Шпаргалка по философии (вступительные экзамены в аспирантуру НТУУ КПИ)

філософії

- метод, що може бути використаний в політичній діяльності.

Питання теорії пізнання - “Матеріалізм і емпіріокритицизм”. Відображення –

суттєва характеристика матерії на рівні неживої, живої природи і на рівні

свідомості суспільства. Пізнання – теж процес відображення; з іншого боку –

складним, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики.

Проблема матерії. Визначальні характеристики : об’єктивність і здатність

відображатися.

Надзвичайна увага – питанням функціонування суспільства і практики

революційних перетворень; підкреслюється роль трудових мас в історії.

Теорія соціалістичної революції.

Нове трактування держави : гол. функція - управління суспільством в

інтересах панівного класу. У майбутньому повинна відмерти.

Марксистська філософія несе ідеологічне навантаження.

67. Філософська думка в Україні. Загальна характеристика.

- докласичний період

а) давні слов’яни – “Велесова книга” – повага до життя людини,

праці, любов до землі.

б) філософія Київської Русі – пов’язана з Християнством. Етична

тематика: протистояння духовного і тілесного, добра і зла. Вища

мета пізнання – Бог, єдиний метод – божествене откровіння.

Соціальна філософія - єдність земель, централізація держави.

“Повість временних літ” (Нестор)

“Слово про закон і благодать” (Іларіон)

“Посланіє” (Климент Смолянич)

- період Відродження

Ранні гуманісти (Юрій Дрогобич, Павло Русич, Лукаш, Станіслав

Оріховський) – антропоцентрізм, самодостатність, незалежність

людини, самопізнання.

Острозька академія (Герасим Смотрицький, Йов Книжницький, Іван

Вишенський)

- самопізнання у нерозривному зв’язку людини з Богом.

Братські школи – ідеї православ’я.

Мелетій Смотрицький – праці суспільно-громадянського спрямування.

Києво-Могилянська академія – філософія викладається окремим курсом –

покликання віднайти істину, причини речей, дослідити життя і доброчсеність.

- Класичний період

- Г. Сковорода – засновник класичної укр. Філософії,

поінтеїстичний погляд. “Пізнай себе” – через віру і любов. Ідея

“сродної” праці – за покликанням.

- “універсалістська” філософія 19 ст. (Орест Невицький, Сільвестр

Гогоуский, Михайло Максимович) – поширення ідей німецької

класичної філософії, особ. Канта, Фіхте, Шеллінга.

- Кирило-Мефодіївське товариство (Костомаров, Куліш, Шевченко) –

протиставлення української філософії російській.

- Соціалістичні мотиви – Драгоманов, Франко.

- Новітня філософія

- Екзистенціально-романтична хвиля (поч. 20 ст.) Бердяєв, Шестов.

- Культурно-філософський підйом 20х років (“розстріляне

відродження”) – Хвильовий, Зеров, Яловий, Плужник та ін. –

спроба зберегти та творчо розвинути українську національну

культуру.

- Мислителі діаспори (Лишенський, Донцов, Чижевський).

68. Києво-Могилянська академія – колиска філософської думки на Україні.

Заснована Петром Могилою. Вперше в Україні викладали філософію окремо від

теології. Філософські курси значною мірою схоластичні. Філософія

розглядалась як система дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину,

причини речей.

І. Гізель – процес пізнання відповідні до теорії образів. Речі, діючи на

органи чуття посилають їм чуттєві образи. Ці органи відбиваються на органі

чуття і стають відображеннями, які стають об’єктами діяльності внутрішнього

чуття.

Ф. Прокопович – пізнання на основі досвіду і споглядання.

Вчення про матерію: в основі всього лежить певний субстрат, що завдяки

формі перетворюється на певну річ. Рух - як зміна кінцевого стану.Простір і

час – невід’ємні від природних сил. Порожнеча неіснує.

Етика – теоретична (роль людини в світі, сенс життя, свобода волі) і

практична (шляхи і способи досягнення щастя, система виховання).

Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро.

Розвиток філософії права.

69. Г.С. Сковорода як філософ.

1722-1794. Вихованець Києво-Могилянської академії. Проблеми, спрямовані на

дослідження людини, її існування та щастя. Релігійно-філософський характер

спирається на християнсько-світоглядні категорії.

