Філософські аспекти сучасної культури

Філософські аспекти сучасної культури

Національний Університет ім. Т.Г.Шевченка

Кафедра філософії

Наукова робота на тему:

Філософські аспекти сучасної культури

Виконала:

студентка юридичного факультету

1-ого курсу, 7-ої групи

Липська Анна

Київ – 2000

План.

1. Культура, її будова та соціальні функції:

a) структури культурі;

b) функціонування культури;

c) функції культури.

2. Філософія культури.

3. Феномен співчуття як аспект культури.

Якщо порівнювати визначення культури в різноманітних словниках, працях

філософів і вчених, то можна виявити істотні розходження між ними. І це не

випадково. Культура - надзвичайно багатопланове явище, що охоплює всі сфери

життя особистості і суспільства. Відповідь на питання: що таке культура, -

передбачає і відповідь на питання: як вона виникла і чому існують

різноманітні, а в ряді відношень несумірні культури.

Термін «культура» походить від латинського cultura «оброблення,

виховання, утворення, розвиток, шанування» і вказує на те, що спочатку під

культурою розумівся цілеспрямований вплив на природу: оброблення

«культивування» грунти, а також виховання людини. У пізньоримській імперії,

а потім і в епоху середньовіччя поняття культури асоціюється з міським

укладом життя і пов'язаними з ним благами цивілізації. У епоху Відродження

культура визначалася як ознака особистої досконалості. У цей період виникає

тенденція ототожнення культури з різноманітними областями духовної

діяльності: наукою, що зароджується, мораллю, мистецтвом, філософією,

релігією. Культура розглядається як сукупність зразків поведінки, як

продовження античної традиції духовної діяльності. У названому значенні

поняття культури проіснувало аж до XVIII сторіччя, коли воно узвичаїлося

соціальній думці.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну

автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект

культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум

покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством

універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни.

Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося

те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути

інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто

відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну

поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків

споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить

поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її

специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної

свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння

припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність

ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що

позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття

культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила

мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як

об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва

Кант розглядає як відношення додатковості.

У XIX сторіччі в культурі стали бачити насамперед систему цінностей і

ідей, що різняться по їхній ролі в житті і самоорганізації суспільства того

або іншого типу. Гегель розглядає культуру як початкове і завершальне

«філософія» ланка самопізнання абсолютної ідеї. Гегелівська, а слідом за

ній і марксистська теорія єдиної лінійної еволюції були піддані критиці в

ряді концепцій культури XIX-XX стст. зокрема, у концепції «локальних

цивілізацій» Шпенглер розглядав культури народів як замкнуті ,

самодостатні, неповторні організми, що проходять у своєму розвитку стадії

виникнення, розквіту, надламу, а потім занепаду і загибелі. Ідея

множинності культур виводиться Шпенглером із факту своєрідної

переривчастості історичного процесу.

Марксистська концепція культури базується на принципах

матеріалістичного розуміння історії, найважливішими засадами якої є

економічний детермінізм і теорія суспільно-економічних формацій. З цього

погляду кожної формації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя

є причиною поділу єдиної культури на «дві культури», що відповідають двом

основним класам формацій. Класовий підхід до пояснення та оцінці культурних

явищ абсолютизується. Проте це не означає тотального заперечення

спадкоємності культурного процесу, що носить виборчий характер. Не

заперечує марксизм і загальнолюдського змісту культури, але вважає, що воно

підпорядковано класовому початку. На відміну від сформованої в історії

філософії традиції марксизм включає в зміст культури не тільки духовну, але

і матеріальну культуру. У рамках формаційного підходу до історії марксизм

формулює своє уявлення про закономірності буття культури: залежність

культури від економічного базису, стихійність, нерівномірність культурно-

історичного процесу в антагоністичних формаціях, тенденція до витиснення

культурою панівного класу духовної діяльності мас, посилення культурної

поляризації суспільства в міру загострення класової боротьби, національна

форма культури.

У XX сторіччі вивчення культури здійснювалося головним чином у рамках

етнографії і соціальної антропології. В другій половині XX сторіччя

одержують розвиток уявлення про комунікативні властивості культури,

поширюються її герменевтичного розуміння. Звідси й інтерес до мови як

основи для вивчення будови і особливостей культури.

Структури культури.

Такий далеко не повний огляд різноманітних концепцій, що сформувалися

протягом історії. У них дається характеристика найважливіших особливостей

культури. Сучасне розуміння культур вбирає в себе названі характеристики.

