Госбюджет, дефицит бюджета

тому числі на оплату праці, за опалення, електроенергію, комунальні

послуги, медикаменти тощо. Станом на 1 січня 1997 р. допущено

заборгованість бюджетних установ соціально-культурної сфери із зазначених

видатків на загальну суму 4,8 млрд. грн., із них по місцевих бюджетах — 1,2

млрд. грн.

Несвоєчасні розрахунки бюджетних установ за надані послуги негативно

впливають на фінансовий стан підприємств і є однією з причин кризи платежів

у народному господарстві, затримки виплат заробітної плати у виробничій

сфері.

Наявність заборгованості із соціальних виплат обумовлюється і тим, що в

нинішніх економічних умовах немає можливості забезпечити бюджетними коштами

надання і виплату всіх пільг і компенсацій, передбачених законодавчими

актами, більшість із яких приймалися на хвилі популізму в перші роки

незалежності України, без економічних обгрунтувань. За розрахунками

Мінфіну, тільки з 16 видів пільг із 22, що надаються згідно з

законодавством, у 1997 р. необхідно передбачити бюджетні кошти у сумі 15,3

млрд. грн.

Це гірка правда. В умовах, що склалися, треба йти шляхом допомоги тим

громадянам, які не в змозі забезпечити собі відповідного рівня життя, і

зупинити безпідставні виплати тим, хто може самостійно створювати своє

благополуччя.

У 1997 р. заходи щодо запобігання порушень фінансової та податкової

дисципліни повинні передбачити передусім персональну відповідальність

посадових осіб, які припускаються цих порушень, та дії з визначення

платоспроможності суб'єктів підприємницької діяльності і, в разі

необхідності, примусити їх до банкрутства.

На стан погашення заборгованості з соціальних виплат із бюджетів усіх

рівнів впливає й те, що надання пріоритету у фінансуванні соціальних виплат

ще не стало обов'язковою нормою. Кабінет Міністрів України весь час ставить

питання, щоб на виплату заробітної плати й інші соціальні виплати

спрямовувати 75—80% бюджетних коштів, що надійшли. Водночас керівники

окремих фінорганів і казначейських органів роблять навпаки. Так, за даними

перевірок робочими групами з обласного бюджету Вінницької області у

листопаді 1996 р. на соціальні виплати спрямовано 17%, а в грудні — 14,8,

Закарпатської — відповідно 44 та 34,1, Запорізької — 14,2 та 19, Київської

— 38,9 та 27,3, Одеської — 33,5 та 30,8, Рівненської — 15,8 та 18,9%.

Не виконано вимогу щодо пріоритетного фінансування соціальних виплат із

районних бюджетів у Волинській, Кіровоградській, Рівненській областях, м.

Києві та інших регіонах.

Невизначеність щодо поданого пакету документів до проведення податкової

реформи і затримка у зв'язку з цим прийняття бюджету на 1997 р. загострює

фінансову ситуацію.

Платники податків, м'яко кажучи, сплачувати їх не поспішають. Це,

безперечно, стверджується попередніми підсумками надходжень доходів

зведеного бюджету за січень 1997 р., оскільки новий бюджетний рік почався

дуже невдало. В січні різко знизилися надходження майже по всіх дохідних

джерелах, що становили лише 73% від середньомісячних надходжень минулого

року, або менше прогнозу на січень на 18%. Проти грудня 1996 р. скорочення

доходів становило 57%.

Фактична питома вага січня в проекті бюджету на 1997 р. становила лише

3%, тоді як минулого року в січні надійшло 5,5% річної суми. І такі цифри —

майже по всіх областях.

Ситуація, яка склалася сьогодні, зрозуміло, зобов'язує фінансові й

казначейські підрозділи у тісному співробітництві з економічними,

банківськими та податковими органами встановити причини падіння доходів,

розробити і подати конкретні пропозиції місцевим державним адміністраціям

щодо поліпшення виконання дохідної частини бюджету і забезпечення

фінансування першочергових видатків.

Основними напрямками фінансової політики в 1997 р. мають бути: — жорстка

економія бюджетних витрат шляхом посилення постатейного контролю за

витрачанням коштів бюджетів усіх рівнів;

- впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти,

охорони здоров'я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;

— фінансування із бюджету тільки під державні програми і державне

замовлення:

— розробка та обгрунтування принципів державної політики доходів для

бюджетів різних рівнів;

— розширення кола учасників ринку державних цінних паперів із метою

збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;

— розв'язання питання погашення заборгованості із заробітної плати у

бюджетній сфері та інших соціальних виплатах;

— завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших

послуг населенню до їх фактичної вартості;

— забезпечення повного й своєчасного погашення зовнішнього і внутрішнього

державного боргу та його обслуговування.

