється. Хлопчик злякався і, аби замести сліди своєї провини, заховав речові докази в мішок з борошном. Бог, розгніваний таким учинком хлопчика, перетворив на сніг усе борошно, яке було на землі.

Слід зауважити, що вчинок, якого припустився хлопчик, і досі вважається в торгоутів найстрашнішим гріхом, що не має собі, окрім старечої слабості, ніякого виправдання. Кибитка, в якій вчинено цей гріх, має впродовж дня зробити сім перекочовувань, до того ж на кожному місці зупинки забивається в землю дерев'яний кілок (число сім і дерев'яний кілок мають тут значення ще й тому, що, за переказами, перші люди, коли втратили борошно, в семи місцях шукали його і, помічаючи місце, звідки вирушали, в кожному втикали по дерев'яному кілку). Але й по здійсненні семи перекочовувань у такій кибитці не можна жити, перш ніж вона не буде освячена ламою.

Настав голод, що загрожував людям смертю. Та тут рятівником людини стає собака (ноха). Він також голодував разом з людьми; нарешті, бачачи, що наближається смерть, собака почав жалісливим завиванням благати в Бога порятунку для людини: дати їй хоч якусь їжу, вказуючи на свою цілковиту невинність і непричетність до непристойного вчинку хлопчика. Розчулений благанням собаки, Бог послав йому з неба одну зернину. З цієї зернини, відразу ж посадженої у землю, помалу й розрісся хліб, яким годувалися й нині годуються люди. Киргизький варіант цієї легенди являє собою строкате поєднання різноманітних легендарних мотивів. Люди й коні створені Богом одночасно. Ті й інші годувалися спочатку травою. Але коні з'їдали її так багато, що людям не лишалось майже нічого. Тоді Бог, на прохання людей, став посилати їм з неба крупу. Люди змішували її з водою і їли. Вогню, аби зварити їжу, тоді ще не було на землі. Минуло декілька років. Рід людський розмножився до сорока душ; тридцять дорослих і десятеро дітей, з яких дев'ятеро дівчаток і один семирічний хлопчик. Хлопчик цей якось сидів сам собі в юрті й, бавлячись, ненавмисне накапостив. Аби приховати свій вчинок од рідних, він зібрав усе на лопатку і сховав у кап (мішок) з крупою. Розгнівався Бог, що хлопчик так осквернив Його небесну їжу, і припинив посилати людям з неба крупу, а замість неї став падати звідти білий сніг. Усю крупу, яка залишилась ще в людей, вони швидко з'їли, і почався голод. Люди стали тоді їсти коней; та прийшов час, і їх не стало — всіх з'їли. Почалося отут у них людожерство. Щодня з'їдали по людині: хто найдовше проспить уранці, того й з'їдять.

Про походження вогню у киргизів є така легенда. Був час, коли люди не знали вогню (от), але потім вони побачили, що без вогню їм погано, й почали просити Бога послати їм з неба вогонь. Бог начебто не зрозумів їхнього прохання і створив для них сонце (куп) і місяць (ай). Між людьми був тоді наймудрішим «дуана» (шаман) Фрук. «Без вогню нам не можна жити», — казав він Богові. — «Я дав вам вогонь, — відповідав Бог, — удень вам світить сонце, вночі — місяць». Мудрий Фрук пояснив Богу, що хоча справді людям не можна жити без сонця й місяця, та не можна також жити й без того вогню, який в холод зігрівав би їх, на якому вони могли б зварити собі їжу тощо. Тоді Бог послав «дуану» Фрука в пекло. Там йому дали маленьку іскорку. Від цієї іскорки й поширився вогонь між усіма людьми.

Нарешті, людей усіх було з'їдено, лишився один лиш чоловік. Страшним-престрашним був він: зросту сорок аршинів, увесь кошлатий, око одне, три ноги, вуха нижче плечей звисають. Коли залишалося на землі ще п'ятеро людей, він, боячись, що коли-небудь проспить уранці й буде з'їдений, уночі всіх подушив і витяг з урочища Оп-Чілик (у Тарбагатаї) на Мус-Тау... (Крижана гора — найвища точка Саурських гір, вкрита вічним снігом). Там він сидів і поїдав їх. Вистачило йому цих людей тільки на тиждень, а потім і для нього настав голод. Рівно дев'ять років просидів він без їжі, не рухаючись з місця. Схуд, охляв, став тонким, як палиця. Нарешті, підвівся він і пішов знову на давнє місце, в урочище Оп-Чілик. Приходить — бачить, що весь Оп-Чілик засіяно хлібом, і стоїть одна юрта. Ввійшов він до юрти, а там сидить із собакою дівчина. Став він розпитувати дівчину, звідки вона. Дівчина розповіла, що вона була ще маленькою дівчинкою, коли люди стали поїдати одне одного. І тоді ж, наступного дня, вона втекла з цим собакою в гори і сховалася там у печери. Ніхто не помітив її втечі. Годувалась вона щодня лише одним хлібним зернятком, яке їй приносив собака. А собаці Бог давав на день по два зернятка: одне він з'їдав сам, а друге віддавав їй, дівчині. Бачачи нарешті, що нікого вже не лишилося в Оп-Чілику, вона повернулася сюди й оселилася тут. Собака й надалі приносив їй по одній зернині. Тоді вона стала їсти по зернині через день, а всі ті дні, коли не їла, сіяла зерна, які лишалися. Ото з них і розрісся хліб. Одноокий одружився з цією дівчиною, і знову рід людський почав множитися.

Ячмінь і горох також походять от сліз Адама, коли він, по вигнанні з раю, обробляв уперше землю й плакав (Літинський повіт). Зокрема, про походження гороху в Старокос- тянтинівському повіті розповідають таку легенду. Коли Господь вигнав Адама з раю, йому довелося взятися за діло — обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамові звикати до тяжкої праці, і ось, коли він уперше взявся за обробку землі і вперше ходив за плугом, то дуже плакав. А де падали на землю його сльози, там виріс горох, який у багатьох місцевостях України зветься, мабуть, під впливом наведеної легенди сльозами Адама.