Поняття культури має своїм змістом систему матеріальних і духовних

цінностей, засобів їхній створення, формування людини, спроможність

освоювати досвід попередніх поколінь та сучасників і використовувати його

для створення нових цінностей. Культура цілісна і незвідна не до одного з

названих елементів. Вона має складну будову, елементи якого виділяються за

різних підстав. Всяка культура містить у собі стійкі елементи, тобто

культурні універсалії, і елементи перехідні, виникаючі та зникаючі в

конкретних історичних умовах.

До культурних универсалій відносяться всі родові, загальнолюдські

форми громадського життя: суспільне виробництво, праця та гра, дозвілля і

спілкування, суспільний порядок і порядок управління, освіта та виховання,

духовне життя «правова і моральна свідомість, мистецтво і т.д.». Вони

споконвічно складаються як діяльність по перетворенню природного середовища

і як форми творення нового. Існують і елементарні культурні універсалії:

догляд за тілом, виховання дітей, готування їжі, упорядкування житла,

поховання мертвих і т.д. Ці форми життєдіяльності в специфічному вигляді

притаманні способові життя всіх цивілізованих суспільств протягом їхньої

історії.

Історично перехідні елементи характерні конкретним типам культури, що

виникають і зникають в процесі еволюції суспільства. Тип культури не

віддільний від свого соціально-психологічного підгрунтя, менталітету

населення, цивілізації, яка його породила. Властивий типу культури спосіб

життя ціннісні орієнтації підтримуються наступністю традицій. Зміни, яким

схильна культура, обумовлені спадкуванням нових ознак, що виникають

необхідно або випадково. Внутрішня єдність багатющого спектра різноманітних

явищ конкретного типу культури виявляється в мові і логічних процедурах,

психічних стереотипах і художній стилістиці, ритуалах і етикеті, що

відрізняють його від інших типів культури. Антична, середньовічна, культура

відродження і т.д. Історично попередня культура не завжди зникає, а

переноситься в наступні епохи, так що поряд із відмінностями (іноді

істотними) мають місце риси подібності, що свідчать про культурну

спільність народу протягом його багатовікової історії. У свою чергу,

конкретно-історичний тип культури містить у собі субкультури, тобто

частини, обумовлені етнічною, регіональною або релігійною специфікою.

Внутрішньо будова всякої культури обумовлена особливостями її

функціонування. Буття культури забезпечується специфічною діяльністю

суб'єкта, що створює особливу культурну предметність, у якій утілений

досвід людства. Відповідно в культурі можна виділити в якості найважливіших

такі компоненти: суб'єкт культури, людська діяльність, культурна

предметність, комунікація між людьми, пов'язана з реалізацією основної

функції культури - збереженням, передачею і засвоєнням духовного досвіду

поколінь.

Суб'єкт культури - індивід (особистість), соціальна група або

суспільство в цілому. Культура формується і стає можливою лише як

розгортання потенціалу людини, його здібностей, умінь і навичок. Вона

виражає цілісну характеристику соціальних якостей, розуму, волі, прагнень

людини, її ставлень до інших людей і до самого себе, природи і суспільства.

Культура - натхненна діяльність людини, вона характеризує міру розвитку

його пізнавальних здібностей, знань і емоційної чуйності, здатності

розуміння і естетичного смаку, вольових якостей і здатностей до творчості,

що відповідає ідеалу досконалості і краси. Але головним, стрижневим

початком культурної людини є моральність. Німецький письменник Г. Гессе

охарактеризував місце моральності в культурі лаконічною формулою: «кожне

класичне самовираження культури є свідчення певної етики, є доведений до

пластичної промовистості прообраз людської поведінки».

Оскільки суб'єктом культури є окремий індивід або соціальна група,

розрізняються різноманітні форми групової й індивідуальної культури.

Під груповою культурою розуміється національна, місцева (культура

малого, великого міста або мегаполісу, села, селища); культура класу,

професійної групи і т.д. Під впливом конкретних умов групова культура

змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві

особливе місце займає масова і елітарна культура.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного

начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її

продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства,

спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського

пошуку її творців. Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів

масової комунікації - газет, популярних часописів, радіо, грамзапису,

кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки цим

засобам на ринок хлинули численні бойовики, «мильні опери» і бестселери.

Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони призвели до

демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої аудиторії. З

іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила

використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал, що опошлюють

високу культуру.

Індивідуальна культура - міра соціальності людини. Яка людина, така і

її культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності

або відсутності. Індивідуальна культура може мати більш-менш системний

характер, але може бути і «мозаїчною», що складається під впливом безлічі

випадкових розрізнених чинників. Людина - не тільки витвір, але і творець

культури. Вона культурна, оскільки освоює і реалізує вищі цінності

суспільства, перетворює їх у своє внутрішньо духовне надбання. Про людину

можна судити не тому, які в неї судження про культуру, а тому, як вона

реалізує ці уявлення. Культура є реалізована, утілена людською діяльністю

індивідуальна і суспільна свідомість, ідеали і смаки, моральні установки і

політичні устремління, тому найважливішим елементом культури є культурна

діяльність.

