Актуальність теми. Проблема міжмовних контактів у сучасній лінгвістиці дедалі виразніше висувається до ряду найбільш актуальних мовознавчих проблем - як у плані вивчення конкретного мовного матеріалу, так і у розв'язанні комплексу певних теоретичних питань.

Причини цього явища можна вбачати, з одного боку, у тому, що вихід у післявоєнні роки на світову арену нових народів та їх мов, на формуванні яких особливо позначилися явища мовних взаємовпливів, дає багатий матеріал для вивчення зовнішніх закономірностей можливої інтерференції (питання про характер рівнів мовної взаємодії, типи їх опосередкованості, соціальні умови виявлення тощо) і відкриває можливості транспонування цих закономірностей на історичні епохи. З другого боку, інтерес до цієї проблеми визначається потребами вивчення внутрішніх, власне мовних процесів, поглиблене розуміння яких зумовлене рівнем розвитку сучасної мовознавчої науки з її еволюцією від діахронічного аспекту дослідження до вивчення мови у системі, з увагою до загальних закономірностей її функціонування, а отже - тенденцією до підсумкових, узагальнюючих досліджень, що виростають на здобутках, досьогочасних конкретних діях.

У цьому плані проблема контактування польської мови з іншими мовами набуває особливої актуальності для польської мовознавчої науки.

Польща здавна контактувала з найрізноманітнішими народами, тобто такі мовні взаємозв'язки мають порівняно довгу історію, але в наш час запозичення стають все більш інтенсивними. Тому, якщо говорити про наслідки таких контактів, то слід особливу увагу звернути на проблему іншомовних запозичень у польській мові - одну з найактуальніших проблем польської лінгвістики.

Різноманітні суспільно-політичні, культурні чинники сприяють перейманню польською мовою іншомовних слів на позначення понять та реалій сучасного життя. Безумовно, ці запозичення є одним із шляхів поповнення лексичного складу польської мови, однак вони також викликають деякі зауваження. Це, зокрема, стосується правильності вживання іншомовних запозичень у мовленні, оскільки не кожне іншомовне слово, вжите у польській мові, збагачує її словник. Його вживання не завжди позитивне для мови. Іноді запозичення "псують" мову, "засмічують" її лексику, створюють у ній зайві дублети, що тільки обтяжують її.

Потрібно також зауважити, що мові однаково шкодять і надмірний пуризм, тобто безоглядне викорінювання іншомовних елементів, надуживання чужомовною лексикою, переобтяження нею письмових і усних текстів. Особливо знижують рівень культури мовлення помилки у вживанні іншомовних слів.

Отже, ця проблема є досить актуальною у наш час. Багато мовознавців і до цього часу не мають визначеної думки щодо місця іншомовних слів у лексиці польської мови. Але не дивлячись на це, запозичення слів з інших мов - це досить природне і важливе явище для розвитку мови, оскільки ми не змогли б обійтися без слів, які увійшли до польської мови з давніх часів і залишились в ній більшою чи меншою мірою засвоєні.

Стан розробки проблеми. Проблема іншомовних запозичень у польській мові розглядалась багатьма вченими-дослідниками, зокрема А. Мельничуком, Т. Тихомировою, А. Брюкнером, Т. Лер-Сплавінським, В. Цинковським та багатьма іншими. У своїх працях вони звернулися до ряду проблем, пов'язаних із запозиченнями в польській мові. Зокрема, вони розглядали нові галузі та джерела запозичень, приділили досить уваги проблемі поділу запозичень з погляду на ступінь їх засвоєння. Так, наприклад, проблемою класифікації запозичень займався також Й. Домбровський, який написав працю "Wyrazy obce w języku polskim".

Потрібно згадати також працю М. Макуховської "Język religijny". Дослідження дає детальну характеристику мови релігії та інноваційних процесів, що в ній відбувалися та відбуваються, розповідає про подальшу долю мови релігії після ІІ Ватиканського Собору.

Змістовні дослідження, присвячені цій проблемі, належать В. Коханському, який у своїй праці "O dobrzej i złej polszczyźnie" велику увагу приділив класифікації запозичень та їх подальшій долі у польській мові.

Мета роботи. Мета дипломної роботи полягає у тому, щоб виявити релігійні запозичення з різних мов у польській мові та дати їм лексико-семантичну характеристику.

Мета дипломної роботи передбачає вирішення таких завдань:

– виявити лексичні запозичення з різних мов у польській релігійній термінології;

– встановити особливості їх проникнення та функціонування у польській мові;

– подати характеристику мови релігії та інноваційних процесів, що в ній відбувалися та відбуваються;

– подати лексико-семантичну характеристику запозичень;

– визначити особливості адаптації іншомовних запозичень до норм польської ї мови.

Новизна роботи. В сучасній лінгвістиці існує ряд праць, присвячених дослідженню іншомовних елементів у релігійних творах, наприклад, стаття М. Карплюк про російську православну лексику у польській мові XVI століття та дослідження М. Макуховської про історію мови релігії та інноваційні процеси, що мали в ній місце. У дипломній роботі робиться спроба зробити комплексний опис лексичних запозичень з різних мов у польській мові релігії.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає у тому, що дані дослідження можуть використовуватись при написанні підручників, посібників з лексики польської мови, історії польської літературної мови. Матеріали і висновки дослідження можна використовувати при викладанні вузівського курсу “Лексика польської мови”, для спецкурсів та спецсемінарів із проблеми запозичень у польській мові.