Реальність є взаємодією 3х світів: макрокосм., мікрокосм.(людини),

символічного світу (Біблія).

Кожен світ є єдністю 2х натур : видимої (зовнішньої) та невидимої

(внутрішньої).

Макрокосм – світ речей і явищ + Бог.

Мікрокосм – людина тілесна + людина духовна.

Біблія – образність символів + розшифровка.

Заклик: “пізнай себе” – свою духовну сутність через віру і любов – таким

чином досягається щастя. Щастя – не в матеріальному задоволенні, а в

пізнанні і праці за свїми здібностями.

3 етапи самопізнання та пізнання:

- пізнання себе як самовласного буття

- як суспільної істоти

- як буття, що створене за образом і подобою Божою.

Основні лінії:

- антеізм (“сродність” людині усього світу)

- екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй

окремості людське існування, плюралістичність і в одночас

діалогічна гармонійність реальності)

- кордоцентризм (все ідде від серця)

Засновник класичної української філософії.

70. Філософські мотиви в творчості Т.Г. Шевченка.

Ф. Шевченка – глибоко індивідуальна, особиста і разом з тим грунтується на

національній ідеї українського народу, його ментальності. Ф. Ш. Виростає з

конкретно-узагального ставлення до віри, любові і нації. З любові до

України виникає ф. Пробудження людської гідності, сили протесту і

бунтарства.

Вінець творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної умови

людського добробутя і щастя.

Творчість Шевченка – поетично-сиволічно-образна, тобто буквально не

тлумачна.

Україна постає в двох вимірах : як певна соціальна спільність, що

реально втілена в історичній дійсності сьогодення; а також як духовно

ідеальна спільність нашої минувщини, що має відродитись в прийдешньому.

Шевченків бунт заперечує певну несправедливу соціально-економічну

реальність з її порядком, законами, і т.п.; проте це заперечення не ставить

метою утвердження якогось іншого порядку. У творах немає ніякої програми

перетворення суспільного буття. І деальне царство є царством творчого

людського духу, а не букви.

Не можна сказати, що Шевченко був атеїстом, але відкидав з

християнської релігії все те, що заважає вільному розвитку особистості,

перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини. Проти зловживання

релігією з політичною метою, релігійних війн, інквізиції.

У всій своїй творчості Шевченко постає як екзістенціальний

антеїстичний і кордоцентричний мислитель.

71. Ідеї суспільного прогресу І. Франка, Л. Українки, М. Драгоманова.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – мислитель, історик та етнограф.

Центральне у світоглядній позиції – ідея поступу, спрямованого на

здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. Соціалістичний ідеал –

добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістськє

суспільство, шлях – федералізм. Байдужий до національно-політичної

самостійності України.

Мислитель позитивістсько-натуралістичного плану, скептик, навіть атеіст.

Іван Франко (1856-1916)

Всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. В центрі філософії –

людина, основний закон людяності – праця; це єдине, що здатне творити і

вдосконалювати людську душу.

Соціаліст, але не приймав ідеї диктатури пролетаріату і класової боротьби.

Соціалістичні переконання базуються на загальнолюдських, а не на класових

цінностях.

Держава не повинна існувати, шлях до соціалізму – “народне відродження”

через культурну та освітницьку діяльність.

Раціоналіст, підтримувава еволюційну теорію.

Леся Українка (Лариса Косач) (1871-1913)

Романтично-екзистенціальна спрямованість.

Міфологічно-антеїстична ідея органічної зрощеності людини з природою,

антропологічної наповненості природи.Оспівування ліризму української душі і

драми її релізації.

Будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів.

72. Філософські аспекти історичної концепції М. Грушевського.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-

суспільної думки. І хоча він вважається народником (вважав народ основним

чинником історичного прогресу), зі старим народництвом його пов’язувала

хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М.

Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників.

І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за традиційне

народництво. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не

потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у

певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових

фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний

послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує,

причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме

самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І.

Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські

настрої.

Дуже велике значення Грушевський надавав постаті Б. Хмельницького. За

загального скепсису до постаті гетьмана, Грушевський вважав, що Б.Х.