Культура - це світ людини, тільки їй властивий засіб діяльності, у

процесі якого вона одухотворяє утворювані нею предмети, олюднює природу.

Культурна діяльність свідомо і ціннісно орієнтована. У ній гармонічно

сполучаються схильність нормам і відносна самостійність від них,

доцільність і внеутилітарність. У етнічній або регіональній формі вона

виражає загальнолюдські ідеали і цінності. Діяльність людини в сфері

культури визначається її потребами, але не зводиться до них. У ній є

елементи, необхідні для досягнення цілі і надлишкові. Поняття надмірності

означає наявність у явищах культури елементів, що перевершують деякий

необхідний мінімум. У культурі створюються цінності, несумірні з

утилітарною доцільністю. Хоча культура і підвладна впливу біологічного,

фізичного, соціальних, техніко-економічного й аналогічних чинників, вони

одержують у ній варіативне, багатозначне втілення. Це свідчить про свободу

і можливості породження принципово нової предметності.

Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб'єктивні

цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона виявляється

навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються відповідно до

найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє потреби людини,

надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше дуже віддаленою

від самої природної потреби. Культура у відомому змісті протилежна природі,

знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть самі прості, вітальні

потреби людини як живої істоти (потреба в їжі, продовження роду, захисту

від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними формами поведінки. Культура

- специфічний людський засіб задоволення потреб. Відступ від її норм -

прояв безкультур'я, здичавіння людини. Але культура не суперечить природі,

як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а є її продовженням.

Культура плідно розвивається лише в єдності продуктивної і

репродуктивної, творчої і рутинної, новаторської і традиційної діяльності.

Значення будь-якого культурного феномена, його смисл об'єктивно задані

суб'єкту, оскільки нове покоління застає явища культури в готовому вигляді.

У цьому смислі його діяльність носить репродуктивний, рутинний характер.

Але оскільки зміст явища культури не збігається з його значенням, остільки

культурна діяльність є областю творчості, створювання нового, небувалого і

невідомого. Новаторські пошуки в сфері культури здійснюються в

різноманітних формах, але сама можливість інновацій корениться у

фундаментальній властивості культури - її надмірності.

Культурна діяльність не обмежується потребами, тому що її регулятором є

мотиви, ідеали, цінності, тобто духовні орієнтири. Вони спонукають людини

керуватися у своїх діях не тільки власними потребами. Але враховувати

особливості предмета, що перетвориться людиною. Тварина лише споживає

природу, людина бачить у будь-якому предметі не тільки власну ціль, але і

його особливі властивості. Споживче відношення до природи - симптом

здичавіння, варваризації людини. Становлення культури пов'язане з

усвідомленням і урахуванням ритмів природи, зберіганням можливостей її

відтворення. Всесвітньо відомий діяч культури А.Швейцер (1875-1965) у своїй

роботі «Культура й етика» підкреслює, що в основі нової етики повинний

лежати принцип благоговіння перед життям у будь-яких її проявах.

Визначаючи культуру як засіб, технологію діяльності, можна виділити

культурний бік різноманітних явищ громадського життя: культуру праці,

побуту, мислення, виробництва, політичну, правову, культуру соціальних

відношень і т.д. Вона є засіб людського буття і кожного прояву

соціальності.

Людська діяльність - найнеобхідніший елемент культури, що представляє

її як процес виробництва цінностей. Будучи реалізованим, втіленим у

діяльності свідомістю, культура містить у собі культурну предметність, що

робить можливим передачу наступним поколінням соціального досвіду, засобів

і програм діяльності. Культурна предметність - гранично широке поняття, у

якому мислиться усе те, у чому втілюються знання, уміння, норми, цінності

суспільства. Вона містить у собі матеріальну культуру. Культурна

предметність охоплює також духовну культуру, втілену в мові і мовленні, у

моральній поведінці і творах мистецтва, правовій і політичній поведінці,

наукових працях і релігійній обрядності і т.п. Матеріальна і духовна

культура пов'язані між собою. Цей зв'язок виражається в наступному: по-

перше, суспільні ідеї й уявлення втілюються в матеріальній, предметній

формі (формі мови, символів, творів мистецтва і т.п.). По-друге, у будь-

якому предметі матеріальної культури з необхідністю втілене деякий духовний

зміст (проект, задум, настрій, знання і т.п.). У цілому змістом культури є

духовний світ людини, втілений у трудовій і іншій діяльності. Тому

культурна предметність має знакову природу: у речах, творах мистецтва,

жестах і т.д. як би «закодована» думка людини, що створила ці предмети. Ця

особливість пояснює яким чином при сприйнятті будь-яких предметів культури

ми як би «прочитуємо» їхній задум і одержуємо інформацію про їхніх творців.