У процесі дослідження використовувались такі методи, як метод суцільного добору, описовий метод, метод компонентного аналізу.

Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри практичного курсу слов‘янських мов РІС КСУ в 20002-2003 р.

Дане дослідження проведене на матеріалі Słownikа języka polskiego / pod red. Szymczaka M.- Warszawa, 1996.- T. 1-3, Słownikа wyrazów obcych / pod red. Tokarskiego J. – Warszawa, 1987, Brukner A. Słownik etymologiczny języka polskiego.- Warszawa, 1970. На матеріалі словників ми уклали картотеку, яка налічує 350 карток, де подана семантика та етимологія запозичень, а також приклади їх вживання у мові.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів висновків, бібліографії, яка нараховує 45 джерел та картотеки, що нараховує 350 карток.

Розділ І Періодизація та соціально-історичні умови проникнення запозичень у польську мову

1.1 Періодизація та загальна характеристика запозичень у польській мові

Сучасна польська мова, яка має надзвичайно довготривалу письмову та літературну традицію, характеризується чисельністю та надзвичайним багатством лексичного складу, розвиненою полісемією та різноманіттям лексико-стилістичних засобів.

Лексика польської мови, як і будь-якої іншої сучасної високорозвиненої мови, неоднорідна за своїм складом. В польській мові великий відсоток лексики становлять слова, запозичені з інших мов, а саме класичних (латинська та грецька мови), західноєвропейських (німецька мова, італійська, французька та англійська) і слов'янських (чеська, українська та російська мови).

Запозичення з'явились у польській мові ще на початку її розвитку. Вони є результатом різних економічних, політичних та культурних зв'язків з іншими народами. Внаслідок таких зв'язків у кожну мову проникають слова й вирази з інших мов, здебільшого позначаючи в ній назви понять, які засвоєні разом з іншомовним словом. Немає тепер жодної мови в світі, у словниковому складі якої не було б іншомовних елементів. Запозичення слів з інших мов є одним з істотних шляхів збагачення лексичного складу мови.

Отже, запозичення - це різні елементи (звуки, фонеми, морфологічні елементи, слова, вирази, звороти, синтаксичні конструкції) перейняті з іншої мови. Вони виникають з певних потреб, зокрема з необхідності "назвати" деякі речі та поняття, для яких не існує відповідних назв у даній мові, наприклад banan, fiord, kowboj, sputnik, radar, meteorologia, stenografia.

Але приходячи у "нову" мову, запозичення можуть викликати ряд змін у галузі фонетики, фонології, словотворення та флексії, оскільки можуть бути перейняті даною мовою у незмінній формі або є у формі, яка є пристосованою до фонетичних та граматичних правил мови, яка запозичила дане слово чи словосполучення. Так, наприклад, у результаті запозичення ряду слів, які мають напівм'яке s (наприклад, ś у словах sinologia, sigma), цей звук вимовляють сьогодні більшість поляків.

Запровадженню фонеми [ f ] до фонологічної системи польської мови сприяли відповідні лексичні запозичення у ХV ст. Також, завдяки лексичним запозиченням, польська мова має префікс arcy- та суфікс -unek.

Отже характерною рисою запозичень є їх пристосування до фонетичних та граматичних норм польської мови та наступне творення від них нових слів за допомогою вже польських словотвірних засобів. Наприклад від grymas (від фр. grimace) утворили grymasić, grymaśny, grymaśnie, grymaśnik, grymaśnica.

В сучасній польській мові вживаються слова, засвоєні з багатьох мов. Ці слова входили до складу польської лексики в різні часи й різними шляхами. Деякі з них увійшли ще в давньоруську мову, а від неї були успадковані польською. Деякі іншомовні слова були запозичені польською мовою безпосередньо, в процесі прямих зв'язків польського народу з тим або іншим народом. Але є чимало й такої іншомовної лексики, яка запозичувалася через посередництво інших мов.

Час і шляхи запозичення іншомовних слів, а також характер лексики і активність її засвоєння з тієї чи іншої мови перш за все залежать від того, що в конкретно-історичні періоди життя польського народу його стосунки з іншими народами неоднакові, виявляються по-різному й можуть відбуватися в різних сферах суспільної діяльності.

В словниковому складі сучасної польської мови, з погляду на походження, можна виділити такі найголовніші шари іншомовної лексики:

1. Слова латинського походження.

Запозичення їх відбувалося в різні часи, але більшість латинізмів увійшли до польської мови починаючи з Х - ХІ століть, коли Польщею було прийнято західний тип християнства у Х столітті. В результаті цього, латина панувала у польських храмах та школах приблизно 10 віків.

Перша хвиля латинських впливів розпочалася переважно в області церковної та шкільної лексики. Це були слова пов'язані з релігійними обрядами та різними церковними нововведеннями: bierzmowanie (миропомазання); chrzest (хрещення); kosciół (церква, храм); msza (церковна служба); ołtarz (вівтар); opat (ігумен); pacierz (молитва); papież (папа); proboszcz (священик); przeor (абат).

