Анімаційні технології в молодіжному туризмі

Спелеотуризм передбачає відвідування природничих чи рукотворних печер та лабіринтів Він цікавий різноманітністю їх рельєфу, що створює перешкоди для проходу (колодязі, завали, вузькі щілини, підземні ріки і т.д.), а також екстремальними - несприятливими - фізичними умовами (висока вологість і відсутність природного освітлення). Все це вносить у спелеотуризм елемент пригод і робить його надзвичайно популярним серед молоді. Опускатися до печери варто лише при наявності її плану і не менш ніж удвох. Невідомі печери - тільки для досвідчених спелеотурістов. Зламаний сталактіт відновлюється протягом сотень років, тому важливо дбайливо ставитися до підземної природі.

Гірський туризм - це подорож в горах по схилах, гребенів, льодовика, через перевали та гірські потоки. Найчастіше під гірським туризмом на увазі тільки альпінізм, а тим часом до нього належать також геотурізм і мінерологіческій туризм. Альпінізм вважають екстремальним видом спорту, оскільки він пов'язаний з реальними небезпеками - подоланням крутих схилів і гребенів, щілин, тріщин, а також ризиком попадання в снігові лавини, камнепади, селі - в умовах поганої погоди, низького атмосферного тиску і високої сонячної радіації. Особливо екстремалів альпінізм в зимовий час. Водний туризм - походи по річках, озер, морів і водосховищ на надувних човнах, розбірних байдарках, катамаранах, плотах і він поєднує в собі елементи познаванія, активного відпочинку, оздоровлення та спорту і доступний всім здоровим людям. Водний туризм широко розвинений на великих рівнинних річках і гірських річках Особливо водні походи на байдарках та плотах дивно там, де вони проходять по озерно-річковим системам.

Велосипедний туризм - це подорожі та спортивні походи на велосипедах по рівнині, ярах, пісків, гірськими стежками, річками (убрід) на дорожніх, спортивних і гірських (т.зв. маунтінбайкі) велосипедах. Цей вид транспорту найбільш екологічні. У багатоденні походи вирушають групи з 4-6 осіб. Подорож на конях - кінний туризм - надає оздоровчий вплив. Там, де населення традиційно розводить коней - цей вид туризму розвивається вже понад 30 років. Він стає все популярнішим, до старих маршрутами додаються нові. Більшість кінних маршрутів проходить по лісовим та гірськими стежками, степи, лугах і полях, ярах, по берегах річок та озер. На маршруті передбачено самообслуговування (приготування їжі та догляд за конем), проживання в польових умовах влітку або на турбазах взимку. Тури, у яких можуть брати участь зовсім недосвідчені наїзники, підкажуть у фірмах. Однак деякі тривалі кінні походи вимагають підготовки: до них допускаються добре підготовлені мандрівники.

Альпінізм - вважається самим екстремальним відпочинком. Сьогодні альпінізм є цілу індустрію, яка рівномірно розвивається і популяризувався. Як правило, для сходжень прийнято вибирати літо, коли погода дозволяє з мінімальними втратами дістатися до наміченої вершини. Проте любителі найгостріших відчуттів не зупиняються і взимку.

А складні погодні умови і схід лавини тільки додають гостроту подорожі. У гори йдуть, щоб випробувати себе, ризикнути, подолати все і дістатися до вершини. Смак перемоги солодкий, навіть якщо альпініст підкорив не Ельбрус, а всього лише стінку на місцевому ськалодроме.

Для цього потрібно бути добре фізично підготовленим, бажано мати сильні передпліччя, хорошу “розтяжку” і невелику вагу, яку доведеться утримувати на одних лише пальцях. При підйомі доведеться працювати не тільки м'язами, але і головою, щоб правильно вибрати, за які зацепи вхопитися.

Альпіністські снасті коштують дорого, повний комплект якісного спорядження обійдеться екстремальному в $1500-2000. Втім, якщо хочеться просто раз в житті піднятися на Ельбрус, то можна узяти спорядження і в оренду. Коштувати такий 10-денний тур буде близько $200.

Головною проблемою альпінізму, крім своєї дорожнечі, є мала кількість досвідчених інструкторів. Адже вони необхідні для сходження альпіністів-любителів. В основному інструкторів мало із-за не великої зарплати. До речі не рідкість зустріти російського інструктора за кордоном.

Гірські лижі один з найстаріших видів активного відпочинку. Із закінченням років кількість охочих підкотитися на гірських лижах не зменшилося, а скоріше збільшилося. До того ж, зараз набагато якісний і різноманітніше гірськолижний сервіс, чим років 10 тому, не говорячи вже про 80-і, 70-і роки.

Майже в будь-якому гірськолижному курорті є спуски, як для професіоналів, так і для новачків. Яких завжди можуть навчити правильно кататися місцеві інструктори. Спорядження: комплект лижі, кріплення, палиці, черевики, костюм, шлемо, маска, рукавички обійдеться в середньому в $700-800. А оренда - приблизно $30-40 в день.