ДОХОДИ БЮДЖЕТУ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Досвід країн із ринковою економікою свідчить про великі можливості

використання бюджету як основного інструменту державного регулювання

соціально-економічних процесів.

У і 996 р. зроблено вагомий крок до запровадження чітко визначеного

законодавством бюджетного процесу. Застосування в повному обсязі Закону

України "Про бюджетну систему України" дало можливість організаційно й

методично вдосконалити його. Водночас прогноз макропоказників та умов

розвитку економіки, що не справдився торік, зашкодив досягненню

запланованих параметрів бюджету. Так, у 1996 р. Зведений бюджет України по

доходах виконано лише на 87,6%, а по видатках - на 86,5%.

У прогнозних розрахунках на рік третину всіх доходів зведеного бюджету

передбачалося забезпечити за рахунок податку на додану вартість, податку

на прибуток, акцизного збору, другу третину — за рахунок прибуткового

податку у громадян, внесків до Чорнобильського фонду. Пенсійного фонду і

Фонду зайнятості населення, 10% передбачалось отримати за рахунок рентних

платежів за нафту та за різницю в цінах на газ.

З попередніми даними, до бюджету надійшло ПДВ 6293,3 млн. грн., або

95,3% до річних призначень, акцизного збору — 652,1 млн. грн. (90,4%);

податку на прибуток підприємств 5450,8 млн. грн. (90,2%); прибуткового

податку з громадян — 2639,2 млн. грн.(109,2%); відрахувань до

Чорнобильського фонду ~ 1487,6 млн. грн. (82,1%) рентної плати за нафту і

природний газ та різниці в цінах на газ - 1873,3 млн. грн. (70,9%);

відрахувань до Фонду зайнятості населення — 267.9 млн. грн. (69,1%).

Серед названого вище переліку виділимо групу непрямих податків, або

податків на споживання. До таких західна фінансова статистика відносить:

податки на покупки, на продаж, ПДВ. акцизи, податки на експорт та імпорт

(мита), податки на переведення власності, майна чи цінних паперів.

Найбільший серед податків — акцизи. Найпоширеніша його форма — ПДВ.

Суттєвим зрушенням у структурі податків розвинутих країн є зменшення

відносної частки податків на споживання. Найменша питома вага акцизів

характерна для Японії та США - країн, де традиційно швидше розвивалося і

переважало пряме оподаткування порівняно з непрямим.

Державний фіск завжди прагнув до універсальності податків на

споживання. Розвиток галузей виробництва товарів споживання, постійні

зміни структури їхнього асортименту висунули на перше місце серед усіх

непрямих податків акциз в універсальній формі . Його перевага в тому, що

одним податком обкладаються практично всі товари, які надходять у продаж,

окрім того, досить широко він застосовується у сфері послуг.

Протягом тривалого періоду питома вага двох найважливіших непрямих

податків — специфічних та універсальних акцизів у податкових доходах

держав невпинно зменшувалася. Середній показник у країнах ОЕСР знизився

із 33,7% у 1965 р. до 27,6% у 1990 р., \ країнах ЄС - із 35,6% до 29,5%

відповідно. Найбільше зменшення частки акцизів спостерігається у ФРН — із

-31,1% до 23,4%, Канаді - з 35,3% до 26%, Італії - з 36,6% до 23,1%,

Бельгії — з 35,5% до 22% і навіть у Франції, країні, де історично

переважали непрямі податки, — з 37,6% до 28,3% відповідно.

Таке становище пояснюється двома основними причинами, По-перше, в

податкових надходженнях швидкими темпами зростає частка податків на

соціальне страхування; по-друге, розширюється податкова база для

особистого прибуткового податку. В країнах із ринковою економікою

практично вся наймана робоча сила дисципліновано сплачує ці податки, а

тому вони стають масовими.

Податок на додану вартість уведено протягом останніх років у Канаді,

Японії, Кореї, Мексиці, Новій Зеландії. Тут запроваджено єдину ставку

податку, Навіть ті країни, де раніше застосовувалося кілька ставок

(наприклад, Франція й Італія), скоротили їхнє число. У США Федеральна

адміністрація ' відмовилася від уведення ПДВ. За підрахунками

фінансистів, його введення вимагало б збільшення апарату федерального

податкового відомства США на 20 тисяч службовців, а витрати на його

утримання мали 6 зрости на 700 млн. дол. щороку. Але річ була не так у

зростанні витрат, як у прагненні обмежити державне втручання у

підприємницьку діяльність.