спромігся зробити набагато більшо, ніж будь-хто на його місці, і що

успішний ісход війни був в дуже ведикій мірі заслугою гетьмана. Навіть

І.Мазепу Грушевський вважав лише продовжувачем політики Хмельницького щодо

незалежності України.

Великою заслугою Грушевського є “українізація” Київської Русі. Він довів

“українськість” багатьох земель Київської Русі (київське, чернигівське,

галицько-волинськє князівства, полєсьє), та навіть змусив російських

істориків визнати його правоту.

73. Основные направления развития российской философии 2-й пловины 19 ст.

Общая характеристика.

Вторая половина XIX века:

Западники-материалисты В.Г. Белинский (1811 - 1848). А.И. Герцен (1812 -

1870), Огарев, Н.Г. Чернышевский (1828 - 1889), Н.А. Добролюбов (1836 -

1861), Д.И. Писарев (1840 - 1868). Они являлись не только философскими

теоретиками, но и идеологами русской революционной демократии. Русские

философы прошли поучительную школу немецкой классической философии и

Французского просвещения. После глубокого увлечения гегельянством русские

философы повернулась в сторону материализмама (не без помощи Феербаха),

стремясь однако сохранить диалектичность. Они обосновали принцип единства

сознания и бытия, первичность материи по отношению к сознанию, идею о том,

что сознание есть свойство не всей, а только высокоорганизованной материи -

мозга. Критика церкви.

Герцен. Основоположник народничества. Единство бытия и мышления, природа

существует независимо от человека, а законы мышления есть отражение законов

бытия. Старался найти метод познания, является единством опыта и умозрения.

В философской истории - проблема общественного закона, который есть

сочетание стихийного хода истории (бессознательная жизнь народа) и

сознательная деятельность индивидов. Человек есть венец творения, сознание

человека не вне природы, а разумение о себе. Ценность личности в разумном

и нравственном деянии. Личность создается средой и событиями, а последние

несут на себе ее отпечаток. Разочарован в западном социальном перевороте,

идея русского крестьянского социализма. Сельская община есть зачаток

социализма, а русский вопрос заключается в вопросе о крепостном праве.

Природа и человеческая история вечно и непрерывно изменяются, они течение,

прелив, движение, причем движение происходит посредством борьбы 2

противоположных тенденций: возникновения и разрушения. Развитие идет через

противоречия, борьбу нового со старым, отрицанием отжившего нарождающимся.

Огарев. Материалист и атеист. Критика церкви как рабского страха,

разработка общинного социализма, признание важной роли экономического

фактора в историческом процессе.

Белинский. Идеи необходимости прогресса, буржуазные порядки более

прогрессивны, поэтому об отмене патриархизма на Руси. Приветствуя

социальный уклад в обществе, скептически относился к реформистским проектам

западных социалистов, говорил, что в новое время не обойдется без крови,

однако народная революция в России произойдет не скоро. При этом обращался

к идеалам первоначального христианства. В искусстве - реализм и приближение

его к народу.

Чернышевский (его школа - Добролюбов, Писарев, Шелгунов). В природе, по

Чернышевскому, нечего искать идей: в ней лишь разно оформленная материя с

разнородными качествами, в результате столкновения которых и начинается

жизнь природы. Неуничтожимость материи и ее связь с пространством и

временем. Человек - природное существо, его организм един, а сознание есть

проявление материальной субстанции. Антропологический принцип. Философия

Чернышевского монистична и направлена против дуализма. Идеи классовой

борьбы, неизбежности социальных революций, утопический социализм. Новая

революционная мораль - приверженность идеалам революции, борьба. Реальная

красота действительности. Критерии красоты социально-культурно

обусловлены.

60 - 70 гг. складывается народничество, идея прихода к социализму, минуя

капитализм. Признание самобытности России. (Лавров, Бакунин, Ткачев,

Михайловский, Мечников).

Михайловский. Субъективный метод в социологии. Априорное конструирование

идеального общества с целью полного саморазвития каждой личности.

Рассмотрение социальных процессов с точки зрения двуединой правды - правды-

истины и правды-справедливости. Имеется в виду оценка общественных событий

не только с точки зрения чистой науки (критика позитивизма), но и с позиции

классового подхода, общественного идеала (крестьянская община). Идея

личности, что есть мерило, цель и идеал исторического прогресса. В условиях

неразвитости народа очерки о героях и толпе и их роли, массовые движения -

бессознательные и подражательные.