Сноубордінг - спуск по снігу з гірських схилів на спеціально обладнаній дошці. Це агресивніший, активніший і екстремальний вигляд, ніж гірські лижі. Сноубордінг як окремий вид спорту з'явився в Америці в 60-х роках XX століття.

Лютими поклонниками новомодного захоплення стали здебільшого серфери, що не бажали сидіти без діла в очікуванні літніх днинок. У нашій країні сноуборд масове визнання отримав тільки в середині 90-х років. Проте зараз в Росії можна придбати різноманітну екіпіровку від провідних світових виробників і отримати уроки катання у досвідчених інструкторів.

Зараз зроблене багато спеціальних трас з трамплінами і іншими всілякими перешкодами, на яких сноубордисти можуть витворяти різні акробатичні трюки. Але в останнє особливо популярним серед сноубордистів став Хаф-пайп (від англ. half-pipe “пол-трубы”) - споруда з снігу, схожа на рампу для ролерів.

Взагалі екстремальні захоплення, пов?язані з гірськими лижами і сноубордом, можна розділити на декілька груп: freeskiing або freeride - це спуск по крутих непідготовлених схилах з складним рельєфом; heliskiing - те ж саме, але з використанням вертольота як засіб доставки на гору; ski-touring (randonee ski) - ські-тур, гірський туризм з використанням лиж і спеціальних кріплень для підйому в гору; ski-mountaineering (лижний альпінізм) - сходження на гору з метою спуститися з вершини на лижах або сноуборді (використання страховки, або якого-небудь додаткового спорядження, окрім лиж, на спуску порушує “чистоту” такого сходження); останніми роками з'явилася new school - щось ніби сноубордічеського фристайлу.

Гірськолижний туризм, мабуть, найбільш розвинений зі всіх видів екстремального туризму. У нас є достатньо високого рівня гірськолижні курорти. І хоча вони значно поступаються своїм аналогам, наприклад, в Європейських країнах, наші туристи з середнім доходом із задоволенням відвідують курорти.

2.2.1. Анімаційні технології в організації велосипедних походів

Велотуризм привабливий насамперед високою мобільністю - відстань, подолана групою за день, може становити 100-150 км. Велотуристу підвластні будь-які дороги й тропи. Дальність велоподорожей практично необмежена й визначається лише кількістю днів, виділюваних для походу.

Прикладом було й залишається унікальне по довжині й тривалості подорож Г. Л. Травина в 1928- 1931 р., що проїхали на велосипеді уздовж границі Радянського Союзу, включаючи й морське узбережжя Північного Льодовитого океану. Досвід його подорожей і тренувань описаний у книзі Л. Харитонівського.

Вибір типу велосипеда. У цей час у країні випускається чотири основних типи велосипедів для дорослих: дорожні, дорожні складні, спортивно-туристські й спортивні.

Перед початком використання велосипеда варто ретельно відрегулювати всі основні обертові й перемикаючі вузли по заводській інструкції, що додається до кожного велосипеда, або ж по «Довіднику велосипедиста». При цьому бажано зробити повне розбирання й зборку відповідних вузлів, що дасть необхідні навички, які завжди придадуться в похідних умовах.

Після того як відрегульовані обертові й перемикаючі вузли, а також гальма, необхідно зробити припасування (установку) сідла й рулячи відповідно до індивідуальних особливостей велосипедиста. Загальноприйнята методика, установки сідла така:

1) по висоті сідло встановлюється так, щоб сидячий на ньому велосипедист міг упертися п'ятою в площину педалі, що перебуває в нижнім положенні;

2) по довжині сідло встановлюється таким чином, щоб центр колінного суглоба велосипедиста був над віссю педалі, що перебуває ув крайнім переднім положенні.

Первісна установка рулячи виробляється, як правило, так, щоб висота його верхньої площини збігалася з висотою сідла. Після пробних поїздок висота, а також нахил рулячи коректується залежно від росту велосипедиста, довжини й сили його рук і визначається в остаточному підсумку зручністю посадки й прийнятного навантаження на руки. На оптимальне припасування рулячи варто звернути особливу увагу, тому що від цього за інших рівних умов залежить ступінь стомлюваності, особливо при тривалій їзді.

Кілька слів про вибір сідла. Зручність того або іншого типу сідла визначається в основному індивідуальними особливостями велосипедиста, тому бажано випробувати кожного з типів, що є в наявності, не крім і тверд спортивного, і вибрати для себе підходящий. Для жінок рекомендуються вкорочені широкі м'які сідла від дорожніх велосипедів, наприклад сідло від дорожнього велосипеда «Салют».