Деякі з цих слів перейняті безпосередньо з латинської мови, наприклад слово „bierzmował”" походить від латинського "umacniać w wierze". Інші слова латинського походження, які зустрічаємо у польській мові, запозичені за допомогою чеської чи німецької мов.

Епоха ренесансу (ХVІ ст. - перша половина ХVІІ ст.)принесла нову хвилю латинських впливів. У цей час у школах вивчають класичну латинську мову, читають і перекладають Горація, Овідія, Вергілія. В результаті молодь, переважно шляхетського походження, після закінчення шкіл розмовляла виключно латинською мовою. Тому немає нічого дивного, що деякі латинські слова залишились у польській мові назавжди. Це такі слова, як: arkusz (аркуш); atrament (чорнило); bibuła (тонкий папір); dekret (указ); honor (честь); infula (церк. - митра); instytucja (заклад); karta (бланк); kolega (товариш); linia (лінія); natura (природа); papier (папір); senat (сенат); suma (сума, підсумок); testament (заповіт); trybunal (трибунал); wizytacja (обстеження).

2. Лексичні запозичення з німецької мови.

Після знищення польського населення у зв'язку з нападом татар у ХІІІ столітті, розпочалося масове заселення сіл та міст німецькими колоністами. Вони принесли не лише нову суспільну організацію, але і пов'язану з нею лексику. За значеннями дані запозичення можна звести до таких основних груп:

а) соціально-політична лексика:

sołtys (сільський староста); wójt (війт); gmina (громада); rada (рада);

б) назви частин міста та міських будинків:

plac (площа); rynek (базар, ринок); ratusz (ратуша); fara (церква);

в) назви ремесел та ремісників:

rymarz (лимар); płatnerz (зброяр); garbarz (людина, яка займається ...) ; ślusarz (слюсар).

Німецькими за походженням є також слова:

szlachta (шляхта); hetman (гетьман); rycerz (рицар); żołnierz (солдат).

3. Слова чеського походження.

Засвоювалися вони з давніх часів, але найактивніше - в часи середньовіччя, коли чеські королі займали польський трон і всю владу зосереджували в своїх руках. В цей час існував надзвичайно великий вплив чеської мови на польську. В результаті, в польській лексиці маємо такі слова чеського походження: błahy (незначний, мізерний); hańba (ганьба); hardy (гордовитий); hojny (щедрий); hrabia (граф); obywatel (громадянин).

4. Лексичні запозичення з італійської мови.

Помітний вплив італійської лексики на польську мову починається лише з другої половини ХVІ століття. Слова італійського походження, що входять до словникового складу польської мови, пов'язані з мистецтвом та культурою, а саме з музикою, архітектурою, живописом та поезією, наприклад: bas (бас); balet (балет); fraszka (жартівливий вірш); opera (опера); pałac (палац); sopran (сопрано); tenor (тенор); willa (вілла).

Крім слів, пов'язаних з мистецтвом та культурою, до словникового складу польської мови увійшли також слова, які стосуються назв овочів: włoszczyzny (зелень); kalarepę (кольрабі); szparagi (спаржа); sałatę (салат); kapustę (капуста).

5. Слова угорського походження увійшли до польської мови за часів короля Стефана Баторего. Це переважно військова лексика та назви одягу і предметів домашнього вжитку: heinał (сигнал, звук, труби); orszak (табір, свита); rokosz (бунт); hajduk (прислужник); szereg (ряд); kiła (хвороба); bekiesza (одяг).

6. Лексичні запозичення із східнослов'янських мов. Ці впливи на польську мову розпочалися в ХVІ столітті.

Лексику східнослов'янського походження впізнаємо серед інших слів за допомогою так званого "повноголосся", або ж вимови -oło-, -oro-, -ere-, замість польських складів -ro-, -ło-, -re-, наприклад: połonina (полонина); czerep (череп); czereśnia (черешня); czeremcha (черемха); czereda (череда, натовп); nadwerężyć (зіпсувати); hałas (гамір, шум).

Щодо запозичень з української мови, то це переважно слова з літерою -h-: hoży (квітучий, гарний); hułtaj (ледар, гульвіса); hreczka (гречка).

7. Лексичні запозичення з французької мови. У ХІІІ столітті розпочалися досить жваві контакти Польщі з Францією. В результаті в Польщі поширились надзвичайно великі впливи французької культури та мови. На той час майже весь королівський двір розмовляв французькою мовою, тому немає нічого дивного, що слів, запозичених з французької мови, виявилось так багато у польській мові. До основної лексики увійшли такі слова: afisz (афіша); aleja (алея); ambaras (турботи); awangarda (авангард); bagatela (дрібниця); balkon (балкон); fotel (крісло); fryzjer (перукар); gabinet (кабінет); konsekwencja (результат); magazyn (журнал); perfumy (парфуми); spryt (спритність); restauracja (ресторан) та ін.

8. Запозичення з англійської мови. Англійські слова почали поширюватись в польській мові головним чином у ХІХ столітті. Спочатку вони стосувалися лише мореплавства та спортивної лексики: aut (аут); boks (бокс); brydż (бридж); mecz (матч); sport (спорт); slalom (слалом); skuter (скутер); szyper (шкіпер).