Без сумніву, запільна тенденція полягає у застосуванні меншого числа

податкових ставок. Так, Європейська Співдружність рекомендує

використовувати тільки дві ставки: стандартну — від 15 до 20% і знижену —

від 4 до 9%.

ПДВ за своєю суттю — це акциз, який громадяни України сплачують,

купуючи товар. Порядок його вирахування за чинним законодавством не має

нічого спільного з доданою вартістю. Об'єктом оподаткування в цьому разі

є оборот від реалізації продукції, що створює його призначення і посилює

податковий тягар в економіці (передусім щодо тил, хто працює, і найбільше

щодо людей із фіксованими доходами).

Запровадивши акцизний податок, держава забезпечує стабільний приплив

доходів до бюджету. Але певною мірою вона діє несправедливо. Оскільки

товар, у ціну якого закладено акцизний податок, однаково потрібен і

бідному, і багатому, то, зрозуміло, перший віддає державі більшу частину

свого доходу, ніж другий. Мабуть, тому держава часто намагається звести

до мінімуму список товарів, що обкладаються акцизним податком. До речі, у

США майже 60% федеральних доходів від акцизного оподаткування дають лише

три види товарів — алкогольні та тютюнові вироби і бензин. Розширення

цього списку чи підвищення станок акцизних податків, як правило,

здійснюється тільки за надзвичайних обставин і з відома законодавчих

органів.

Основними причинами невиконання доходів бюджету України в 1996 р. є

зниження виробництва (на 5,1%) і зменшення обсягу вдового внутрішнього

продукту (близько 10%).

Податок на додану вартість та акцизний збір за сумою очікуваних

доходів становлять найвагоміше джерело бюджетних коштів, а проценти

їхнього виконання одні з найнижчих.

Бюджет залишається ефективним інструментом регулювання темпів і

пропорцій розвитку не тільки всієї економіки держави, а й окремих її

регіонів. У найближчій перспективі потребує вдосконалення бюджетний

процес у такому напрямку, як розробка та обгрунтування принципів

державної політики доходів для бюджетів різних рівнів.

Досвід розвинутих країн переконує, що вплив держави на територіальний

розвиток залишається найвідчутнішим. Вона контролює явища і процеси, на

які об'єктивно не можуть вплинути приватновласницькі структури і навіть

асоціації підприємств. Державою регулюються загальні територіальні

пропорції, стимулюється розвиток депресивних районів, здійснюється

раціональний підхід до розміщення продуктивних сил, у тому числі

розосередження промислових підприємств і обмеження їхньої концентрації у

великих містах, розробляються та реалізуються великомасштабні державні

регіональні програми різного спрямування тощо.

3 1972 р. в Україні вперше почали планувати комплексний економічний

розвиток областей. Його план не мав директивного значення і давав зведену

інформацію про наміри й можливості, закладені у територіальний розріз

відомчо-галузевих планів.

Міжнародний досвід переконує, що розрив між регіонами у 30—50 пунктів

щодо середньодержавного рівня є загрозливим, створює напруженість у

відносинах між регіонами, спричиняє некеровані міграції населення і

заохочує автономізацію й сепаратизм. Останніми роками немало зроблено для

вдосконалення таких понять, як "рівень життя" та "якість життя". Під

егідою ООН вироблено стандарт, що складається приблизно з 10 блоків

показників, які відображають рівень соціально-економічного розвитку

регіону.

Співвідношення надходження дохідних джерел до бюджетів Автономної

Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя у зведеному бюджеті

України у 1996 р.

(млн. грн.)