Установка багажників. Деяке число спортивно-туристських велосипедів, що випускаються, забезпечується переднім і заднім багажниками. Вони вузькі й недостатньо міцні, тому що виготовляються з відрізків сталевого дроту. Із цих багажників для подорожей можна використати як допоміжний тільки передній, що витримує навантаження 5-6 кг. Задній багажник повинен витримувати довгострокове навантаження до 30-35 кг

Для створення певних зручностей у подорожі при підготовці велосипеда рекомендується зробити наступні роботи:

1. Установити скобу для кріплення фляги. Доцільно встановлювати її традиційно на підсідельну трубу над переднім перемикачем передач, причому бажано використати готовий комплект велогонщика. Можна застосувати й саморобне кріплення, конструкція якого визначається формою використовуваної фляги. Наприклад, для розповсюдженої півлітрової поліетиленової фляги овальної форми цілком надійне кріплення забезпечується найпростішою скобою 0-образної форми. Скоба може бути виготовлена з 5-6-міліметрового дроту, що обтягається тонкою гумовою або хлорвініловою трубкою й кріпиться до рами за допомогою хомута

2. Установити відкидну підставку для велосипеда, що дозволяє залишати його у вертикальному положенні, що представляє велику зручність у дорожніх умовах. Підходящої є підставка від велосипеда «Україна», що використається без переробок.

3. Подовжити рукоятки, перемикача передач, знаходящейся на нижній рамі. Після цієї переробки перемикати передачі набагато зручніше: при цьому не потрібно сильно нагинатися, зменшується зусилля на перемикання й зростає точність установки перемикача. Такий варіант більше надійний, чим установка перемикача з подовженими рукоятками на кермі.

4. «Зм'якшити» кермо шляхом обмотки його смугою тонкої губчатої гуми, а поверх - бавовняною стрічкою. Це зменшує вплив вібрацій, що передаються через кермо на кисті рук.

5. Навісити «мова» з тонкої гуми на нижній кінець щитка переднього колеса. Це дозволяє істотно зменшити забруднення кареточного вузла при русі по мокрій дорозі.

6. Установити велосчетчик з індексом 27". Ця цифра позначає діаметр колеса спортивно-туристського велосипеда в дюймах.

При необхідності оперативно контролювати швидкість руху можна встановити велоспідометр, що випускає промисловістю за назвою «веломер», за допомогою якого можна вимірювати як швидкість руху, так і пройдена відстань.

Варто пам'ятати, що при експлуатації веломера або велосчетчика з індексами 28", розрахованих на колесо дорожнього велосипеда, у їхні показання необхідно вносити відповідне виправлення.

7. Замінити передню малу провідну зірочку на еліптичну, промисловий випуск якої вже освоєний. Її перевага - у більшій рівномірності зусиль, переданих задньому колесу при круговому педалюванні, що істотно полегшує рух на важких ділянках дороги й підйомах.

Для цього ж необхідні й тукліпси, що забезпечують правильну фіксацію стопи на педалі й що дозволяють передавати зусилля на неї й при русі ноги нагору.

Оскільки велосипедів, що випускають мало, постачене тукліпсами, те при самостійній установці бажано використати тукліпси в комплекті з більше зручними педалями човникового типу.

Принципи розміщення вантажу. При завантаженні велосипеда можна обійтися без переднього багажника й переднього вантажу. Однак розміщення частини спорядження попереду досить доцільно, тому що, вирівнюючи навантаження на колеса, воно підвищує загальну стійкість велосипеда.

Але перевантаження переднього колеса утрудняє керування. Тому маса вантажу, розташованого попереду, не повинна перевищувати 15-20 % загального навантаження велосипеда, тобто, виходячи із середньої маси спорядження для багатоденного походу порядку 20-25 кг, цей вантаж повинен бути не більше 4-5 кг.

Розміщення вантажу попереду. Доцільно розміщати на передньому багажнику досить об'ємний, але не важкий вантаж. Звичайно це вогнищевий набір (казанки, миски, примус) у щільному полотняному чохлі або спальний мішок у водонепроникному впакуванні. Щоб не занадто збільшувати інерційність рулячи, центр ваги вантажу повинен бути якнайближче до осі кермової труби.

Розміщення вантажу позаду. На задньому багажнику розміщається основний вантаж. Головна вимога - максимально тверде й зручне закріплення спорядження.

Спорядження велотуриста в загальному мало відрізняється від класичного спорядження туриста-пішоходника, тому розглянемо коротко лише особливості спеціального спорядження.

В особистому спорядженні необхідно передбачити, насамперед, велотруси, вовняні й бавовняні. Застосовуються ті або інші, залежно від погоди. Надягати їх треба обов'язково, щоб запобігти потертості шкірного покриву, які можуть виникнути при тривалій їзді в не пристосованій для цього одягу.

Взуття повинна бути легкої, із твердою передньою частиною підошви. Бажано велотуфлі або, через брак їх, звичайні кросовкі.

Спеціальні велорубашки (з кишенями позаду) у крайньому випадку можна замінити футболками. Добре мати по запасній сорочці або футболці загальних кольорів і фасону для можливості використання як форма для групи.

Варто взяти в похід легку плащ-накидку. Для захисту голови на випадок можливих падінь, особливо при русі в складних умовах (вузьке шосе, спуски й т.д.), кожному учасникові походу рекомендується мати захисний шолом. Звичайний велосипедний шолом у таких випадках малоефективний, тому що він не охороняє від поранення гострими предметами. Більше підходять для велоподорожей легкі, але досить міцні пластмасові хокейні шоломи «Salvo» вітчизняного виробництва. Крім того, у жарку погоду вони захищають голову від сонячних променів.