Культура має власну мову, що є носієм знань, цінностей значень. Засіб

культурної комунікації містить у собі не тільки мову міжособистісного

спілкування, але і мови науки, політики, пропаганди, управління, релігії.

Сюди входять також невербальні засоби культурної комунікації - жести,

міміка, одяг, ювелірні прикраси, зачіска, рубцювання і татуїровка і т.п.

Культурна предметність - результат осмисленої діяльності, і кожний елемент

культури є носієм змісту, у ньому як би закодовані думка, ціль людини , що

створила його, а в культурі в цілому відбиті надії і розчарування, знання і

сумнів, страждання і радості багатьох поколінь людей. Цим пояснюється

значимість культури для суспільства, утрата цінностей яка перериває зв'язок

поколінь, відкидає суспільство назад, несучи загрозу його загибелі.

Функціонування культури.

Реалізація багатств культури припускає їхнє освоєння, тобто перетворення в

духовне і практичне надбання особистості і суспільства. Тому найважливішим

компонентом культури є діяльність по трансляції, сприйняттю, осмисленню

названої вище предметності. Будь-який предмет культури нагадує текст, що

необхідно комусь прочитати, що б він став думкою, а не випадковим і

безглуздим набором знаків. Взаємообмін знаннями, досвідом, оцінками -

необхідна умова буття культури. При свідомості культурної предметності

людина «опредмечує», «перетворює в предмет» свої духовні сили і

спроможності. А при освоєнні культурного багатства людина «розпредмечує»,

виявляє духовний зміст культурної предметності і перетворює його у власне

надбання. Тому буття культури можливо лише в діалозі тих, хто створив, і

тих , хто сприймає явище культури. Смислове значення предмета культури

мертве, якщо воно ізольоване від суспільства, а народ відчужений від

культури. Діалог культур є формою взаємодії, розуміння й оцінки культурної

предметності і знаходиться в центрі культурного процесу.

Поняття діалогу в культурному процесі має широкий зміст. Це діалог

творця і споживача культурних цінностей, це і діалог поколінь, і діалог

культур, як форми взаємодії і порозуміння народів. Культурні розходження -

закономірний наслідок неповторної історії народів світу, джерело

різноманіття історичного процесу. В міру розвитку торгівлі, добросусідства,

міграції населення взаємодія культур неминуче розширюється. Вона служить

джерелом їхнього взаємозбагачення і розвитку. При цьому істотне значення

має відповідь на питання, яка форма взаємодії культур, його спрямованість.

Найбільш продуктивною і безболісною є взаємодія культур, що існують у

рамках спільної для них цивілізації. А взаємодія культур, що належать

різним цивілізаціям, не завжди є благом. Наприклад, взаємодія європейських

і неєвропейських культур, культур Сходу і Заходу може здійснюватися

відповідно до різних сценаріїв: поглинання західною цивілізацією східних,

проникнення західної цивілізації в східні, співіснування обох цивілізацій

(Японія).

Бурхливий розвиток науки і техніки європейських країн, потреба в

забезпеченні нормальних умов життя для населення земної кулі поставили з

усією гостротою проблему модернізації традиційних цивілізацій. Проте спроби

модернізації для багатьох країн закінчилися невдачею. Особливо

катастрофічними були наслідки модернізації традиційних ісламських культур.

Нав'язування чужорідних принципів, руйнація традиційного побуту життя,

урбанізація, несумісність культурних орієнтацій із «меркантильною»

економікою Заходу викликали психологічну напруженість у населення.

Це не означає, що діалог культур у принципі не можливий або що

модернізація традиційних цивілізацій несе населенню тільки ціннісну

дезорієнтацію і тотальну кризу світогляду. Необхідно відмовитися від

уявлення, ніби європейська цивілізація покликана бути стандартом для

світового культурного процесу, і риси інших культур, що не укладаються в

європейську модель, є помилковими або випадковими. Але не повинна

абсолютизуватись і специфіка різноманітних культур. Зберігаючи своє

культурне ядро, кожна культура постійно піддається зовнішнім впливам, по-

різному їх адаптує. Захист прав людини, поширення передових технологій, що

забезпечують людей необхідними матеріальними благами, поширення медичного

обслуговування, розвиток інститутів освіти і культури, інтенсивний

культурний обмін - усе це - свідчення зближення різноманітних цивілізацій.

Будь-яке явище культури осмислюється людьми в контексті сучасного

стану суспільства, що може сильно змінити його зміст. Культура зберігає

незміною лише свою зовнішню сторону, у той час як її духовне багатство

містить можливість безкінечного розвитку. Ця можливість реалізується

діяльністю людини, здатною збагачувати й актуалізувати ті неповторні

змісти, що вона виявляє в явищах культури.