Сьогодні серед англійських запозичень переважає лексика, пов'язана з наукою, технікою, політикою, розвагами, назвами одягу, їжі, предметів розкоші. Ці запозичення можна розділити на певні групи:

а) назви їжі, напоїв та одягу;

б) назви, пов'язані з культурою, мистецтвом, розвагами та спортом;

в) назви професій;

г) суспільно-політична лексика;

д) технічна термінологія.

1.2 Причини та наслідки процесу запозичення

Згідно з принципами структуралізму, мова є системою, що змінюється. Найшвидші, найвагоміші, а отже найбільш видимі зміни мають місце у лексиці. Лексичні інновації відбуваються: шляхом поєднання нового значення з вже існуючою лексемою, шляхом створення нової лексичної одиниці власного походження і, врешті, через введення запозичення.

Визначення терміну запозичення не викликає труднощів, доказом цього є той факт, що різні мовознавці описують його подібно. Так, наприклад, Хоген, окреслюючи термін запозичення стверджує:

“The heart of our definition of borrowing is then the attempted reproduction in one language of patterns previously found in another”[26,13].

Подібне визначення знаходимо і в Encyklopedii językoznawstwa ogólnego, де мовне запозичення визначене як:

“Елемент, що був перейнятий з іншої мови. Найчастіше ним є слово (напр. поль. afera з фр.affaire), рідше суфікс чи префікс”[26,13].

Як бачимо, запозичення є результатом запозичування і входить до системи мови. Процес запозичення має динамічний характер і полягає у проникненні та поширенні нового елементу, аж поки не зникне почуття "іншомовності" лексичної одиниці в даному суспільстві.

Здавалося б, що термін мовне запозичення в загальному подібно трактується різними мовознавцями. Але певні сумніви викликає саме визначення запозичення, яке асоціюється з чимось, що треба повернути, а не з тим, що дали назавжди. Як відомо, мовні запозичення - це ті елементи іноземної мови, що засвоїлися іншою мовою і залишилося в ній назавжди.

Зауваження викладені вище дозволяють зробити висновок, що сама назва "запозичення" є невідповідною.

Загальновідомим є факт, що під час контактів з різноманітними народами відбувається перенесення певних культурних елементів. Одним з таких яскравих проявів взаємних впливів є явище мовних запозичень. Згідно з Л. Блумфільдом, це так звані культурні запозичення, які “show us what one nation has taught another”[26,14]

Сапір одним з перших підкреслює зв'язок мовних запозичень з розвитком культури. Сапір вважає, що дослідження запозичень слід трактувати як поповнення історії культури та пропонує оцінювати роль різних суспільств цивілізації згідно зі ступенем проникнення їх лексики в мови інших народів [26,14].

Подібну позицію в польському мовознавстві займає В. Цинковський (1964), який вважає, що аналіз запозичень є важливим у дослідженні історії розвитку культури, культурних зв'язків і т. д. Згідно з цим, лінгвісти на основі запозичень отримують інформацію про те, з якими народами дане суспільство мало контакти, в який період і в яких сферах.

Однак, багато лінгвістів розглядає процес запозичення окремо від розвитку культури, як феномен виключно мовний. При мовних контактах неможливо уникнути запозичування. Вони мають місце в тому чи іншому ступені в усіх мовах та в усіх епохах, бо не існують так звані чисті натуральні мови, до яких не потрапляли б зовнішні запозичення - елементи інших мов, а також внутрішні запозичення, або лексичні одиниці з говорів чи професійної мови.

Очевидно, що запозичення неможливо вилучити з мови, бо вони є найпростішим способом поповнення словникового складу мови. Однак, варто підкреслити, що немає прямої залежності між кількістю запозичень та комунікаційною точністю висловлювання.

Надуживання зовнішніми запозиченнями призводить до засмічення мови, однак, прийняття певних іншомовних елементів не тільки доводить живий характер мови, а також впливає на її модернізацію і збагачення. Автор фундаментальної праці про запозичення Дерой (1956) вважає, що запозичення, з одного боку, збагачують систему мови, а з іншого - мова убожіє через зникнення її власних елементів. Отже, вивчення саме запозичення є надмірним спрощенням, бо кожна інновація спричиняє реорганізацію співвідношення та дистинктивних опозицій в системі мови.

Певний час існувала думка, що відбувається змішування мов, а не запозичення. Однак, мішані мови не існують, бо фонологічні та морфологічні корені в більшості мов є сталими.

Більшість мовознавців погоджується з тим, що запозичення запроваджуються двомовними людьми. На думку Хогана (1969), про білінгвізм можна говорити тоді, коли мовець може конструювати в другій мові цілісні і змістовні висловлювання.

Так, наприклад, запроваджуючи запозичені слова, двомовні особи прагнуть якнайточніше наслідувати "моделі" з мови-джерела. Пізніше запозичення переймаються рештою суспільства. Звідси, кожне запозичення має на початку характер цитати, а потім взагалі адаптується на чотирьох рівнях мови: графічному, фонологічному, морфологічному і семантичному, що дає нам змогу побачити, як запозичення підпорядковується структурі мови, що запозичує слова. Таким чином, у більшості випадків маємо графічну, фонетичну, морфологічну чи семантичну заміну, а не перенесення іноземного слова[26,17]. У момент, коли новий елемент увійде в склад системи мови, можна його аналізувати.