При русі в сиру й вітряну погоду варто звертати увагу на утеплення попереку.

Відмінною частиною групового спорядження велотуриста є ремонтний набір, комплект якого повинен бути добре продуманий. Досвід показує, що якщо для короткочасних подорожей (2-3 дні) досить мати запас спиць і камери (найбільш уразливі частини велосипеда), те для багатоденних цей перелік значно подовжується.

Тримати ремонтний набір треба в спеціально зшитій м'якій «касі», де для кожного предмета повинен бути передбачений карманчик.

До складу медичної аптечки повинне входити, насамперед, достатня кількість дезінфікуючих засобів і перев'язного матеріалу, тому що велотуризм у цілому малотравматичен і для нього характерні в основному забиті місця й садна, пов'язані з падінням велосипедиста.

Необхідно передбачити в груповому спорядженні й плівка-тент для накриття велосипедів на ніч і на випадок дощу.

При комплектуванні спорядження необхідний самий ретельний підбор речей з метою максимального зменшення вантажу.

Для збереження гарної мобільності бажано, щоб навантаження, що доводиться на учасника, не перевищувало 20- 25 кг.

Підготовка учасників. При формуванні групи варто керуватися звичайними критеріями підбора. Оптимальна чисельність групи - 4-6 чоловік, при більшому числі учаснику вона стає важкоуправляємою. Після того як склад групи визначений, необхідно:

- розподілити обов'язку в поході, у тому числі призначити механіка;

- детально проробити намічений маршрут, залежно від сезону, рельєфу місцевості й типу доріг спланувати величину денного пробігу. За основу беруться середньостатистична швидкість руху по рівнині 15 км/год і середня норма «робітника» часу 6-8 ч;

- розробити склад групового й особистого спорядження з попереднім розрахунком навантаження на кожного учасника походу;

- скласти кошторис витрат, оформити маршрутні документи.

Потім треба етап безпосередньої підготовки, на якому одночасно з комплектуванням спорядження проводяться спільні тренування групи з повним навантаженням, що імітує (камені, пісок), рівній розрахунковій масі спорядження. Ціль тренувань - відпрацьовування техніки їзди з вантажем і вироблення взаємодії учасників при груповій їзді.

Варто нагадати, що протягом усього періоду підготовки до подорожі кожний учасник повинен регулярно займатися індивідуальною загальфізичною підготовкою, спрямованої, у першу чергу, на розвиток витривалості, що є заставою успішної участі в поході.

Відпрацьовування техніки їзди. Навантажений велосипед стає досить інерційною машиною, тому потрібна вироблення певних навичок керування ім. Спрацьовуються: їзда «у колесо»; з дотриманням дистанції; по пересіченій місцевості; по лісовій стежці з подоланням корінь і купин; їзда по м'яких ділянках доріг; техніка педалювання й техніка гальмування. Варто приділити особлива увага техніці педалювання.

Велосипедист-гонщик виробляє в себе навичка рівномірного кругового педалювання, при якому в роботі беруть участь всі головні групи м'язів нижніх кінцівок. Велотуристу ж при рівномірному русі по рівній дорозі раціональніше докладати основних зусиль на натискання педалей униз - зона I кола педалювання. У цій роботі беруть участь головним чином м'яза - розгибателі стегна. Час від часу потрібно включати в роботу м'язи-згиначі, підтягуючи педалі нагору - зона II кола педалювання. Такий режим забезпечує найменшу стомлюваність. І лише на важких ділянках дороги, при русі на підйомах і при рушанні з місця доцільно включати в роботу всі групи м'язів, забезпечуючи педалювання в I-III зонах.

Під час тренувань на шосе добре відробити техніку проходження підйомів і спусків. При проходженні підйомів важлива навичка своєчасного перемикання передачі. Затяжні пологі підйоми краще переборювати сидячи в сідлі, коротк і круті - використовуючи розповсюджений спосіб «танцівниця» (піднявшись із сідла, по черзі переносити масу тіла на випрямлену ногу; при натисканні на педаль правої ноги правою рукою тягти кермо на себе, і навпаки).

При проходженні спуска потрібно поставити педалі горизонтально, злегка підвестися із сідла, зігнути руки й пригорнути коліна до рами велосипеда. Кисті рук повинні постійно перебувати на гальмах. Щоб уникнути заметів і падінь гальмувати потрібно завжди плавно й в основному заднім гальмом, застосовуючи передній тільки як допоміжний. Регулювання велосипеда. У процесі тренувань необхідно остаточно підібрати положення сідла, висоту й нахил рулячи й надійно зафіксувати їх у цьому положенні.

Після кожного дня тренування з вантажем потрібно перевіряти стан велосипеда в цілому. При наявності люфтів у втулках коліс відрегулювати їх заново, при наявності биттів коліс усунути їх, регулюючи натяг спиць. Після декількох тренувань, коли биття перестануть з'являтися, потрібно залити ніпелі спиць нітролаком, при цьому регулювання їх зберегтися надовго, і в поході спиці не будуть доставляти неприємностей. Останні передпоходні тренування потрібно проводити вже не з імітацією, а з реальним завантаженням спорядженням. Це дозволить виявити й усунути слабкі місця в його кріпленні.