Культуру відрізняє цілісність усіх її структурних елементів, що

забезпечується її системністю, наявністю ієрархії, ранжування, субординації

цінностей. Найважливішим інтеграційним механізмом культури є традиція. Саме

поняття культури припускає наявність традиції як «пам'яті», утрата якої

рівносильна загибелі суспільства. Поняття традиції включає такі прояви

культури, як культурне ядро, ендогенність, самобутність, специфіка,

культурна спадщина, культурна динаміка. Ядро культури - система принципів,

що гарантують її відносну стабільність. Воно формується сторіччями і

забезпечує адаптаційні механізми до змін умов буття суспільства.

Ендогенність означає, що сутність культури, її системна єдність задані

зчепленням внутрішніх принципів. Самобутність - своєрідність, унікальність,

обумовлена відносною самостійністю і відособленістю розвитку культури.

Специфіка - наявність властивостей, притаманних культурі як особливому

явищу громадського життя. Культурна спадщина - сукупність цінностей,

створених попередніми поколіннями і включених у соціокультурний процес

кожного суспільства. На Всесвітній конференції з питань культури (Мехіко,

1983) традиція визнана в якості одного з рушійних принципів історії.

Функції культури.

Як суспільне явище культура виконує численні функції. Вона містить у собі

пізнавальну діяльність людини, виконує інформативну функцію, являючись

засобом передачі соціального досвіду й освоєння культури інших народів.

Розвиток культури з необхідністю обумовлений її комунікацією з іншими

культурами. Культура виконує також нормативну функцію: вона реалізує норми,

сформовані в конкретній цивілізації, а також створює власні норми і

цінності, розповсюджуючи їхній вплив на всі сфери життя і діяльності

людини. У соціокультурному процесі суттєве значення мають цінності

державного життя: ідеократична, теократична або політична держава

спираються на істотно різноманітні культурні орієнтири. Держава забезпечує

домінування тих норм, що зміцнюють її основи і витісняють усе, що несе їй

потенційну загрозу. У свою чергу, і культура здійснює відбір, селекцію

суспільного досвіду, закріплення його в знакових системах.

Найважливіша функція культури - людинотворча: індивід стає

особистістю в процесі оволодіння культурою. Оскільки культура - нормативно

регульована діяльність, вона предстає як сфера виробництва цінностей. Явища

культури керують соціальними змінами, направляючи їх до реалізації

соціально значимих цілей. Цінності культури виконують функцію соціальної

орієнтації і регулювання в даному конкретному суспільстві. Культура

обслуговує систему соціальних відносин, опосередковує і підготовлює зміни,

що тут відбуваються, і зрушення, створюючи специфічні механізми, що

забезпечують регуляцію поведінки людини. Це може бути пряме, безпосереднє

регулювання (право, мораль, табу). Це може бути і непряме регулювання,

здійснюване за допомогою розпорядження до здійснення деяких дій, що

символізують ті або інші цінності і вимоги суспільства. Так, етикет замінює

пряму інформацію про ставлення людини до іншої людини нейтральними формами

ввічливості, що приховують їхнє правдивий зміст. Культура створює

розгалужену систему символів, що свідчать про місце людини в суспільстві

(одяг, побут, прикраси), а його релігійної приналежності або прихильності

до політичних поглядів і організацій. Найчастіше безпосередня приналежність

до названих груп або цінностей замінюється символікою: індивід не шукає в

релігійному ритуалі духовної розради, але демонструє свою релігійність; він

не прагне до досягнення конкретних політичних цілей, але заявляє про свої

наміри і т.д. Проте і ритуальна практика, і пряме виконання суспільних

вимог забезпечують цілісність етносу, його соціального, економічного,

політичного і культурного життя. Найважливіші функції культури -

адаптаційна і негентропійна. Як галузь творчого пошуку вона знаходить нові

можливості відповіді на «виклик» історії і природи, для рішення назрілих у

суспільстві проблем. Культура забезпечує адаптацію суспільства до змін і

взаємодії з іншими цивілізаціями. Негентропійна функція полягає в

збереженні суспільства як якісно своєрідного феномена. Культура протистоїть

руйнівним тенденціям, оскільки містить механізми селекції цінностей, у

результаті чого одні феномени цивілізації, що мають обмежене історичне

значення, ідуть у небуття, інші включаються в скарбницю загальнолюдського

надбання. На відміну від цивілізації, що вміщає в себе як утворювальні, так

і руйнівні явища, культура гуманістична, позитивна, вона носій творчого

начала людської діяльності.