|Доходи |Зведе|Бюджети |Питома |

| |-ний |АРК, |вага у |

| |бюдже|областей, |зведеному|

| |т |міст Києва|бюджеті |

| | |та |(%) |

| | |Севастопол| |

| | |я | |

|1. Податок на додану |6602,|35,64 |54 |

|вартість |6 | | |

|2. Податок на прибуток |6042,|4321,3 |71,5 |

|підприємств |5 | | |

|3. акцизний збір |721 |148,6 |20,6 |

|4. Прибутковий податок із |2415,|1267,9 |52,5 |

|громадян |8 | | |

|5. Плата за землю |976,6|683,6 |70,0 |

|6. Податок на промисел |6,7 |6,7 |100 |

|7. Податок із власників |128,9|128,9 |100 |

|транспортних засобів | | | |

|8. Плата за спеціальне |21,2 |4,3 |20,3 |

|використання лісових | | | |

|ресурсів | | | |

|9. Плата за спеціальне |87,5 |15,7 |17,9 |

|використання водних ресурсів| | | |

|10. Плата за спеціальне |62,1 |37,5 |60,4 |

|використання Надр при | | | |

|видобуванні корисних копалин| | | |

|11. Державне мито |149,4|86,4 |57,8 |

|12. Надходження від |384,8|20 |5,2 |

|зовнішньоекономічної | | | |

|діяльності (імпортне мито на| | | |

|товари, що ввозяться | | | |

|суб'єктами підприємницької | | | |

|діяльності) | | | |

|ІЗ. Надходження коштів від |120 |120 |100 |

|приватизації майна державних| | | |

|підприємств | | | |

|14. Місцеві податки і збори,|189,6|189,6 |100 |

|що запроваджуються радами | | | |

|15. Збори та інші |980,6|310,8 |31,7 |

|неподаткові доходи | | | |

|16. Внески до бюджету сум |50 |50 |100 |

|від перевищення фонду | | | |

|споживання | | | |

|Всього надходжень |18939|10955,3 |57,8 |

| |,3 | | |

У 1996 р. для збалансування дохідної та видаткової частин бюджетів

окремим регіонам передавалося 100% під надходження податку на додану

вартість, а також кошти (дотації) державного бюджету України.

|Області |Податок на додану |Дотація (млн.|

| |вартість |грн.) |

|Вінницька |100 |82 |

|Волинська |100 |74,7 |

|Житомирська |100 |123,2 |

|Закарпатська|100 |126,2 |

|Кіровоградсь|100 |71,4 |

|ка | | |

|Миколаївська|100 |13,1 |

|Рівненська |100 |20,2 |

|Тернопільськ|100 |65 |

|а | | |

|Херсонська |100 |92,6 |

|Хмельницька |100 |70,8 |

|Чернівецька |100 |56,3 |

|м. |100 |15,5 |

|Севастополь | | |

Економічна ситуація минулого року не дала змоги повною мірою забезпечити

фінансовими ресурсами гарантований рівень соціально-економічного розпитку

адміністративно-територіальних утворень. Майже 90% від загальної суми

видатків бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та

Севастополя становили видатки на фінансування соціального захисту населення

й утримання соціально-культурних закладів і установ.

Вважаємо справедливою точку 'зору, що при регулюванні доходів окремих

регіонів слід ураховувати рівень їхнього соціально-економічного розвитку.

Доцільною була б розробка подібного класифікатора областей України за

рівнем їхнього економічного розвитку, внутрішня структура якого поєднувала

б чотири якісних рівні: високий, середній, низький, спеціальний. Критерії

віднесення окремих областей до певної категорії повинні цілком базуватися

на стандартах соціально-економічного розвитку регіонів, розроблених під

егідою ООН. Для кожної категорії в законодавчому порядку необхідно

закріпити відповідні проценти відрахувань від державних податків і зборів.

У такому разі місцеві органи влади могли б чітко прогнозувати дохідну базу

і не залежати від вольових рішень центральної влади.

У результаті проведеної в Україні лібералізації цін внутрішні ціни не є

фіксованими. Зовнішні ціни стали менш визначеними через скорочення обсягів

торгівлі, що здійснювалась на основі двосторонніх домовленостей і

розширення нічим не обмежованої торгівлі за конвертовану валюту. Обсяги

експорту й імпорту також стали менш визначеними внаслідок скасування

планування, витіснення (чи відміни) монополії зовнішньоторговельних

організацій і надання права різним структурам вести зовнішню торгівлю. Вони

отримали велику автономію в питаннях інвестування, ціноутворення,

маркетингу, можливості вибору напрямків торгівлі на зовнішніх ринках.

Водночас посилилися бюджетні обмеження і впливовішою стала міжнародна

конкуренція.

Слід визначитися, яким чином належить оптимізувати систему нинішніх

тарифів. Спираючись на досвід світової практики, треба уніфікувати шкалу

особистих і комерційних ставок. Наступним кроком може бути фіксація більш

низької ставки тарифу на імпорт товарів першої необхідності і більш високої

ставки на імпорт предметів розкоші. Виходячи з міркувань справедливості,

ефективніше надавати адресні субсидії найменш забезпеченим верствам

населення і обкладати акцизом предмети розкоші. Рівень тарифу має бути

скоординований з іншими податками для того, щоб можна було визначити внесок

кожного податку в загальний обсяг необхідних бюджетних доходів.

Координація між податками на зовнішню торгівлю і внутрішніми податками

має бути спрямована на скорочення числа податкових ставок. Доцільною була б

єдина ставка податків як на зовнішню торгівлю, так і на ПДВ, що

застосовується однаково і до імпортованих товарів, і до місцевих. Така

уніфікована ставка чітко визначає масштаб захисту, відтворений у різниці

собівартості товарів іноземного й місцевого виробництва. Крім того, вона

залежить від лібералізації торгівлі, яка повинна координуватися з

лібералізацією товарних ринків, фінансового сектора, контролю над капіталом

і реформами валютних курсів.

