Конституція України, прийнята на п”ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р., є основним Законом держави і займає центральне місце в системі законодавства.

Одним з найголовніших наслідків прийняття Основного Закону незалежної
України є конституювання механізму здійснення державної, в тому числі виконавчої влади на рівні його найвищих щаблів. Тим самим був позначений певний рубіж у теоретичних дискусіях і практичних пошуках щодо обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Водночас досягнення згаданого рубежу не означає завершення нашого державно-правового розвитку, приинення процесу теоретичного пізнання державного буття. Актуальним слід визнати осмислення проблем організації виконавчої влади і конституційного статусу органів, наділених повноваженнями у сфері цієї влади.

Зміст відповідних розділів Конституції України характеризується сприйняттям концепції дуалізму виконавчої влади. Виходячи з цієї концепції, визначено так званий двоїстий центр цієї влади, який складається з двох функціонально поєднаних суб”єктів – Президента і Кабінету Міністрів.

За таких умов, з одного боку, правовий статус уряду, який очолює
Прем”єр-міністр, аж ніяк не може мати мати якесь другорядне значення, адже саме на уряд покладається основний тягар організаційної роботи з реалізації функцій і повноважень виконавчої влади. Відповідний статус Кабінету
Міністрів визначений в ст.113 Конституції України.

2.Конституційні засади формування Кабінету Міністрів України. Порядок призначення на посаду Прем”єр-міністра України.

Вказане питання визначене в ст.114 Конституції України, яка наголошує:

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем”єр-міністр України,
Перший віце-прем”єр-міністр, три віце-прем”єр-міністри, міністри.

Прем”єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом
України за поданням Прем”єр-міністра України.

Прем”єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, схваленою Верховною Радою України.

Прем”єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Перші три частини цієї статті присвячені питанням, пов”язаним зі складом Кабінету Міністрів України та порядком його формування.

Вони дають підстави до висновку, що Прем”єр-міністр розподіляє обов”язки між своїми заступниками, керує роботою Кабінету Міністрів та головує на його засіданнях, а у відсутності Прем”єр-міністра ці обов”язки виконує Перший віце-прем”єр-міністр.

Повноваження Прем”єр-міністра відповідно до ст.115 Конституції автоматично припиняються у зв”язку з обранням нового Президента.
Новообраний Президент узгоджує з Верховною Радою кандидатуру майбутнього
Прем”єр-міністра. Перед внесенням на розгляд Верховної Ради кандидатура
Прем”єр-міністра обговорюється у відповідних комітетах і може також розглядатися у депутатських групах (фракціях). Відповідно до діючого регламенту Верховної Ради кандидат на посаду Прем”єр-міністра виступає з доповіддю про Програму майбутньої діяльності Уряду. У разі, якщо запропонована Президентом кандидатура на посаду Прем”єр-міністра не двстала підтримки необхідной кількості депутатів, Президент представляє Верховній
Раді у десятиденний строк іншу кандидатуру, щодо якої проводиться нове обговорення і голосування. Рішення про згоду народних депутатів України на призначення Прем”єр-міністра приймається таємним голосуванням. Про затвердження Прем”єр-міністра Верховна Рада приймає спеціальну постанову.

Стосовно складу Кабінету Міністрів слід мати на увазі, що він залежить від структури органів виконавчої влади, яка, у свою чергу, визначається метою та завданням діяльності цієї влади у той чи інший період. За діючим законодавством постійним органом уряду є його Президія. До її складу входять Прем”єр-міністр України, заступники Прем”єр-міністра, міністри, міністр Кабінету Міністрів.

Загальний порядок формування персонального складу Кабінету Міністрів
України такий. Відповідно до ч.3 ст.114 та п.10 ст.106 Конституції
Президент за поданням Прем”єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади. Слід підкреслити, що зазначені повноваження Президент здійснює на підставі пропозицій Прем”єр- міністра, який добирає відповідних кандидатів та відстоює перед Президентом свою точку зору.

