Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)

с Гегеля, принято выделять три основных периода. Первый период -

формирование греческой философии (VI в. до н.э.), философия, так

называемых, "досократиков". Второй период - расцвет греческой философской

мысли (V-VI вв. до н.э.), в центре его находится философия Сократа и его

последователей, философия Платона и Аристотеля. Третий период - закат и,

затем, упадок (III в. до н.э.-V в. до н.э.), греко-римская философия.

Первый период - VI век до н.э. Это философия периода образования

рабовладельческого общества. Первоначальный, наивный материализм, который

был одновременно стихийно-диалектическим взглядом на мир, представлен на

этом этапе милетской школой и Гераклитом. Материалистические школы -

милетская и эфесская - боролись с идеалистическими и антидиалектическими

взглядами пифагорейской и элейской школ. Философы милетской школы Фалес,

Анаксимен, Анаксимандр - исходили из признания единого, вечно движущегося

материального первоначала. Представители пифагорейской школы развивали

мистическое учение о "гармонии" в природе и в обществе, исключающей борьбу

противоположностей. Элейцы (Ксенофан, Парменид, Зенон, Мелисс)

представлению об изменчивости и многообразии природы противопоставили

учение о неподвижном и неизменном бытии. Элейская школа положила начало

идеализму.Второй период - V век до н.э. На этом этапе предмет философии

расширился и углубился. Вопрос о строении материи встал в центре внимания

всех материалистических школ, связанных с именами Анаксимена, Эмпедокла и

Демокрита.Третий период - философия периода кризиса и упадка

рабовладельческого общества. Материалистическая линия античной философии

была продолжена в этот период Эпикуром и его школой. Эпикур - материалист,

атеист и просветитель - возрождает атомистическое учение Демокрита и

защищает его от нападок мистиков и теологов. Эпикур вносит в это учение ряд

изменений.

11. Космоцентризм ранней древнегреческой Ф.

На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет

культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. мировоззрение, новая

картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос

охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он

замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот -

все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается

никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей

является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и

определенное вещество – апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в

математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в

едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит)

неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат

воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были

во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще

до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам

второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него

самого. На первых порах древнегерческие ф-ы не осознавали, что основной

вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (esp.Платон,

Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-

рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.

12.Вчення про буття та пізнання, проблема людини і суспільства у філософії

Платона.

Платон (427 - 347 рр. до н.е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої

послідов-ної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у

ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву – лінії

Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на

абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.

Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334

діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.

Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному

розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї,

абстрактні поняття, які носять назву – універсалів з погляду Платона, ідеї

вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій

повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття»,

або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють.

Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу.

Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста»

матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки

позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і

досконалі. Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять

копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.

Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування

душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в

царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за

певних умов вона здатна пригадати забуте. Пізнання ж істинної дійсності –

світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки

зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика – здатність ставити

питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести

людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна

добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського

життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного

суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої

людської добродійності з державним ладом у цілому. Розглядаючи форми

державності, Платон визначає дві «правильні» з них – монархію та

аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується

законів, чотири «неправильні» – беззаконну демократію, теократію, олігархію

і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі

«Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це

поліс. Його поліс – це «правління кращих» (аристократія). Цінними для

сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а

має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і

кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії

про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.

13. Філософія Арістотеля та її вплив на розвиток філософської думки.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) – провідний філософ класичного періоду,

який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у

Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського,

створив свою філософську школу – Лікей. Згодом її назвали школою

перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала

принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору

Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як

єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для

того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка

перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то

матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до

живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра

забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за

Арістотелем, – активне начало, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна

до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю

Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт

Арістотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма –

це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому

якраз і виявляється ідеалізм у філософії Арістотеля. Саме через те, що

Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя

залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки

безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але

всемогутнього бога.

Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких

висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення

двох начал: буття і небуття – у Парменіда, атомів і пустоти – у Демокріта,

ідеї і матерії – у Платона, форми і матерії – у Арістотеля. За допомогою

цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий

важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти,

були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць

природи,космосу.

Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно є першоначалом за

своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву

цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних

категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан,

володіння, дія, страждання.

Арістотель – фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони

логіки:

1. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон виключеного третього.

За Арістотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається

з двох частин – етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемонізму,

згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить

добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотель

визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами;

наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та

інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною

свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета

полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих

аристократів. Арістотель вважав природним відношення раб–господар, але

рабами повинні були бути не елліни а варвари.

14.Основні риси філософії Середньовіччя. Схоластика, етапи її розвитку.

Номіналізм та реалізм.

Однією з особливостей середньовічної філософії е боротьба між реалістами

та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному

розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у

вигляді лише загальних понять, або уиіверсалій. Згідно з вченням реалістів,

універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою

думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум

має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне

поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою

розуму, який має божественну природу.

Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає

«ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що

реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т.

зв. універсаліії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським

мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І.

Росцелін, У. Оккам.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто

теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога.

Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте

«проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним

приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану.

Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком

філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували по

суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого

світу існування ідеального (загальних понять, універсалі). Щодо

номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне

існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило

номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-

чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою

схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо

розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю

теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм,

вона зробила крок вперед у розробці ло-гіко-гносеологічноїта етичної

проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про

духовний світ людини).

15. Характерні риси епохи Відродження та відображення їх у філософії того

часу. Гуманізм, пантеізм, геліоцентризм.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була

новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження

– перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних

рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає

слово «гуманізм».

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей

розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить

теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від

думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром

уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ

ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває

натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола

Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм,

а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів

мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да

Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з

них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому

значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою»

філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії

теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в

усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в

1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей

сконструював термометр, Копернік створює геліоцентричну систему. Це були

успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-

трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними

конструкціями.

16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла)

Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма

и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для

того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить

ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение"

следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск

нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей

Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы

характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к

системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту

эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают

развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется

идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой

мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В

Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека

в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни,

на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как

антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей,

человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат

деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть

ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения

характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и

самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность,

свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того

времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный

гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как

свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению

мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек

должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы

греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка

делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера

и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным

элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В

эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и

творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек

не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту.

Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец

мира. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь, человек - это

телесное существо. И тело - это не оковы души, которые тянут ее вниз.

Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко

распространенный в эпоху Возрождения культ Кра-соты. В эпоху Возрождения

философия вновь обращается к изучению природы. Это обусловлено развитием

производства и науки. Итак, философия в эпоху Возрождения воспринималась,

прежде всего, как натурфилософия, философия природы. На смену теизму

приходит пантеизм ("Бог во всем"). Христианский Бог утрачивает

трансцендентный, надприродный характер. Одним из заметных философов того

времени был Николай Кузанский. Как и большинство философов его времени, он

ориентировался на традицию неоплатоников. Николай Кузанский отвергает

античный дуализм и заявляет, что единому ничто не противоположно - Единое

есть всё. Эта философ-ская установка служит основой для пантеистического

мировоззре-ния. Из утверждения, что единое не имеет противоположности,

Кузанский делает вывод, что единое тождественно беспредельному,

бесконечному. Бесконечное - это то, больше чего ничего быть не мо-жет.

Поэтому Кузанский называет его максимумом, единое же - это минимум.

Центральным пунктом философии Николая Кузанского яв-ляется учение о

совпадении противоположностей - абсолютного максимума и абсолютного

минимума. Абсолютный максимум един-ствен, потому что он есть все, в нем все

есть, потому, что он - высший предел. Так как ему ничто не противостоит, то

с ним в то же время совпадает минимум, а максимум тем самым находится во

всем. Этот абсолютный максимум, по Кузанскому, есть Бог. Кузанский

фактически устраняет принцип творения мира Богом. 0н представляет отношения

мира и Бога как отношения целого и части. Бог, с точки зрения итальянского

философа, - это "бесконечный максимум", а бесконечный мир, Вселенная - это

"ограниченный максимум". Ограниченный максимум произошел от абсолютного

максимума не вследствие сверхъестественного творения, а посредством

ограничения, поскольку все конечные или ограниченные вещи находят свое

место где-то между абсолютным максимумом и абсолютным минимумом. Кузанский

прибегает к понятию свертывания и развертывания мира. Кузанский вводит

неоплатоническое понятие "Душа мира", "Дух вселенной". Душа мира должна

рассматриваться как универсальная форма, заключающая в себе все формы, что

есть в действительности. Вводится идея отсутствия у мира стабильного цент-

ра, каким в средневековой космологии считалась Земля. Идеи Николая

Кузанского и Коперника развил и углубил Джордано Бруно. Он открыто порывает

с геоцентрической концепцией устройства мироздания. По его мнению, дви-

жущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля - лишь ничтожная пылинка в

беспредельном мироздании. Идеи Николая Кузанского и Джордано Бруно зало-

жили основы для развития философии и естествознания Нового времени.

17.Формування філософського мислення нового часу. Ф.Бекон і його роль у

розробці емпіризму та індуктивного методу пізнання.

Ф. Бекон (1561 – 1626рр.) – родоначальник нової форми англійського

матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він

сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності

речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну

внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій

Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших

філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний

спокій перетворюється на рух, і навпаки?

Ф. Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього

принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає

його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу

наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про

світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх

властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і

невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру

та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.

Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі

експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,

але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав

існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав

прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-

промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е

«Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці

Арістотеля «Органон»).

18.Філософські погляди Р.Декарта

Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала

філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець

дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему

на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії,

душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних

субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав

мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне

поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І

справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від

одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю

субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,

тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно

і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення

про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і

непогрішимий, вважав Декарт). Другий – правильно розуміючи якісну

відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував

можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як

єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму,

визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але

не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних

понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для

дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку

Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки

інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж

таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що

постійно розвивається.

19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози

З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна природа,

матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає

Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним

теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною

самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива

ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування

чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним

у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку

наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу

Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в

ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу

йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза

закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї

існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто

такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому

числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі

дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр

де Шарден.

20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі

Джордж Беркли (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С

1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах

человеческого знания».

Исходя из того,что человек непосредственно воспринимает только свои

«идеи» (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в

их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они

воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может

порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же

существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в

божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом

разуме.

Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно-

идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С

целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие

материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для

познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли

опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет

10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение

науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не

притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций

он опровергает ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает

против теории тяготения,считая её учением о естественном движении

материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных

субстанций.

Со второй половины XIX века начинается оживление философии Беркли и

заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом

и т.д.

Лейбниц Готфрид Вильгельм

(1646-1716)

Немецкий философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской

Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей

дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения

энергии);кроме того теолог,биолог,историк.

Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей

механистического материализма (Декарт,Гоббс) и аристотелевско-

холастического учения об активных субстанцианальных формах.При объяснении

действительности он стремился объединить механический принцип с учением о

монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады,по Лейбницу,представляют

собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся

вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и

стремлением.

Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической

диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и

движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в

противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе

с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется

предустановленной гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта

,бога).Понятие предустановленной гармонии стало основой наиболее

реакционной части философии Лейбница—его теодицеи.

Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против

сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К положению Локка «Нет ничего в

уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц добавил -- «кроме самого

интеллекта ».Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula

rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости

знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что

душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые

только пробуждаются внешними объектами.

По существу он изменил декартово представление о врождённых идеях(см билет

9),которые,по Лейбницу,заключены в разуме,подобно прожилкам камня в глыбе

разума. Критерием истинности от считал ясность,отчетливость и

непротиворечивость знания.В соответствии с этим для проверки истин

разума,по Лейбницу достаточны законы аристотелевской

логики(тождества,противоречия и исключенного третьего),для проверки "истин

факта" необходим закон достаточного основания.

Лейбница считают основоположником математической логики.

21.Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо)

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером

і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої

полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу.

Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV — XV ст., але

відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням

просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні

принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці

всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки,

політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких

країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського

суспільства.

Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом

англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і

сенсуалізм, то більшість представників фрінцузького Просвітництва надавали

перевагу раціоналізмові.

Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах

«Кандід», «Філософський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти

феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості,

фанатизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед

законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ

людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе

поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто

вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого

життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він

залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.)

написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші,

де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над

проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих

порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація,

твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй

раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне

значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина

втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини

в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її

щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді

людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності,

вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.

22.Французький матеріалізм 18 ст (ламетрі гольбах дидро гельвеций) ОТТ

Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією

Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє

одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія

існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі. Природа являє

собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гопьбахом

існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія

існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться

в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів).

Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі

матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження

свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії

(гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від

тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-

машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину,

що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав

він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.

П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні

ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає

проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні

закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового.

Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і

сам рух ототожнюються тільки з однією його формою – рухом механічним.

Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все

багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена,

вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д.Дідро дещо

виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У

його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається.

Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства,

зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.

Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій вказував на

єдність особистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом з

тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відпові-дальність. Вони

також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину.

Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна

було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна

свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб

поліпшення суспільства, і особливо моралі, – просвітництво, виховання.

23.І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про

пізнання та єтичні погляди.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. У центрі

філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється

підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми

представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив

перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом,

не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної

діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати

своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот

філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в

собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини.

«Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-

час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність,

реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження.

Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кантом, завершує мислення і

при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених

протиріччях – так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких

антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що

складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У

своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до

розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова

розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування

«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і

розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності).

Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі

думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато

пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання,

а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант

ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий

Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя,

загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий

категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як

Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу

і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для

суспільства.

24.Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його

філософії.

Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це

найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-

ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він

зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно

вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука

логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія

права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери

життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя,

логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і

духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у

перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив

своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас

існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція

світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись,

на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – природу, яка

в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину,

мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи

ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав

діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи

філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8