Необхідно змінити ставлення до зовнішньої торгівлі. Це означає, що на

зміну диференційованим тарифам, особливим стимулам (у формі податкових

пільг і субсидій), ліцензуванню, квотовим та іншим нетарифним бар'єрам має

прийти система прямих тарифів. Ставки повинні бути достатньо однотипними

для забезпечення прозорості, простоти, ефективного розміщення ресурсів. Л з

плином часу, в міру поширення торговельного партнерства у просторі

з'явиться можливість використовувати пільгові ставки чи інші форми пільг.

Нині преференційні тарифи (частіше нульові) застосовуються щодо імпорту

з країн, які розвиваються (відповідно до Всезагальної системи преференцій).

Нижча тарифна ставка існує для імпорту з країн, із якими Україна має

домовленості про "вільну" торгівлю (середня незважена ставка цих тарифів

становить 6,3%). Окрім імпортного мита та акцизних зборів з усієї вартості

імпортних товарів, разом з імпортними та акцизними зборами, стягується

податок на додану вартість у розмірі 20%. Цеп ПДП береться з усього обсягу

імпорту, включаючи бартерну торгівлю, за деякими несуттєвими винятками.

Очевидно, що в середньостроковому плані тарифи необхідно буде поступово

знизити. Це зниження відбуватиметься за встановленим графіком і

доводитиметься до широких підприємницьких кіл на початковому етапі

здійснення програми. Слід також зняти зовнішньоторговельні субсидії — за

дуже малим винятком, якщо вдасться запровадити реалістичну валютну

політику.

І, нарешті, успіх реформи оподаткування зовнішньої торгівлі залежатиме

від наявності відповідного адміністративного потенціалу. В умовах України,

де поки що не завершено створення дійової митної служби, завдання

поліпшення цієї ланки є першочерговим. Водночас модернізацію митної служби,

в тому числі уведення міжнародних стандартів із номенклатури й оцінки

товарів, слід почати негайно. Це також справедливо і для проведення інших

заходів, що забезпечать дотримання нових законів і правил оподаткування

зовнішньої торгівлі.

ВДОСКОНАЛЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ

Ринкова економіка при розмаїтті її моделей, відомих світовій практиці,

характеризується соціальне орієнтованим господарством, яке доповнюється

державним регулюванням. Значну роль як у самій структурі ринкових відносин,

так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграє Державний бюджет.

Він - невід'ємна частка ринкових стосунків і одночасно важливий інструмент

реалізації державної політики. Виходячи з цього, важливо добре знати

природу Державного бюджету, особливості його формування і функціонування,

способи використання в інтересах ефективного розвитку суспільного

виробництва,

Бюджет необхідно знати ще й тому, що Україна переживає глибоку економічну

і фінансову кризу. Прерогативними за цих умов є правильні відповіді на

запитання, як стабілізувати економіку, забезпечити ефективність

господарювання, які методи нормалізують фінансовий стан країни, як

збільшити прибуткову частину Державного бюджету, знизити бюджетний дефіцит

та ін.

Державний бюджет як один з ланок фінансової системи України є економічною

категорією і відображає грошові стосунки, які виникають між державою, з

одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм

власності і фізичними особами - з іншого приводу утворення централізованого

фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення,

підвищення рівня життя і задоволення інших суспільних потреб. Таким чином,

у бюджеті централізується значна частина грошових коштів, які є необхідною

умовою для виконання державою своїх функцій. І тільки із збільшенням

масштабів виробництва, удосконаленням господарських зв'язків можна

розраховувати на істотне збільшення централізованого фонду держави. За

теперішнього соціально-економічного стану України виникає потреба

збільшувати грошові ресурси централізованого фонду для забезпечення

безпосередніх державних заходів.

Рівень централізації фінансових ресурсів у Державному бюджеті залежить

від конкретних умов господарювання і завдань, які необхідно вирішувати на

конкретному етапі розвитку. Державний бюджет нашої країни характеризується

високим ступенем централізації фінансових ресурсів, що закономірно для

країн перехідного періоду. Нині бюджет України становить 55% від валового

внутрішнього продукту. Така централізація грошових коштів має забезпечити

своєчасне фінансування загальнодержавних програм, а також додаткові заходи,

пов'язані з підвищенням заробітної плати та інших соціальних виплат.