Певною мірою на діяльність Кабінету Міністрів впливають повноваження
Верховної Ради щодо згоди на призначення на посади та звільнення з посад
Президентом Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

Відповідно до ст.87 Конституції Верховна Рада за пропозицією не менш як третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Уряду та навіть прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради.

Президент України за поданням Прем”єр-міністра України утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Слід зазначити, що у більшості країн світу до складу уряду поряд з його головою входять міністри, державні міністри, міністри без портфеля.
Державні міністри очолюють найбільш важливі сфери діяльності уряду і в силу цього координують діяльність деяких суміжних міністерств (як, наприклад, у
Франції, Португалії). Міністри без портфеля, як правило, виконують окремі доручення голови уряду.

У більшості країн світу Конституції не визначають кількісний склад уряду, оскільки таке питання звичайно регулюється актами глави держави про призначення уряду. В деяких країнах (зокрема латиноамериканських) подібна регламентація протирічить офіційній доктрині, яка стверджує, що ніякий конституційний бар”єр не повинен стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової діяльності. Проте законодавство ряду країн встановлює як мінімальну, так і максимальну кількість членів уряду. До складу уряду
Норвегії, наприклад, можуть входити прем”єр-міністр і не менше семи міністрів. До складу уряду Ірландії можуть входити від семи до п”ятнадцяти міністрів.

Також, виходячи із світового досвіду, доцільно було б передбачити певні вимоги, яким повинні відповідати кандидати в міністри. Можна дійти висновку, що вимоги до кандидата в міністри Кабінету Міністрів України можуть бути такі. Він має бути громадянином України за народженням або через десять років після натуралізації (як це передбачено, наприклад, законодавством Швеції, Мексики, Парагваю). Доцільно визначити є вікові обмеження – не молодше двадцяти п”яти років (як, наприклад, у Бразилії,
Норвегії) і не старше, наприклад, шістьдесяти п”яти років. Звичайно, згідно з Конституцією України, кандидат у міністри повинен володіти державною мовою.

Також слід, нарешті, вирішити питання про долю міністрів, які є депутатами Верховної Ради України, оскільки законодавство країн світу вирішує це питання по-різному.

Так, у країнах з президентською формою правління, а також в Австралії,
Нідерландах, Норвегії, Франції члени уряду не можуть бути депутатами.
Наприклад, згідно з конституцією Франції депутат парламенту, який призначений міністром (або міністр, якого обрано до парламенту), повинні протягом місяця зробити відповідний вибір. У таких країнах, як Велика
Британія, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін., навпаки, міністри повинні бути депутатами. Так, згідно з Конституцією Австралії жоден з міністрів не має права займати свою посаду більше трьох місяців, якщо він не є членом парламенту. В ряді країн (Данія, Ірландія, Фінляндія) міністри можуть, але не зобов”язані бути депутатами.

Було б доцільним у VI розділ Конституції України включити норму, що забороняє професійну діяльність кандидатів у міністри, зайняття ними інших посад, які оплачуються (як це передбачено законодавством Франції, Румунії,
ФРН).

3.Повноваження і акти Кабінету Міністрів
України.

Щодо повноважень Кабінету Міністрів України, то вони охоплюють різні сфери державного управління, а діяльність цього органу пов”язана, насамперед, з оперативним управлінням, яке здійснюється не лише в правовій формі, а й, наприклад, в організаційній.

Слід зазначити, що законодавство більшості країн світу не містить розгорнутих положень, що стосуються компетенції Уряду. Як правило, до основних повноважень уряду відносяться здійснення загального керівництва та управління справами держави, виконання законів, що стосуються уряду, складання і реалізація державного бюджету, координація діяльності окремих міністрів і відомств.