Отже, лексичні запозичення, які є однією з форм контактів між народами, обумовлені позамовними чинниками, в основному психологічного, соціологічного і культурного плану в широкому значенні цього слова. Якщо йдеться про мовні причини запровадження запозичень, то слід розрізняти внутрішньомовні та зовнішньомовні.

До зовнішньомовних причин запозичування належать:

1. необхідність називати нові поняття, що є більш економічним розв'язанням проблеми, ніж створення власних назв. Хокет називає цю причину "мотивом вдоволення потреб" [26,19];

2. впровадження запозичень з мови, яка вважається престижною.

Але чи завжди запозичення нового є позитивним для мови ? У літературі з даного питання часто спостерігаємо поділ запозичень на "необхідні" та "зайві".

До категорії "необхідних" запозичень, запровадження яких є обґрунтованим, можна зарахувати:

-екзотизми, а саме слова, пов'язані з культурою країни, з мови якої вони запозичуються;

- назви десигнатів і понять, невідомих у мові, що запозичує;

- інтернаціоналізми, а саме слова, що функціонують у багатьох мовах

[26,19].

Запровадження інших запозичень вважається необґрунтованим і звідси їх назва - "зайві". За Моравським їх називають також лексико-семантичними надлишками[26,19]. Це слова, які мають точні відповідники у мові, що запозичує. Але надмір запозичень усувається в процесі розвитку мови.

"Необхідні" та "зайві" запозичення потрапляють у мову двома шляхами , отже розрізняють два типи запозичень:

1) усні - запозичення, що переносяться усно з мови-джерела до іншої мови;

2) графічні - це запозичення, які потрапляють до мови за допомогою людей, які читають іноземні слова за польським зразком.

І, врешті, велике значення має те, як запозичення потрапило до мови: чи воно потрапило безпосередньо з мови-джерела, чи через посередництво інших мов.

1.3 Види запозичень

Запозичена лексика в сучасній польській мові становить приблизно 10% всього її словникового складу [19, 54]. У світі немає жодної мови, у лексиці якої не було б запозичень з інших мов, тому що ні один народ, носій і творець своєї мови, не живе ізольовано, відокремлено від інших народів. Процес засвоєння слів якоюсь мовою з інших мов є одним з істотних шляхів збагачення її словникового складу, робить її гнучкішою, виразнішою. Слова, запозичені з інших мов завжди відповідним чином пристосовуються до законів фонетики, граматики, словотворчих моделей та семантичної системи тієї мови, до лексичного складу якої вони увійшли.

Серед лексичних елементів, запозичених з інших мов слід розрізняти:

а) безпосередні запозичення;

б) запозичення, що увійшли за посередництвом інших мов (так, наприклад, багато слів з латинської мови польська мова перейняла за посередництвом чеської та німецької мов; багато також слів турецького чи татарського походження перейшли у польську мову за посередництвом української мови);

в) запозичення, що потрапили в мову внаслідок калькування [30, 23].

Існують також і інші класифікації видів запозичень. На нашу думку найкраще передає характер запозичень класифікація С. Дубіша. Так, найчисельнішу групу запозичень складають лексичні запозичення, які призводять до перейняття з інших мов певних словотвірних форм, подальшим їх пристосуванням до фонетичних, граматичних та словотворчих норм польської мови. Це запозичення з готської, німецької та чеської мов, які стосуються назв предметів щоденного вжитку та побутового оточення:

deska (got. disk); chędogi (got. Handags "madry"); chleb (got. hlaifs); lekarz (goc. lekeis); skot "bydło" (goc. Skatts "pieniądze"); szkło (stikls); miecz (goc. meki); pieniądz (stgn. pfening); chwila (stgn. hwil "czas, godzina"); izba (stgn. stuba "laznia"); berło (czes. berla); jedwab (czes. hedwabi).

Безпосередньо з чеської мови була перейнята лексика, пов'язана з християнською термінологією.

Це такі слова, як:

błagać (благати, просити); cielesny (тілесний); hańba (ганьба); jedyna (єдина); rozliczny; świątynia (святиня); twarz (обличчя); wahać się (вагатися); więzienie (ув'язнення); wstyd (сором); starosta (староста).

Запозичення з німецької мови (ХІІІ - ХV століття) стосується таких тематичних груп:

а) назви представників соціальних груп:

burmistrz (бургомістр); gmina (община); ratusz (ратуша); sołtys (сільський староста); wójt (війт).

б) будівельна лексика та назви будівель:

bretnal; cegła (цегла); mur (мур); rynek (ринок); blacha (бляха); graty (грати); kuchnia (кухня);

в) назви одягу:

fartuch (фартух); kiecka (спідниця); kołnierz (комір); pończocha (панчоха).

Безпосередні запозичення з латинської мови в старопольський період були незначні. Вони стосуються насамперед біблійної тематики (наприклад: balzam, cedr, centurion, manna, palma, trybun); лікарської та природничої тематики (наприклад: cebula, cynamon, lawenda); назв предметів домашнього вжитку та назв приладь (наприклад: cyrkiel, korona, organy, tablica); назв одягу (наприклад: biret, kaptur). Вплив латинської мови на польську збільшився у ХVІ - ХVІІ століттях. З цього часу маємо такі лексичні запозичення:

apetyt (апетит); decyzja (рішення); natura (природа); propozycja (пропозиція); reforma (реформа); religia (релігія); termin (термін); satysfakcja (задоволення); aktor (актор); architekt (архітектор); fizyk (фізик); polityk (політик); kapelan (капелан); profesor (професор); rektor (ректор); kolumna (колона); tron (трон); kałamarz (чорнильниця).