Взаємодія учасників походу. Повинна бути розроблена чітка система сигналізації (наприклад, при необхідності екстреної зупинки). Найкращої є звукова сигналізація за допомогою, наприклад, звичайного спортивного свистка, що повинен мати кожний учасник походу.

У процесі тренувань всі члени групи повинні добре освоїти роль ведучого. Обов'язку провідного наступні:

- підтримувати рівномірний рух з постійною швидкістю, не роблячи «ривків»;

- постійно оглядатися на їдучих позаду й коректувати темп руху залежно від стану групи;

- не гальмувати різко й без попередження;

- вчасно сигналізувати про дорожні перешкоди.

У процесі тренувань необхідно також відробити порядок зупинки групи й початку руху після зупинки.

Коли взаємодія учасників налагоджена й відбувається без збоїв, можна вважати, що група до подорожі готова.

Проведення подорожі.

Режим руху. Якщо подорож проходить у жарку погоду, то підйом виробляється не пізніше 6 ч ранку, а починають рух не пізніше 8 ч. Якщо погода прохолодна, ці строки можна на годину відсунути.

Починати рух треба не раніше чим через 30- 40 хв послу сніданку (не дуже щільного) і не раніше чим через 1 ч послу обіду. Темп руху збільшувати повільно, з досягненням «крейсерської» швидкості через 20-30 хв, щоб організм втягувався в роботу поступово. Сам рух варто організовувати за схемою: 50-55 хв їзди чергувати з 5-10 хв пішого ходу. Це зменшує монотонність руху й знижує утома. Зрозуміло, цифри ці орієнтовні, і залежно від тренованості туристів зазначене співвідношення може мінятися.

Норма денного пробігу, запланована заздалегідь, коректується залежно від стану дороги, погоди, сили вітру й самопочуття учасників велопохода. У першу половину дня бажано проходити відстань в 2/3 денної норми, причому обід і відпочинок повинні становити разом не менш 2-3 ч.

Розбивка біваку повинна починатися не менш чим за 1 ч до заходу сонця.

Техніка безпеки в шляху. Ще в період підготовки до подорожі кожний велотурист повинен досконально вивчити загальносоюзні правила дорожнього руху, від дотримання яких залежить безпека групи при русі по місту й по заміському шосе.

Перед початком подорожі керівник зобов'язаний перевірити знання правил дорожнього руху всіма учасниками походу.

Нагадаємо, що їзда по проїзній частині дороги на велосипедах дозволяється тільки в один ряд на відстані не більше 1 м від її правого краю. Виїзд на більшу відстань допускається лише для обгону, об'їзду, повороту ліворуч і розвороту. Лівий поворот дозволяється тільки в одному випадку: на дорогах без трамвайного руху, що мають не більше однієї смуги для руху в даному напрямку.

Цих правил потрібно дотримуватися неухильно. Варто лише помітити, що при русі по дорозі треба повністю використати дозволену відстань в 1 м і намагатися не їхати ближче до краю, тому що через скупчення сміття на краях дороги зростає ймовірність проколу.

Перед початком руху кожному необхідно перевірити надійність кріплення багажу, міцність затягування рулячи, справність гальм і стан коліс.

При русі по дорозі один з учасників групи призначається ведучим. Кожний велосипедист зобов'язаний повторювати маневри ведучого й строго дотримувати обраного інтервалу руху, що становить звичайно до 2-3 м на шосе й 5-6 м - у лісі.

Порушення інтервалу припустиме лише при крутому нетривалому підйомі, що кожний з учасників може переборювати на зручній для себе швидкості й з найменшою витратою сил.

Рух на спуску вимагає особливої обережності. Періодичним підгальмуванням потрібно обмежувати швидкість спуска в строгій відповідності з якістю дороги, не забуваючи про те, що в низинах наприкінці спуска часто збирають пісок і сміття. Інтервал при спуску повинен бути збільшений до 15-25 м, щоб можливе падіння одного велосипедиста не спричинило падіння інших.

Необхідно пам'ятати, що при русі під дощем або по мокрій дорозі різко знижуються ефективність і рівномірність дії гальм, а це може бути причиною заметів і падінь.

При русі по завантаженому автотранспортом шосе кожний учасник повинен проявляти максимум обережності; замикаючий бажано мати закріплений за сідлом або на багажнику винесений уліво пруток або відрізок легкої трубки довжиною 60-80 див із прапорцем на кінці. Цей знак дозволяє водіям краще дотримувати дистанції при обгоні групи.

Рух групи в сутінках і темряві категорично забороняється.

Харчування в поході. Для покриття енерговитрат добова калорійність харчування велотуриста повинна становити 5000-6000 ккал. Дуже важливий питний режим. Середньодобова норма споживання рідини - близько 2 л. Не можна допускати зневоднювання організму, але разом з тим і зловживати прийомом рідини щоб уникнути перевантаження серцево-судинної системи.