Не всякий створений людиною предмет - явище культури, і не всяка

людина культурна. Безкультур'я або низький рівень культури означає

відділення частини населення від своєї культури. Неписьменність,

безморальність, відсутність навичок, що відповідають культурним нормам

поведінки, спілкування, праці, елементарних гігієнічних навичок, бездумне

ставлення до природи і тому подібні прояви низької культури - результат

поганого культурної політики або її повної відсутності. Безкультур'я може

бути і результатом свідомій політика, що можна назвати антикультурною.

Загальновідомо, наприклад, нігілістичне ставлення до культури в Росії в

післяреволюційний період. Воно виражалося в знищенні храмів, ікон, картин,

забутті або осуді праць видатних діячів культури. Непоправної шкоди

культурі принесло фізичне винищування видатних учених філософів, митців,

служителів церкви.

Але в яких би умовах не існувала б культура, вона протистоїть хаосу і

дезорганізації суспільства. «Культура є початок вічності», - писав Н.А.

Бердяєв[1] у творах мистецтва, предметах побуту, у наукових працях і

архітектурних пам'ятниках, у всьому різноманітті культури людський дух

продовжує життя, забезпечуючи безсмертя людського роду.

Культура охоплює всі сфери людської діяльності, зв'язує воєдино

економічну, соціальну, політичну і духовні підсистеми суспільства. Але

координати культурного процесу визначаються цивілізацією, її нормами.

Культура міцно укорінена в цивілізації, вона її плоть від плоті. Зв'язок і

взаємозалежність культури і цивілізації настільки великі, що багато

філософів і вчені ототожнюють ці поняття. І це не випадково: при

нормальному стані суспільства вони практично нерозрізнених. Цивілізація і

культура єдині: не існує цивілізації без своєї культури, не існує і

культури без цивілізації. І культура, і цивілізація мають нормативну

природу. Розходження між ними складається в тому, що цивілізація створює

передумови культурного процесу, регламентує його. У свою чергу, культура

створює умови розвитку цивілізації, являючись творчістю нового. Але

культура не тотожна цивілізації, як цивілізація не тотожна культурі.

Культура є вільна діяльність, що припускає втілення, реалізацію соціальних

норм, що предписуються цивілізацією. Вона складає ціннісне надбання

суспільства, сукупність матеріальних і духовних благ

Як один з елементів цивілізації культура відповідає їй, але як

елемент, здатний до самостійного розвитку, вона може вступати в протиріччя

з цивілізацією. Наявність названого протиріччя - джерело розвитку і

культури, і цивілізації. Тотожність між ними теоретично можливо лише як

повне придушення цивілізацією культури. Це означало б ствердження панування

техніко-механічних, бездуховних форм життєдіяльності, придушення творчої

ініціативи особистості. Жорстка регламентація поведінки людини у всіх

сферах її життя перетворює суспільство в царство застою. Воно втрачає

спроможність адаптуватися до мінливих умов. Тому смерть культури неминучо

веде до загибелі всього соціуму. Це неодноразово бувало в історії

цивілізацій, що лишили після своєї загибелі руїни культури, що ніколи

процвітала.

Але і радикальна розбіжність культури і цивілізації призводить до

загибелі останньої. Тому в цивілізації є власні механізми соціального

контролю над культурою. Визначаючи і стимулюючи розвиток культури,

цивілізація обмежує його, підкоряє інтересам цілого. Життєвість, динамізм

цивілізації залежать від здатностей її механізмів підкоряти розмаїтості

культурних форм своїм ідеалам і взірцям. Адже засобами культури вирішуються

проблеми розвитку цивілізації, її адаптації до нового. У той же час

існування цивілізації багато в чому залежить від того, чи здатна культура

переборювати консерватизм обмежень, що зобов'язують її притримуватися

сформованих стандартів, норм і правил. Культура по своїй природі - сфера

творчості, що не терпить рутини і шаблона. Якщо вона не зуміє переборювати

жорсткі нормативні обмеження, то цивілізація може загинути, наприклад, від

екологічної катастрофи або під тиском наростаючих протиріч між зростанням

народонаселення і здатністю захистити його від масової загибелі, від голоду

і хвороб. Тому протиріччя між культурою і цивілізацією є джерелом їхнього

розвитку, а їхня тотожність означає застій і загибель.

Цивілізація створює спільні передумови культурного процесу, це явище

глобального масштабу, що охоплює величезні регіони і континенти. Культура -

конкретне втілення цих передумов, вона індивідуалізована, унікальна, має

яскраво виражений етнічний характер. Як вираження індивідуального начала

кожного соціуму культура обумовлює відмінності між народами, що належать до

однієї цивілізації. Вона відбиває в нормах поведінки, навичках, духовного

життя те, що специфічно для даного народу, що складає його етносоціальну

індивідуальність: мову і історичну долю, релігію, контакти з іншими

народами і т.д. Одна і та ж цивілізація створює безліч культур. Так,

європейська цивілізація включає французьку, німецьку, англійську і т.д.