Отже ці три мови мали найбільший вплив на розвиток польської мови, тому саме з цих мов і виникає найчисельніша група лексичних запозичень, які проникали в польську мову переважно усним шляхом і тепер настільки освоєні народною мовою, що здебільшого не сприймаються, як чужомовний елемент [29, 356].

Інший тип запозичень - калька, причому розрізняють словотворчі, фразеологічні, семантичні та синтаксичні кальки [29, 357].

Словотворчі кальки - це слова, які перекладені з іншої мови за допомогою польських морфологічних елементів. До них відносимо кальки з латинської мови, які перейшли в польську мову за посередництвом чеської:

sumienie (czes.słedomi, łac. conscientia); czyściec (czes. cistiec, łac. purgatorium); popielec (czes. popelec, łac. cinerum); wpływ (czes. vliv, łac. influxus).

З англійської мови перейшли такі форми:

nadwaga ( ang. overweight); wiatrówka (ang. wind- jacket).

Іншомовне походження має також частина фразеологізмів (слів, зворотів), які ми називаємо фразеологічними кальками.

До цього типу відносимо фразеологічні кальки з французької мови, переважно політичного спрямування:

partia opozycyjna (fr. parti de l'opposition); klasa robotnicza (fr. mouvement populaire); władza ludu (fr. souvierainete du peuple).

У польській мові існують також фразеологічні кальки, вживання яких варто уникати. Це такі вирази, як:

coś jest na tapecie "coś jest omawiane"; tu leży pies pogrzebany "ось, де собака зарита"; od przypadku do przypadku; słaby punkt.

Розрізняємо також ще два типи запозичень: семантичні та синтаксичні кальки. В першому випадку мова йде про зміну значень польських слів під впливом їх іншомовних відповідників. Наприклад: zamek "budowla obronna" (початкове значення "urządzenie do zamykania") - нім. Schos, miasto "grod" (початкове значення "miejsce") нім. Stadt, Statt.

Існують також слова цього типу, вживання яких варто уникати, наприклад: cienki "finezyjny, subtelny" ( ros. tonkij); zabiezpieczyć "zapewnić, zaspokoić" ( ros. obespieczyt).

Інша група - це синтаксичні кальки, які призводять до помилкових модифікацій польських слів. Найчастіше - це впливи російської мови, граматична система якої дуже подібна до граматичної системи польської мови, тому ці впливи дуже часто не помічають поляки. Звідси і помилки, наприклад:

śledzić za czym "śledzić co"; ryzykować czym "ryzykować co"; pisać z dużej litery "pisać dużą literą"; popaść w niełaskę "wpaść w niełaskę".

Третім типом запозичень є штучні запозичення або ж слова, утворені з іншомовних морфем. Це переважно наукові та технічні терміни, утворені з елементів грецької та латинської мов, наприклад: hydroterapia; mineralogia; radiofonia.

Такі слова, в склад яких входять елементи з різних мов, називають також гібридами, наприклад:

telewizja (гр. tele "na odległość", лат. vizio "obraz, widzenie").

В сучасній польській мові вживаються слова, засвоєні з багатьох мов. Ці слова входили до складу польської лексики в різні часи й різними шляхами: безпосередньо з мови-джерела, через посередництво інших мов або внаслідок калькування. Тому запозичення класифікують з огляду на час і шляхи запозичення, характер лексики та її походження.

Отже, лексичні запозичення є однією з форм контактів між народами, обумовлені позамовними чинниками, в основному психологічного, соціологічного і культурного плану.

Розділ IІ Релігійна мова

2.1 Релігія та її мова

Мова релігії – це мова, що використовується в рамках релігійної поведінки людей. Це висловлювання, в яких люди виражають свою віру в існування надприродного. Ця віра виражається у виконанні релігійних обрядів, найголовнішою метою яких є входження в контакт з sacrum – постаттю Бога. Релігійні обряди мають громадський характер – відбуваються за присутності осіб, що поділяють таку саму систему переконань. Мова релігії служить засобом комунікації як між людьми – в справах їх релігії, так і з силами, онтологічно іншими – з Богом (у чому віруюча людина сильно переконана).

Тексти релігійної мови досить різноманітні. Це і Слово Боже – Біблія, і слова людей, скеровані до Бога – молитви, висловлювання, що функціонують в межах діяльності Церкви: доктрини, моральні засади і т.д.

У ході історії наставало і поглиблювалося розмежування між релігійною та світською сферами. Сучасність знаменується соціокультурною відокремленістю релігії. Мову релігії можна розглядати як функціональний стиль, пов’язаний з релігійною сферою життя[13,12]. У рамках вірувань людина переступає онтологічну межу і встановлює контакт з самим Богом – це становить спеціальний ситуаційний контекст, в якому створилися певні умови, що визначають поведінку. Тому, хоч в багатьох текстах виражається той самий намір комунікації, що і в світському житті (прохання, подяка і т.д.), спосіб формулювання регулюють інші мовні зразки. Участь у релігійних обрядах “сакралізує” висловлювання і його формальні риси. Канонізований спосіб мовлення визначає вибір мовних засобів і технік створення цілих текстів.