Розподіл денного раціону між сніданком, обідом і вечерею не слід строго нормувати, вона визначається умовами подорожі й індивідуальних звичок учасників. Цілком припустиме додаткове харчування в дорозі між основними прийомами їжі. Для цього придатні сухофрукти, сухе печиво, твердий сир, свіжі фрукти й т.д.

Як напої можна використати відвар з вівсяної крупи, популярний серед велогонщиків, підсолоджену суміш сподіваючись із фруктовим соком або інші вітамінізовані напої.

Технічне обслуговування велосипеда в шляху. В обов'язку механіка групи входить щоденний контроль за технічним станом велосипедів, тому що вчасно замічена несправність може запобігти серйозній поломці в шляху. При цьому потрібно насамперед звертати увагу на стан гальм, підшипників, втулок коліс, каретки, педалей, кермового стовпчика: на ступінь биття коліс і роботу перемикачів.

Необхідно перевіряти затягування кріпильних деталей і особливо надійність закріплення рулячи.

2.2.2 Анімаційні технології в організації спортивних змагань

Спортивна анімація припускає теоретичну підготовку, тому що результат можливий тільки тоді, коли є теоретична база.

В основі спортивної анімації лежить здоровий спосіб життя. Здоровий спосіб життя поєднує все те, що сприяє виконанню людиною суспільних, професійних і побутових функцій.

Збереження й зміцнення здоров'я - це основні функції спортивної анімації.

Особливе значення в комплексі заходів, спрямованих на розвагу туристів, приділяється всіляким спортивним заняттям, змаганням, конкурсам.

І тут може бути використане все, що напрацьовано й створене людством у цій області на даний момент. Це й давно знайомі всім гри з відомими умовами й правилами; і зовсім нові, розроблені прямо отут, у процесі спілкування; і запропоновані кимсь із відпочиваючих, модернізовані, пристосовані до даної ситуації й запозичені в колег із сусіднього готелю.

В іграх аніматори беруть участь у якості гравців, ведучих і суддів. У їхнє завдання входить підігрів інтересу й контроль за ходом гри, улагоджування можливих конфліктних ситуацій.

Під час гри аніматор чітко викладає правила, забезпечує її безперервність, безпеку, організоване початок і закінчення з обов'язковим підсумком і оголошенням переможців.

Аніматори створюють таку атмосферу захопленості й азарту, що туристи, що перебувають неподалік, перемикають свою увагу на гру й помалу самі втягуються в процес.

Динамічність, заводний характер змагальності дозволяє людям розкріпачитися, виявити якісь здатності, таланти. А, крім того, командні ігри ще й зближають.

Отже, створювана атмосфера суперництва - з однієї сторони й колективізму, взаємовиручки - з іншої сприяють пожвавленню відпочинку, а це і є основне завдання, що стоїть перед аніматорами.

Нагадаємо, що у відповідність із «Правилами проведення спортивних туристських походів» спортивні туристські групи формуються на добровільних початках з молоді, об'єднаної загальними спортивними інтересами й обладаючою спортивно-технічним досвідом і рівнем підготовки, що відповідають складності маршруту, що заявляє до проходження, і необхідними для успішного й безаварійного здійснення походу. Фактично тільки учасники походів 1-й і 2-й категорій складності можуть бути новачками в туризмі. Учасники походів 3-й - 5-й категорій складності неодмінно повинні мати досвід походів попередніх категорій у тім же виді спортивного туризму. Керівник походу певної категорії складності зобов'язаний мати досвід участі в поході даної категорії складності й досвід керівництва походом попередньої категорії складності. До участі в походах 1-й к.с. допускаються учасники, що досягли 12 років, а до участі в походах 2, 3, 4, 5 і 6-й к.с. допускаються особи, що досягли відповідно 14, 15, 17, 18, і 20 років. До керівництва походом 1-й к.с. допускаються особи, що досягли 18 років. У даних «сухих» пунктах «Правил» і проявляється принцип поступального вдосконалювання у вигляді спорту «спортивний туризм».

Він же ясно «читається» і в розрядних вимогах. Підставою для присвоєння спортивного розряду (звання) є подолання спортсменом певної кількості класифікованих маршрутів різної категорії складності, зроблених спортсменом як учасник або керівника (читай - накопичений туристський досвід). Причому «ріст» розряду прямо пропорційний росту складності переборених маршрутів у даному виді туризму, а кожний наступний розряд привласнюється після присвоєння попереднього.

Необхідна кількість і категорії складності спортивних походів по класифікованих маршрутах, для присвоєння певних спортивних розрядів, представлені в таблиці 2.1.

Для присвоєння звання «Майстер спорту» чоловікам необхідно зробити два походи V к.с. як керівник групи. Вимогами так само допускається для присвоєння даного звання зробити один похід V к.с. як керівник групи й набрати 10 балів на чемпіонатах і міжнародних змаганнях зі спортивного туризму; або набрати 20 балів на чемпіонатах і міжнародних змаганнях зі спортивного туризму.

Таблиця 2.1. Розрядні вимоги в спортивному туризмі.

У - похід зроблений як учасник. Р - похід зроблений як керівник.