Однак якщо проаналізувати бюджетну політику останніх чотирьох років, то

можна переконатися, що значна централізація коштів у руках держаки не

завжди давала позитивні результати. Так, у 1994 році видатки на соціально-

культурні заходи профінансовані тільки на 76,5%, а на народне господарство,

у тому числі на так звані бюджетні позички, тобто пільгові кредити за

рахунок бюджетних коштів вузькому загалу привілейованих підприємств, - аж

на 115,1%. Крім того, дивними є затрати, не передбачені законом, на

загальну суму 30,7 трлн. крб., а також затрати на суму 10 трлн.крб., які

були профінансовані у грудні 1994 року і пов'язані з підготовкою до осінньо-

зимового періоду. Аналогічна картина з виконанням бюджету і в 1995 році.

Ці цифри достатні для принципових узагальнень. Практика виконання

бюджету останніми роками переконливо свідчить, що закон про бюджет не є у

нашій державі справжнім законом, оскільки іноді бюджетні кошти

встановлюються у змінених пропорціях відносно бюджетних показників) з

урахуванням соціально-економічної політики, затвердженої Верховною Радою

через закон про бюджет на поточний рік.

Головною причиною такої ситуації є порушення бюджетної дисципліни.

Жоден бюджет починаючи з 1992 року, не був завчасно поданий на розгляд і

відповідно не був затверджений Верховною Радою України. Закономірно, що

більшість показників Державного бюджету формується за результатами

фактичного його виконання і підганяється під нормативи, яких вимагають

міжнародні фінансові організації, що надають Україні реабілітаційні позики

для стабілізації народного господарства.

Отже, для стабілізації бюджетної 'дисципліни, передусім, необхідно, щоб

бюджетний процес відповідав Законові "Про бюджетну систему України",

прийнятому у червні 1995 року. Згідно із Законом, Державний бюджет на

наступний рік має подаватися Президентом України на розгляд Верховній Раді

до 15 вересня, а затверджуватися до 2 грудня поточного року. Тобто всі

бюджетні процедури повинні реалізовуватися до початку нового бюджетного

року. Як свідчить досвід, неприйняття Державного бюджету фактично паралізує

роботу усього народногосподарського комплексу.

Для вирішення проблем, пов'язаних з бюджетним процесом, треба

орієнтуватися на наступні критерії.

1. Як відомо, Державний бюджет України формується за чинною у світовій

практиці методологією. Це означає, що за основу береться розрахунок річного

обсягу валового внутрішнього продукту. Залежно від того, як він

визначатиметься на наступний рік, залежить і розмір бюджетного фонду

України. Якщо рвп буде заниженим, то це адекватно відобразиться на доходній

частині бюджету. В цьому випадку відбудеться недофінансування галузей

народного господарства, соціально-культурних установ та інших галузей,

передбачених бюджетом. Крім того, не буде належної готівки, що призведе до

затримки розрахунків.

У випадку, коли розмір ВВП буде завищеним, нас очікують набагато більші

неприємності. Зросте грошово-кредитна емісія, яка призведе до зростання

грошової маси, а звідси до інфляції і різкого зростання цін; будуть

передбачені нереальні доходи, що, природно, спричинить зростання бюджетних

витрат, фактично не забезпечених відповідними доходами.

Тому основна проблема, яку необхідно вирішити, - максимально точно

визначити обсяг валового внутрішнього продукту, тобто знайти "золоту

середину", враховуючи всі реалії нашої економіки - інфляцію, виробництво

товарів і послуг, споживання, нагромадження.

2. Технологія складання Державного бюджету потребує докорінних змін.

Зараз практикується система, за якої прибуткова частина бюджету

"підганяється" до видаткової, тобто спочатку згідно з вимогами міністерств

і відомств формується видаткова частина. Після цього переглядаються

можливості прибуткової частини і, якщо вони замалі, пропонується прийняти

закони про нові податки або змінити податкові ставки. Таким чином виконання

бюджету "прив'язується" до майбутніх змін.

А тому при складанні Державного бюджету необхідно насамперед науково

обгрунтовано в межах чинного законодавства про податки розраховувати

прибуткову частину. Це дасть можливість державі реально оцінити можливості

бюджетної політики на майбутній рік.

В основу побудови прибуткової частини бюджету мають бути закладені такі

принципи, які дозволяють державі мати хоча б мінімально достатні фінансові

ресурси для її діяльності і одночасно використовувати податки як інструмент

регулювання фінансового стану платників, стимулювання зростання

виробництва. До даних принципів належать:

- встановлення таких податків, які б забезпечували регулярну мобілізацію

фінансових ресурсів у розпорядження держави в розмірах, достатніх для

фінансування запланованих заходів;

- застосування таких видів податків, які б забезпечували стабільність

фінансового становища держави, повноту, стабільність і своєчасність

формування її централізованого фонду;

- запровадження податків, адекватних реальним умовам соціально-

економічного становища держави;

- вилучення /повне або часткове/ до бюджету доходів, не пов'язаних із

фінансово-господарською діяльністю підприємств і організацій.