Властивість, яка радикально відрізняє мову релігії від світської – це об’єкт мовлення, бо мова релігії говорить про надприродне, необ’єктивне, не для всіх реальне, про щось, що не можна осягнути емпірично. Завданням мови релігії є наближення світу sacrum до людини. Люди розуміють, що через незвичність поняття „Бог” можна про нього говорити тільки за допомогою символів, порівнянь, метафор, парадоксів.

Релігійні тексти використовують переважно нейтральну лексику. Існує також певна група слів, пов’язаних культурно і історично з вірою та релігійними обрядами (Bóg, anioł, raj, piekło, grzech, kadziło, hostia, modlitwa, Kazanie, Biblia та ін.) До цієї групи належать також бібліїзми та теологічні терміни. За наявності наступних словосполучень текст також можна назвати релігійним: bezkrwawa ofiara Ciała i Krwi Pańskiej, nasz Ojciec z Nieba, odejść do Pana ‘umrzeć’.

Релігійні тексти відзначаються особливою ритуалізацією[42,145]. Віруючі користуються готовими, сталими формулами, затвердженими Церквою – це так звані літургійні формули, як, наприклад, певна будова тексту, ритмічне повторення певних складових частин, використання анафори, емоційне або споглядальне забарвлення тексту, що робить його співучим та статичним; використання мнемонічної техніки, що полегшує запам’ятовування текстів.

Традиційно властивим для релігійного тексту вважається перифраз, вишукана метафорика, епітети, далекі від прозаїзмів і т. п. Ритуал вимагає, щоб в контактах з sacrum люди уникали розділу між сакральною та розмовною мовами. Тому дуже цінується латинська мова, проникнення поточних елементів в яку є неможливе.

Високий стиль є складовою частиною етикету – умова, яка відіграє велику роль у культі. В молитовних текстах ця умова виражається в основному через акти мовного етикету (ввічливості) – привітання, подяка, вибачення, формулювання прохання. Проявлення шани, поваги або покори Богу становить перший з принципів формування звертання до Нього.

Однією з властивостей мови релігії є також оцінювання. Віра поєднується з визнанням позитивних і негативних цінностей та з усвідомленням певної моральної позиції. Оцінювання має також зв’язок з апофеозом святих, а особливо Бога, у відношенні до якого абсолютизуються всі цінності, бо Він є їх джерелом і досконалим носієм. Отже, мова релігії становить контекст, в якому лексеми, взяті з загальнонародної мови набувають особливого – в найвищому ступені позитивного – аксіологічного значення (Matko, Ojcze, Opiekunie, Pośredniczko, Nadziejo і т.п.).

Для формування мови релігії важливою є традиція. Традиція, у даному випадку, має вберегти культ від впливу часу, який все змінює, від впливу бажань та капризів людини. Опір, який зустрічає осучаснення молитовних текстів, Т. Венцлавський [41,113] пояснює почуттям духовного зв’язку в часі з молитвою багатьох поколінь, почуттям певної фундаментальної сталості духовного життя. Про молитвенну цінність слова свідчить не тільки значення, а і його релігійна історія. Архаїзація релігійних текстів є тим елементом, який стирає кордони часу, надаючи представленій позатекстовій дійсності понадісторичну цінність[42,50]. Сталість культу завдяки традиціям і звичаям (ритуалам) робить його консервативним, що гарантує правильність та мериторично-формальну єдність. Однак консервативність мови релігії має і негативні сторони. Суть віри, що подається в традиційних формулюваннях стає дедалі менш зрозумілою. Люди ніби знають, що ці тексти означають, але це „розуміння” дуже поверхневе або взагалі фальшиве.

У минулому фіксувалися випадки, коли Церква зверталася до такого типу людини, який на цей час вже не існував. „Багато разів оскаржувала, підносила, будувала і творила, закладаючи існування культури, яка вже належала минулому”[11,95]. Гальмування процесу розмежування релігійної культури та віри стало важливою метою Церкви кінця ХХ століття.

2.2 Фактори, що призвели до змін в мові релігії

Більшість змін, які з плином часу вдається зауважити в мові релігії, була результатом відповіді Церкви на зміни у світській сфері. Було виконано принциповий перегляд положень католицизму, які в результаті своєї анахронічності становили перешкоду в контактах зі світом. На явище Реформації, а також нових ідей, що вийшли з європейського Ренесансу, Церква реагувала захистом старих позицій. Безпорадна щодо змін в суспільстві та появи світських або навіть антирелігійних течій, Церква відповідала на це осудженням та відстороненістю від світу. Така оборонна та консервативна позиція наклала відбиток на внутрішнє життя Церкви. Життя віруючої людини виявлялося розділеним на дві сфери активності, позбавлених будь-яких зв’язків між собою.

На ІІ Ватиканському Соборі(1962-1965) було вирішено обновити Церкву (aggiornamento), яка мала, з одного боку, повернутися до першоджерел, Євангелія і образу початкової Церкви, а з іншого боку, Церква і наука про неї мали пристосуватися до нових часів, нового світу, що швидко змінювався. Було оголошено про перемогу над ізоляцією та про орієнтацію на світ, людину та її проблеми. Було також погоджено, що Церква має прийняти на себе “радість та надію, смуток та тривогу” світу, що вона повинна через звичайних людей безпосередньо служити людству та окремим народам в галузях науки, політики, мистецтва чи економіки. Було змінено ставлення до християнських течій, що відокремилися, нехристиянських релігій та до невіруючих, вирішено вести з ними діалог.