Для присвоєння звання «Майстер спорту» жінкам необхідно зробити один похід V к.с. як учасниця й два походи IV к.с. як керівник групи. Вимогами так само допускається для присвоєння даного звання зробити один похід V к.с. як учасниця, один похід IV к.с. як керівник і набрати 5 балів на чемпіонатах і міжнародних змаганнях зі спортивного туризму. Допускається набрати 10 балів на чемпіонатах і міжнародних змаганнях зі спортивного туризму.

Принцип нарахування балів для присвоєння звання «майстер спорту» представлений у таблиці 2.2.

Бали в графі «Вихідна оцінка» привласнюються тільки за керівництво походом (капітанові команди). Додаткові бали нараховуються як керівникам (капітанам), так і учасникам походів, проведених у рамках змагань. Бали нараховуються тільки за умови, що кількість балів, отримана командою на змаганні, складе не менш 75% від максимально можливої суми балів для даних змагань. При цьому число команд минулі затверджені маршрути повинне бути не менш чотирьох. У випадку трьох команд, бали привласнюються, як за друге-четверте місце.

Таблиця 2.2 Порядок нарахування балів за участь спортсменів у чемпіонатах по спортивному туризмі (III група змагань).

Для присвоєння розрядів і звань зараховуються походи й маршрути на змаганнях, що відповідають вимогам «Правил проведення спортивних туристських походів» і «Правил змагань» спортивного туризму. Після успішного закінчення походу й розгляду необхідних документів, учасникам і керівникам походу видаються довідки про здійснення спортивного походу.

Звання «майстер спорту» привласнюється за зроблені походи й (або) по балах, що не ввійшов у залік на розряд КМС. При цьому одне керівництво походом V к.с. (10 балів на змаганнях) для чоловіків або одне керівництво походом IV к. с. (5 балів на змаганнях) для жінок повинні бути виконані (отримані) протягом 4-х років попередньому одержанню звання. Розрядні вимоги строго розмежовують роль учасника й керівника походу. Зрозуміло, що обсяг проведеної роботи й рівень відповідальності при підготовці й організації походу, безпосередньо в поході й після його закінчення в керівника походу незмірно вище, ніж в учасників. Відповідно в керівника походу повинна бути й відповідна спортивна кваліфікація. Розрядні вимоги це строго враховують і стимулюють ріст спортивної майстерності. Так для присвоєння звання «майстер спорту» необхідно мати досвід керівництва не менш чим трьома походами по класифікованих маршрутах і (або) відповідною кількістю походів по технічних маршрутах. Без зазначеного досвіду керівництва спортивною групою, навіть за умови набраних балів за участь у змаганнях, звання «майстер спорту» не привласнюється.

У той же час, далеко не всім дано бути гарними керівниками, хоча спортсменами-учасниками вони можуть бути відмінними (мати тактико-технічну майстерність; гарною фізичною підготовкою та ін.). Розрядні вимоги ураховують і дану особливість. При присвоєнні розрядів від другого, до КМС допускається заміна керівництва походами I,II,III і IV категорій складності - участю в походах відповідно III, IV, V і VI категорій складності. Походи, зроблені по тому самому маршруті в даному виді туризму зараховуються, якщо вони зроблені один раз як учасник, іншої - як керівник.

У спортивному туризмі, як треба з вище представленого матеріалу, існує досить унікальна для спорту ситуація - є можливість одержати спортивні розряди й звання без участі в офіційних змаганнях. Така ситуація продиктована сутністю спортивного туризму - група самостійно розробляє маршрут, включаючи необхідний набір класифікованих ділянок, і переборює його. При цьому самі маршрути й умови їхнього проходження різними групами різні, що, загалом, не відповідає вимогам спортивних змагань. Учасники походу скоріше «борються» з «природними» труднощами, проявляючи необхідну майстерність і морально-вольові якості, ніж із суперниками з інших спортивних команд. Безсумнівно, що такого роду боротьба має право на існування й може заохочуватися присвоєнням спортивних розрядів.

При розгляді звіту й визначенні результатів змагань комісією, серед іншого, ураховується наступне.

Район проведення походу (його кліматогеографічні й інші характеристики).

Розроблений командою маршрут (його логічність, оригінальність, послідовність включених класифікованих ділянок різної категорії труднощі, відповідність категорії складності походу, довжина, висотні характеристики та ін.).

Техніку подолання командою класифікованих ділянок, що визначають складність походу (технічні параметри перешкод, використана командою техніка й тактика їхнього подолання, правильність застосованих технічних прийомів і засобів і т.д.).

Тактичні рішення групи при підготовці маршруту й при його здійсненні (логічність включення радіальних ділянок на маршруті, розподіл закидань продуктів і спорядження, організацію харчування, біваків і т.д.).

Ступінь виконання групою заявлених завдань (повноту й точність проходження заявленого маршруту, строки проходження).

Після аналізу всієї представленої інформації (звичайно кожному критерію надається бальна оцінка) виявляються переможці й призери.