3. Питання удосконалення стосунків між ланками бюджетної системи завжди

є актуальними. Чинник бюджетний механізм, при якому Ради вищого рівня

встановлюють нормативи відрахувань для низів, призводить до паралічу

органів місцевого самоврядування. Тому необхідно розподілити сфери

Державного бюджету і бюджетів місцевих органів. На державному рівні

доцільно фінансувати податки, які мають вирішальне значення для

фінансування економіки України. На рівні місцевих органів влади слід

залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальне питань і підтримку

їхнього економічного розрахунку в частині комунальної власності.

Інакше кажучи, необхідно якнайшвидше чітко розподілити компетенцію між

центральними органами влади й органами місцевого самоврядування і

законодавче закріпити її за ними. Законодавство вже заклало принципи

самостійності у складання бюджетів усіх рівнів, але вони ще не зміцнені

економічним механізмом, а тому не працюють.

У зв'язку з цим для створення чіткої системи формування бюджетів усіх

рівнів, на наш погляд, необхідно чітко розподілити доходи між усіма

ланками бюджетної системи, тобто мати визначену законом доходну базу, а

стосунки між державним і .місцевими бюджетами будувати з урахуванням умов

соціально-економічного розпитку регіонів. Такої мети можна досягти,

спрямовуючи 100% податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм

власності та деякі інші податки (наприклад, податок на майно/ до місцевих

бюджетів).

Проблема бюджетного вирівнювання останнім часом вийшла за межі теорії.

Тепер вона нерозривної пов'язана із практичними заходами щодо реалізації

в Україні принципу "відносної" самостійності бюджетів усіх рівнів, із

міжбюджетним перерозподілом фінансових ресурсів. Без нього неможливо

обійтися, оскільки фінансові ресурси деяких місцевих органів влади в силу

історичних та інших причин не можуть забезпечити реалізацію цими органами

владних повноважень. Вийти з цього становища можна, надавши цим регіонам

необхідної допомоги через перерозподіл коштів, виробивши для цього

раціональні основи і механізми.

Сучасна система розподілу бюджетних коштів між різними рівнями

управління має орієнтуватися на вирішення обопільного завдання -

досягнення збалансованості бюджетів і по "вертикалі", і по "горизонталі".

По "вертикалі" треба усунути невідповідності між видатками місцевих

бюджетів і надходженнями, закріпленими за даним бюджетним рівнем, Таку

незбалансованість повністю подолати без "зовнішньої" корекції нереально:

абсолютно податковий потенціал і об'єктивні потреби даної території

практично не збігаються. Тому органи державної влади, маючи більші

можливості економічного регулювання й обсяг податкових надходжень, можуть

і повинні компенсувати дисбаланс місцевих бюджетів, спрямовуючи на доходи

якусь частину коштів, що акумулюються на рівні Державного бюджету. Однак

і тоді, коли податкових надходжень і субсидій досить для фінансування

спільних видатків місцевих бюджетів, лишається завдання збалансування по

"горизонталі". Справа в тому, що в межах самих місцевих бюджетів можуть

бути неоднакові бюджетні можливості адміністративних одиниць, які

охоплюють значний регіон /переважно східні області України/. Інакше

кажучи, в його межах також є свої багаті і бідні території, у зв'язку з

чим і на цьому рівні /"горизонтальному"/ . необхідна фінансова допомога

"згори".

Однак не слід забувати, що чинний механізм фінансової допомоги реально

сформувався на базі централізму, який характеризував єдину бюджетну

систему колишнього СРСР, перед якою ставилася мета неодмінного

забезпечення збалансування доходів і видатків кожної ланки бюджетної

системи. Ця мета культивувала ідею утримання, придушувала ініціативу

нижчих органів влади у пошуках додаткових фінансових ресурсів.

Зараз у Україні використовуються методи, які забезпечують збалансування

нижчих бюджетів: субвенції /безповоротне цільове фінансування видатків

нижчих бюджетів за рахунок вищих/, дотації /безповоротне надання коштів

для відшкодування дефіциту нижчого бюджету/; взаємозаліки /виділення

коштів нижчим бюджетам на відшкодування видатків, пов'язаних із передачею

їм видаткових функцій згідно з рішенням центральних органів влади /;

позики з вищих бюджетів.

Найсерйозніший недолік чинного механізму бюджетного субсидування в

тому, що застосовуються не взаємозв'язані, а різноманітні і до того ж не

регламентовані відповідними нормами форми перерозподілу бюджетних коштів.