культури.

Цивілізація вміщає в себе як позитивні, стверджувальні умови буття

людини, так і негативні. На відміну від цивілізацій культура представляє

сферу цінностей, вона або є, або її немає. Усе, що створено в рамках даної

цивілізації, належить їй, є її надбанням. Проте було б помилковим називати

культурою усе, створене людством у сфері суспільного виробництва. Не все

цивілізаційне є культурним. Так, засоби масового знищення людей -

безсумнівний продукт цивілізації XX сторіччя. Але це не культура, це

протистоїть культурі, представляючи реальну загрозу її існуванню.

Як сукупність норм, правил, заборон, наказів, цивілізація підкоряє

собі, регламентує діяльність людей. Культура - вільна духовна і матеріальна

діяльність відповідно до цих норм. Але не всяка нормативно схвалена

діяльність є культурною. Так, кам'яне знаряддя рівною мірою може бути

названо предметом культури, а може бути засобом виживання. Оброблення

грунту вільним грецьким селянином може бути культурною діяльністю, а її

обробка рабом , що підганяється бичем наглядача, культурою називати не

можливо, хоча раб виконує ті ж правила землеробства, що і вільна людина.

Цивілізація XX сторіччя лишила після себе гниючі штучні моря, створені

людиною згідно інженерним розрахункам, у відповідності з будівельними

нормами і правилами. Вона знищила Аральське море, але переповнила Каспій, у

результаті чого відбувається затоплення об'єктів культури. Підхід, що

втілився у класичній формулі И.В. Мічуріна: «Ми не можемо чекати милості

від природ, взяти їх у неї - наша задача», міг бути і багато в чому

реалізовувався як культурна діяльність (досягнення у селекції рослин і

тварин) Цей же принцип існування цивілізації породив гігантський конфлікт

людини і природи з усіма наслідками вакханалії безкультур'я.

Культура невіддільна від людської діяльності, її прогрес обумовлений

участю індивідів і соціальних груп у культурно-історичній творчості. А.

Тойнбі підкреслює: «Культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу,

сутність цивілізації. У порівнянні з ним економічний і тим більше

політичний плани здаються штучними, несуттєвими, посередніми створеннями

природи і рушійних сил цивілізації».[2] Цивілізація - незмінність

суспільства , що самопідтримується, носій соціальної статики. Культура -

носій соціальної динаміки, вона формує й одночасно формується сама творчою

меншістю особистостей, спроможних дати «відповідь» на «виклик» історії і

передати імпульс соціальним змінам.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Ю. Давидов у «Філософській енциклопедії» пише, що «культурфілософія”

(філософія культури) - поняття, уживане в західній філософії в значенні

усвідомлення сутності і значення культури». І дійсно, якщо ми звернемося до

висловлювань таких неокантистів, як Вільгельм Віндельбанд і Ернст Кассірер,

що заклали фундамент філософії культури, то побачимо, що вони обговорюють

два основних питання: що конституює культуру як ціле на відміну від окремих

її проявів і в чому зміст культури. Обидві ці теми є в неокантиській

традиції філософської думки. Наприклад, Е. Кассірер запитує: «Що ж є ціле

духовної культури? Що із себе представляє ціль культурної діяльності, її

призначення, її зміст?.. Головна задача усіх форм культури полягає в тому,

що б створювати загальний світ думок і відчуттів, світ людяності, «єдиний

космос»... Нас більш не цікавлять окремі твори мистецтв, продукти

релігійного або міфологічного мислення, нас цікавлять ті рушійні сили, та

ментальна активність, що потребуються для їхнього створення. Якщо нам

вдасться осягнути характер цих сил, якщо ми зрозуміємо їх не з погляду

їхнього історичного виникнення, а з погляду структури, якщо зрозуміємо, у

чому їхня відмінність і у чому всупереч цій відмінності їхня взаємодія, то

це буде означати, що ми досягли нового знання про характер людської

культури»[3]. Але ще раніш, на початку сторіччя, В.Віндельбанд, обговорюючи

статус філософії культури, писав: «Істинною філософією така філософія буде,

звичайно, тільки в тому випадку, якщо генетичні дослідження психологічного

аналізу, соціологічного порівняння й історичного розвитку будуть служити

лише матеріалом для виявлення тієї основної структури, що властива всякій

культурній творчості у нечасовому, зверхемпіричній суті розуму»[4]. Іншими

словами Віндельбанд (і слідом за ним і інші неокантисти) на обидва питання

відповідає так: і зміст, і ціле культурі надає розум. Щоб знайти й

усвідомити єдність культури, стверджує Віндельбанд «необхідно осягнути

сутність функції, що представляє собою те загальне, що є присутнім у всіх

окремих культурних діяльностях, як би не різнився оброблюваний ними зміст,

а це означає ні що інше, як самосвідомість розуму, що породжує свої

предмети й у них царство своєї значимості»[5]. Розкриваючи неокантистське

розуміння розуму, Кассірер зв'язує ідею розуму з ідеями свободи і моралі.