Що стосується питання про організацію та діяльність Кабінету Міністрів
України, то ст.116 Конституції України наголошує:

Кабінет Міністрів України:
1) забазпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання

Конституції і законів України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об”єктами державної власності відповідно закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету

України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовніньо-економічної діяльності

України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчьої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією України та законами

України, актами Президента України.

У статті окреслюється функціональний зміст компетенції Кабінету
Міністрів. Її загальний обсяг визначається організаційно-правовим статусом
Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

Перелік функціональних напрямів діяльності Кабінету Міністрів починається з таких ключових цілей та завдань виконавчої влади, як забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання
Конституції, законів України та актів Президентв України. Діяльність
Кабінету Міністрів має також цілком відповідати справі демократичної сутності нашої держави, головними обов”язками якої, згідно ст.3
Конституції, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Головне функціональне призначення Кабінету Міністрів конкретизується п.п.3 – 8 цієї статті шляхом визначення його завдань у сферах економічній, науково- технічній, екологічній, соціальній, духовно-культурній, правоохоронній, обороноздатності і національної безпеки. Особливої уваги набуває такий важливий напрям діяльності Кабінету Міністрів, як спрямування і координація роботи міністерств та інших органів виконавчої влади.

Останній пункт статті свідчить, що наведений перелік напрямів діяльності Кабінету Міністрів не є вичерпним, оскільки він виконує і деякі інші функції, визначені Конституцією, законами України та актами
Президента. Наприклад, в Конституції окремо визначена функція Кабінету
Міністрів здійснювати законодавчу ініціативу в парламенті (ст.93
Конституції України).

На думку Фрицького О.Ф. (Науковий вісник…, №2, 1996р.) до повноважень
Прем”єр-міністра має бути включена найважливійша прерогатива глави уряду будь-якої країни, яке полягає, як правило, у визначені основних напрямів політичного курсу уряду, координації діяльності окремих міністерств.
Наприклад, у відповідності з конституцією ФРН державний канцлер встановлює основні напрями політики і несе за це відповідальність. На погляд автора не можна визначити однакові для всіх міністрів повноваження. Досить показовим у цьому відношені є досвід Німеччини. Так, регламент федерального уряду надає особливі права ряду міністерств. Зокрема, міністр фінансів повноважений схвалювати понадбюджетні і позабюджетні витрати, що дає можливість здійснювати фіскальність контролю за іншими галузями та урядом в цілому.

Ст.117 Конституції надає правове підгрунтя такому напрямку діяльності
Кабінету Міністрів, як видання нормативно-правових актів. В ній зазначено:

Кабінет Міністрів в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов”язковими для виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем”єр-міністр України.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Кабінет Міністрів України дає на підставі та виконання вимог
Конституції, законів України та актів Президента, у зв”язку з чим йому надане право вирішувати такі питання виконавчої влади, які ен відносяться згідно з Конституцією або законами до компетенції Президента і Верховної
Ради. З цією метою Конституція встановлює види правових актів уряду україни
– постанови і розпорядження та зазначає, що вони є обов”язковими для виконання на всій території України. Постановами Кабінету Міністрів повинні оформлюватися найбільш важливі рішення, які мають нормативний характер.
Рішення з оперативних, інших поточних питань видаються у вигляді розпоряджень.

Існує спеціальна процедура підготовки правових актів Кабінету
Міністрів, предбачена положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, яке затверджено постановою
Кабінету Міністрів від 8 липня 1993 року, і передбачає підготовку як тексту акту, так і пояснювальної записки до нього, в якій подаються необхідні обгрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних та інших наслідків його реалізації.

Акти Кабінету Міністрів підписує Прем”єр-міністр і вони набирають чинності з дня їх підписання, якщо інші строки не предбачені в цих актах.

Кабінет Міністрів України повинен здійснювати контроль за виконанням прийнятих ним правових актів через підлегли йому органи або безпосередньо.