Зовсім очевидно, що заочна форма змагань має істотні недоліки. Групи роблять походи даної категорії складності в різних районах, у різних погодних умовах, з різними по змісту й складності класифікованими ділянками. Досить важко, навіть для досвідчених експертів, об'єктивно провести порівняння походів однієї категорії складності, але проведених у різних умовах. Приміром, у лижному поході 6-й категорії в субарктичної зоні (наприклад, архіпелаг Північна Земля) - технічна складність визначається багато в чому складністю орієнтування, складністю життєзабезпечення групи в умовах автономності походу. А на складність такого походу в цілому, безсумнівно, впливають «тверді» кліматичні умови його проведення. У лижному поході тієї ж категорії складності в горах технічна складність визначається багато в чому самим гірським рельєфом - подоланням гірських схилів, перевалів, зимовими сходженнями на вершини (так само, втім, «на тлі» твердих кліматичних умов). Як зрівняти такі різні по змісту, тактичним і технічним рішенням походи? При всім багатому досвіді експертів частка суб'єктивізму в ухваленому рішенні буде досить велика.

Щоб перебороти зазначені недоліки заочної форми змагань, була запропонована очна форма змагань по спортивному туризму й розроблені правила таких змагань. Очні змагання відповідно до розрядних вимог і «Правилами змагань» проводяться в ранзі чемпіонату по всіх видах спортивного туризму. Чемпіонат проводиться серед команд, що виступають в один час, в одному районі; команди безпосередньо «на місці» оцінюються суддями змагань. Змагання проводяться в районах, у яких можливе здійснення класифікованих маршрутів не нижче V категорії складності.

Очні змагання здійснюється у формі двоєборства - на спортивному й технічному маршрутах. Спортивний маршрут являє собою 5-6 класифікованих ділянок (КУ) довжиною від 0.5-0.7 до повного денного переходу, характерного для даного виду туризму. Категорії труднощів ділянок відповідають IV-VI, при цьому не менш двох ділянок повинне бути V категорії труднощів. Спортивний маршрут проходиться поетапно: група виходить на подолання КУ й повертається в базовий табір змагань (фактично протягом декількох днів група здійснює кілька радіальних виходів). Категорія труднощів і оцінка кожного такого етапу, виражається в балах (визначається суддями-експертами). Сума балів, що виражають технічну складність етапу змагань, визначається при цьому як безпосередньо природною складністю перешкод (крутістю схилів, глибиною сніжного покриву, швидкістю плину гірської ріки та ін.), так і тими техніко-тактичними завданнями, які визначені суддями й умовами змагань.

Технічний маршрут являє собою туристський похід тривалістю 5-7 днів і відповідною довжиною. Технічний маршрут включає не менш 4-5 класифікованих ділянок, у тому числі не менш 2-х ділянок 4-й к.т. і не менш одного (не більше 2-х) - 5-й к.т. Категорії труднощів КУ технічного маршруту (як і спортивного) визначаються експертами на підставі максимально повної наявної про їх інформації. Результати експертизи затверджуються рішенням головної суддівської колегії (ГСК). Технічні маршрути розробляються командами самостійно в межах району змагань і переліку класифікованих ділянок, затвердженого ГСК. Таким чином, технічні маршрути, містять КУ в меншому числі, чим це передбачено для відповідних класифікованих маршрутів, а так само зменшені параметри по довжині маршруту й тривалості походу.

Перевага змагань технічних маршрутів перед змаганнями в програмі класифікованих маршрутів полягає в наступному. Технічні маршрути здійснюються командами в одному районі, в один час, при приблизно подібних погодних умовах. Передбачено загальний старт, загальний контрольний час і єдине місце фінішу. Таким чином, у випадку заочних змагань команди веде спортивну боротьбу в максимально подібних умовах.

Маршрути всіх команд повинні мати в мінімумі одна загальна контрольна ділянка, обслуговува безпосередньо суддями. Судді не по фотографіях і описам, а безпосередньо можуть бачити роботу команд і оцінити їхню тактико-технічну підготовку. У той же час, наявність технічного багатоденного маршруту докорінно відрізняє очні змагання зі спортивного туризму від змагань по ТПМ. У цьому випадку, як і при проходженні класифікованих маршрутів, учасники повинні володіти всіма компонентами туристської техніки й тактики, і, що саме головне, застосовувати їх у реальних умовах (наприклад, на різноманітних формах рельєфу); мати відмінну фізичну форму й психологічну стійкість.

Результати змагань визначаються окремо по спортивному й технічному маршрутах. Спортивний маршрут оцінюється суддями за правилами, аналогічним правилам ТПМ. Кожний етап одержує певну оцінку в балах (сумарний показник складності, УПС), що складається з показника технічної складності й показника швидкості команди (показник труднощі). Дані складові УПС приблизно рівні. Після проходження даного етапу (КУ) команда одержує бали за техніку, за винятком набраних нею штрафних балів. Бали за показник труднощів визначаються з урахуванням коефіцієнта часу. Команда, що переборола етап за найменший час, одержує всі бали за труднощі етапу. Бали інших команд розраховують, як добуток показника труднощі на коефіцієнт часу команди. При цьому коефіцієнт часу визначається як відношення кращого часу, показаного при подоланні даного етапу на змаганнях, вчасно даної команди.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5