Підкреслення важливості зрілої, свідомої відповідальності людей за цілу Церкву знайшло своє вираження у використанні в літургії народних мов. Відмова від латинської мови стала найбільшою зі змін, що мали місце в історії Церкви. Також останній Собор досить гостро поставив питання про осучаснення мови релігії, що узгоджувалося з позицією відкритості Церкви для кожної нововідкритої культури, яку треба християнізувати, наповнити християнськими цінностями [22,292]. Поняття „осучаснення мови” розумілося дуже широко – як новий спосіб трактування та експонування змісту чи модернізації мовної форми.

Останній Собор дав початок процесам, які прискорили темпи створення нової самосвідомості Церкви та нової мови, що слугувала для побудови контактів зі світом. Але ще в швидше темпі відбувалися зміни в зовнішності сучасного суспільства; і саме ці зміни мають вплив на характер релігійного життя і положення Церкви [11,88].

Серед факторів, які спричиняють прогресивні зміни в двадцятистолітній ментальності та релігійності, можна назвати індустріалізацію, секуляризацію, дехристиянізацію та плюралізм сучасного життя. Ще на початку минулого століття функціонувала серед людей традиційна народна культура, що була силою католицизму. Релігійні норми та цінності, про які розповідали вдома, знаходили підтвердження в інших середовищах. Загальна атмосфера життя сприяла прищеплюванню релігійних позицій та церковних звичаїв, що являли собою складову частину офіційної культури, в якій релігія була гарантом морального ладу.

Розвиток технічної цивілізації зробив можливим перехід від „сакрального” погляду на світ, у якому найвища істота є поясненням усіх оточуючих нас явищ, до „мирського” бачення світу, що є його атеїстичною інтерпретацією. У результаті індустріалізації та міграції людей з села до міста, наступив розпад традиційних структур та суспільних зв’язків, що полегшило багатьом людям відхід від релігійних обрядів. Сучасний плюралізм приніс незвичайну різноманітність нових взірців мислення та поведінки, які зробили релігію одним зі стилів життя. Конкурентами християнської (або взагалі релігійної) етики стали консумпціонізм та гедонізм, навіть моральний релятивізм.

Поступова секуляризація культури призводить до того, що релігійна мова стає дедалі менш зрозуміла, не тільки тому, що вона має архаїчні форми, але й тому, що для багатьох вона є terra ignota. Проведені дослідження показали, що молодь не розуміє такі бібліїзми як: apokalipsa, golgota, słup soli, umywać ręce, Opatrzność, Trójca Święta, krzyż. Деякі слова є вже десакралізованими: święto, seminarium, вони зовсім втратили елемент значення, який пов’язував їх з релігією. Тому досить гостро стоїть питання про пристосування релігійної мови до потреб нової ментальності, щоб вона відповідала вимогам тієї культури, яка сьогодні формує людей. Але такий крок несе з собою загрозу того, що зникне дистанція, що відділяє святе від світського. В такому разі перед нами повстає необхідність вибирати між певною езотеричністю, яка зберігає цю дистанцію та повною зрозумілістю, що, однак, загрожує вульгаризацією та десакралізацією [42,60].

Цілковита зрозумілість релігійних текстів є ідеалом, до якого ведуть два шляхи: осучаснення, або згода на компроміс з традицією, чи невпинний катехізис – пояснення (та втаємничення в те, що є непоясненним), яке призводить до інтерналізації релігійної мови, щоб віруючі добре володіли обома мовами – світською та релігійною.

2.3 Інноваційні процеси в мові релігії

З погляду на двоякий характер головних чинників змін в мові релігії (інституційний та культурний), можна також говорити про два основні типи цих перетворень. Частина з них є результатом свідомого осучаснення мови в рамках систематичної реалізації положень, прийнятих останнім Собором. Другий тип змін охоплює процеси, що відбуваються в певній мірі самі, природним шляхом, тому що дух епохи формує тих, хто говорить та тих, до кого звернена релігійна мова. Мова, що відбиває сучасну ментальність є, власне, мовою цих людей.

На практиці важко відділити ці два типи змін, бо вони є результатом співпраці факторів обох типів. Це можна проілюструвати прикладом релігійних пісень. Винахідливістю в цьому вирізняються молоді люди, які вносять до цих пісень такий зміст і такі форми, які виражають їх особистий спосіб переживання контакту з sacrum, додаючи елементи світської молодіжної музики. Елементом природних перетворень тут є зміна поколінь, кожне з яких чимось відрізняється від іншого. Інституційний чинник діє тоді, коли представник Церкви верифікує (перевіряє на відповідність оригіналу) згідно з прийнятими нормами цю пісню і включає її в офіційний репертуар - як оновлення (осучаснення) даного репертуару. З іншого боку, духовенство пише твори, призначені для молоді, свідомо вписуючи її в цю субкультуру. Чим меншою є дистанція між автором твору та адресатом, тим легшим здається завдання „інкультурації”, і тим більшою є участь природного чинника в процесі змін в мові.

Страницы: 1, 2