Указом Президента “Про єдиний державний реєстр нормативних актів” від
27 червня 1996 року в Україні запроваджується Державний реєстр нормативних актів Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Національного банку.

Слід зазначити деякі приклади вирішення неузгодженості взаємовідносин між законодавчою і виконавчою владами. Найбільш типовий приклад
-–Конституція Франції 1958 року, де міститься перелік питань, з яких парламент приймає закони, а також визначені питання, з яких нормативні акти видають органи виконавчої влади. Ці акти виконавчої влади не розглядаються як закони та не мають назви закону, але насправді вони регулюють питання, які відносяться до предмета закону (акти регламентарної влади). В інших випадках за уповноваженням парламенту виконавча влада наділена правом приймати акти, які мають силу законів (делеговане законодавство). Доречі, у
1994-1995 роках таке право було надано Верховною Радою України Кабінету
Міністрів, який мав повноваження приймати декрети-акти, що за своєю силою дорівнюються законам.

4.Відповідальність Кабінету Міністрів.

Це питання визначене ч.2 ст.113 Конституції України, в якій сказано, що
Кабінет Міністрів відповідальній перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у ст.ст.85, 87 Конституції України.

У згаданому розділі доцільно було б закріпити загально визначені в усьому світі принципи колективної, індивідуальної і солідарної відповідальності міністрів.

Перший з них означає, що всі міністри несуть колективну відповідальність перед Президентом незалежно від їхньої позиції при прийнятті урядом того чи іншого рішення. Колективна відповідальність міністрів може сполучатися з індивідуальною відповідальністю останніх за доручену їм сферу діяльності. Нарешті, принцип солідарності означає, що міністри несуть солідарну відповідальність за політику і рішення уряду, навіть якщо будь-який міністр формально не брав участь у прийнятті того чи іншого рішення або був проти нього. Міністр, який не згоден з рішенням уряду, повинен або приєднатися до нього або підати у відставку. Члени уряду не вправі публично піддавати критиці діяльність уряду і в той же час залишатись в цого лавах.

5.Висновок

Розділ Конституції про Кабінет Міністрів не взмозі охопити всіх сторін його діяльності, які потребують законодавчого регулювання. Тому Конституція
(ст.120) передбачає прийняття окремого закону щодо цього питання. В ньому будуть більш детально викладені повноваження та організація діяльності, порядок формування та склад кабінету міністрів, його відносини з
Президентом, Верховною Радою, іншими органами виконавчої влади. Зокрема, потребують певного законодавчого закріплення форми та засоби можливого взаємного делегування повноважень органами виконавчої влади.

Слід більш ретельно врегулювати механізм здійснення виконавчо- розпорядчих функцій, виключення випадків, їх дублювання і неузгодженості, забезпечення ефективного нагляду та підвищення персональної відповідальності державних службовців будь-якого рангу за виконання прийнятих рішень.

Детальна регламентація питань організації і діяльності органів виконавчої влади має бути перед усім віднесена до найвищої ланки в системі цих органів – Кабінету Міністрів. Це певною мірою забезпечить належну організованість усієї субордінованої системи згаданих органів та їх окремих ланок. Такий підхід створить можливості для Президента, Кабінету Міністрів у реалізації їхніх конституційних повноважень щодо організаційної діяльності і структури уряду.

Список використаної літератури:

1.Бельский К.С., О функциях исполнительной власти, государство и право
– 1997г..

2.Кисіль С.П., Система органів і джерела права державної виконавчої влади (Правова система України: теорія і практика).

3.Коментар до Конституції України. К.-96.

4.Шаповал В.М., Виконавча влада: правовий статус і реалії. Урядовий кур”єр-1996.

5.Шаповал В.М., Конституційний механізм державної влади у незалежній
Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади. Право
України-1997р..

6.Фрицький О.Ф., Кабінет Міністрів України: деяки особливості визначення і нормативного закріплення правового статусу. УАВС. Науковий вісник. К.-96.