Тому сфера чинності кожної з названих чотирьох форм, їх поєднання,

конкретні розміри фінансових ресурсів, які перерозподіляються, щоразу

визначаються по-різному, індивідуально. В результаті вплив цих методів

призводить до адміністрування і суб'єктивізму при прийнятті конкретних

рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації всіх видів

фінансової допомоги, максимально реалізувати потенціал їх

цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам

треба надавати так, щоб спонукати органи державної влади на місцях

розширювати власну доходну базу, розвивати інвестиційну активність,

структурно перебудовувати економіку регіонів.

ОСОБЛИВОСТІ ЗБАЛАНСУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Збалансування річних бюджетів належить до ключових проблем бюджетної

системи. Згідно із ст.21'3акону України "Про бюджетну систему України",

"збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України,

є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики". Відповідні правові

рішення з цього питання не тільки забезпечують чітке й ефективне

функціонування бюджетної системи, але й визначають фактичні можливості

діяльності різних органів влади. В найзагальніших рисах під

"збалансуванням" необхідно розуміти забезпечення рівноваги. В свою чергу,

термін "бюджетна рівновага" означає, що бюджетні видатки покриваються

бюджетними доходами. Якщо бюджетні видатки перевищують доходи, то це

значить, що існує бюджетний дефіцит. У цьому випадку рівноваги немає. Якщо

ж доходи вищі від податків, існує профіцит бюджету, або бюджетний надлишок.

Однак цього разу можна сказати, що бюджет відзначається відсутністю

рівноваги. Отже, стан бюджетної рівноваги не означає тільки рівновагу в

арифметичному розумінні, тобто коли доходи дорівнюють видаткам. Бюджет

знаходиться у стані рівноваги як тоді, коли доходи дорівнюють видаткам, так

і тоді, коли доходи вищі від видатків. Іншими словами, бюджетної рівноваги

немає тільки тоді, коли видатки перевищують доходи, тобто має місце

існування бюджетного дефіциту. Це стосується і місцевих бюджетів. Принцип

їх збалансованості завжди мав велике значення. Він відображається в

багатьох правових документах.

Доходна та видаткова частини місцевих бюджетів визначаються в основному

затверджуваними парламентом нормами. Це означає, що державні органи

створюють систему місцевих бюджетів, основною умовою існування якої має

бути гармонія між доходною та видатковою сторонами місцевих бюджетів, тобто

рівновага. Передача обов'язків і відповідальності місцевим органам влади

має супроводжуватися забезпеченням цих органів відповідними фінансовими

ресурсами. З правової точки зору про відповідність між зв'язками та

фінансовими ресурсами можна говорити тоді, коли обов'язки супроводжуються

правами та компетенціями на використання джерел доходів. Ці компетенції

можуть визначатися по-різному - від прав на використання ресурсів до

нормативних компетенцій, тобто прав щодо встановлення податків. Місцеві

органи влади повинні мати юридичне закріплені джерела доходів, достатні для

покриття обов'язкових видатків. Це, звичайно, не означає, що місцеві органи

влади можуть мати можливість виконувати тільки обов’язкові функції. Може

бути ситуація, за якої місцеві органи влади мають на своїх рахунках

необхідні фінансові кошти, але не мають відповідних прав щодо їх

використання. Існує небезпека, що чіткий розподіл обов'язків і ресурсів

зменшить самостійність місцевих органів влади. Однак така небезпека не

означає зв'язку між збалансованим бюджетом та недостатньою самостійністю.

Збалансована система доходів і видатків має забезпечувати відповідний

рівень самостійності місцевих органів влади як у видатковій, так і в

доходній частині.

Закладання в українському законодавстві принципів збалансованості

місцевих бюджетів було спричинено загальною складною фінансовою ситуацією

та інфляцією. Приводом цього було також побоювання, що при набутті значної

відносної самостійності місцеві органи перевищать власні доходи і це стане

зайвим тягарем для надто дефіцитного бюджету держави. Частково з такими

думками можна погодитись. Однак за відсутності протягом років достатніх

власних місцевих доходів прийняте положення фактично обмежувало

самостійність регіонів, змушуючи їх скорочувати видатки. 'Цю ситуацію не

можна вважати за правильну. В багатьох випадках намір самостійності

місцевих органів влади може залишитися лише декларативним, підкреслюючи

також теоретично визнану регіональну самостійність територіального

планування.

В міру розвитку вітчизняної системи місцевої влади необхідно давати

оцінку взаємовідносинам між органами місцевого самоврядування, регіонами та

урядом. Така оцінка має стосуватися впливу зазначених взаємовідносин на

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7