«Немає необхідності ні простежувати весь хід людської історії, ні давати

докладні пояснення всієї розмаїтості форм, прийнятих людською цивілізацією,

що б відповісти на запитання, що, на думку Канта, є дійсно важливим і

ключовим, - питання про ту головну ціль, до досягнення якої спрямоване

людство. Це ціль моральна, і тому саме в моралі, у системі етики варто

шукати істинні принципи філософії історії і філософії цивілізації.

Відповідно до Канта, у корені всіх проблем філософії історії і філософії

культури лежить ідея свободи. Свобода означає автономію розуму, звідси

загальна задача філософії культури полягає у вирішенні питання: яким чином

і за допомогою яких засобів можливо досягнення цієї автономії в процесі

еволюції людського розуму і волі»[6].

Спробуємо тепер осмислити уявлення неокантистських філософів

культури. Вадим Мєжуєв безумовно правий, стверджуючи, що мова в них іде не

про різні культури, а тільки про європейську культуру. Вже одне це робить

багато міркувань неокантистів обмеженими властивим їм історичним розумінням

культури. Усередині власної культури цілком природно зайняти позицію

соціальної дії, намагаючись поліпшити культуру або направить її еволюцію до

визначеної цілі, але практично неможливо об'єктивно досліджувати культуру,

оскільки важко глянути на неї з боку, що є умовою всякого вивчення. Крім

того, знаходячись усередині європейської культури і не розрізняючи

(фактично не визнаючи) інших культур, важко зрозуміти, що середні віки,

античність і давні архаїчні суспільства - це не тільки попередні в еволюції

стани європейської культури, а також цілісні культури, не менше автономні,

ніж культура Нового часу.

Для Канта зміст європейської культури задається ідеями розуму,

свободи і моралі, він сподівався, що перемога цих початків, робота над

їхнім культивуванням і приведе людство до культурного стана. Як сьогодні

бачиться ця проблема? Безумовно, в історії і культурі (не тільки

європейської, будь-який) діють розумні сили, мають місце тенденції свободі

і моралі. Без цих тенденцій культура взагалі б не відбулася. Проте було б

не правильним думати, що в культурі діють тільки такі, так сказати,

осмислені, розумні тенденції. Цим тенденціям, як відомо, протистоять інші:

поряд із розумом не менше значення в культурі мають несвідомі, стихійні

процеси, моральним тенденціям протистоять тенденції егоїстичні і навіть

демонічні, різні сили прагнуть придушити свободу. У цьому плані не можна

зазначити смисл культури й історії, такий смисл є як ціль і смисл окремих

людей або рухів, але смислу всієї культури або історії, мабуть, не існує. І

навряд чи подібний зміст виникне, навіть якщо людством буде управляти, як

про те мріяв Данило Андрєєв, всесвітня етична організація «Роза миру».

Не менше істотно і те, як неокантистські філософи розуміли

призначення і природу самої філософії. З одного боку, слідом за Аристотелем

філософія розглядалася як законодавець мислення, як гарант істинності й

загальнозначущості знання, з іншого боку, слідом за Кантом - як розумна,

направляюча інстанція людства. «Філософія, - підтверджує Гуссерль, -

«зберігає за собою провідну функцію і свою особливу безкінечну задачу -

функцію вільного й універсального осмислення, що охоплює одночасно всі

ідеали одразу і загальний ідеал - інакше кажучи, універсум усіх норм»[7].

«У відповідності зі своїм вищим призначенням, - пише Альберт Швейцер, -

філософія є керівником, що спрямовує наш розум у загальному і цілому... Але

в час загибелі сторож, що повинний був попередити нас, заснув, і ми не

змогли боротися за нашу культуру»[8]. Процитувавши Швейцера, Коссірер далі

запитує: « Чи існує в дійсності щось, подібне об'єктивній теоретичній

істині, чи є в природі те, що попередні покоління називали ідеалами

моральності і людяності? Чи існують об'єктивно деякі загальні етичні

вимоги, що зв'язують усіх людей над уявленнями про індивідуальність,

державі, національності? У епоху, коли виникають такі питання, філософія не

може стояти осторонь, безголоса і некорисна... ні подразнення, ні навіть

скептицизм не можуть зменшити внутрішню енергію і ідеалостворюючу силу

філософії. Завдяки тому, що вона зберігає в собі цю силу в недоторканності

і чистоті, можна сподіватися, що з її допомогою вона знову буде чинити

відповідний вплив на життя людей і на події зовнішнього світу»[9].

Страницы: 1, 2