Лавров. Двигатель прогресса 3 группы потребностей:

1. основные (зоологический и социологические - питание, безопасность,

избежание стрессов);

2. временные (государство, собственность, религия);

3. потребности развития - историческая жизнь.

Цель развития - усиление солидарности людей, для чего надо изучать

природу, человека и мышление, стоя на позициях трудящихся. Роль

интеллигенции - подготовка революции, чем она отдаст долг народу.

Неприменимость марксизма в России.

Бакунин. История есть движение из царства животных в царство свободы,

угнетатель - государство, религия - массовое сумасшествие, церковь - род

небесного кабака. Для достижения царства свободы надо исключить принцип

власти и создать ассоциацию крестьян плюс фабрично-заводск. Не надо

готовить революцию, она возникнет стихийно.

Ткачев. Революция немедленно, пока не сложились буржуазные отношения.

Крестьянин - социален по инстинкту. Но революция - разрушения, для

созидания необходимо революционное меньшинство, партия власти, которая

путем террора и заговора возьмет власть в свои руки.

Почвенники - национальная почва как основа социального и духовного развития

России. Создание органического мировосприятия, выдвигая на первый план

роль творчества и задвигая науку. Разрыв интеллигенции с народной почвой

надо преодолеть на основе духовного единения всех сословий.

Григорьев, Страхов, Достоевский. Ф.М. Достоевский. (1821 - 1881). В своих

общественно-политических исканиях он пережил несколько периодов. Увлекался

идеями утопического социализма (в кружке Петрашевцев). Затем в его

взглядах произошел перелом, связан с усвоением религиозно-нравственных

идей. Отказался от революционной борьбы. Исповедовал идеи почвенничества,

для которого характерно религиозная ориентированность философского

осмысления судеб русской истории, противопоставление России и Запада. Вся

история человечества с этой точки зрения представлялась как борьба за

торжество христианства. Русский народ - миссия, носитель высшей дух истины.

Идея архетипа в народе, в России - братские связи и христианское единение.

Против как капитализма, так и атеистического социализма, идея русского

социализма. Проблема духовно-нравственного искания личности, выбор между

добром и злом, свободой и рабством, христом и антихристом. В любой ситуации

человек должен остаться человеком. Но свобода есть не только источник

добра, но и зла, таящегося в подполье. Беспредельная свобода или бунт

приводит к разрушению и этическому анархизму, это недостойный путь

человекобожества. Истинный путь свободы - путь Богочеловека. Свобода есть

тяжкое бремя, страдание и высочайшая ответственность. Для Богочеловека надо

пройти испытание свободой, страдания, сознательно придя к идеалам Христа.

Можно ли помирить Бога и мир, который им создан? Стоит ли светлая цель хоть

одной слезы ребенка?

Самобытным русским мыслителем был Лев Толстой (1828 - 1910). Подвергая

критике общественно-политическое устройство России, Толстой уповал на

нравственно-религиозный прогресс в сознании человека. Идею исторического

прогресса он связывал с решением вопроса о назначении человека и смысле

жизни, ответ на который должна дать созданная им истинная религия. В ней он

признавал лишь этическую сторону, отрицая богословские аспекты. Отказ от

любой борьбы, непротивление злу, проповедь всеобщей любви. "Царство божие

внутри нас" - он неприемлил обычное религиозное понимание бога. Всякая

власть - насилие - отрицание государства. Т.к. он отвергал борьбу то

упразднение государство должно произойти путем отказа каждого от выполнения

общественных и государственных обязанностей = анархизм. Отрицание пользы

цивилизации.

Данилевский. Культурно-исторический типы, каждый проходит стадии

становления, упадка и гибели. Исторический круговорот. Наиболее

перспективным является славянский тип, адекватно выраженный в русском

народе.

Леонтьев. Натуралистический подход, в основе растений, жизни человеческого

мира одни законы. Триединый процесс от первичной простоты к цветущей

сложности и вторичному смесительному упрощению. Продолжает Данилевского.

Запад находится на 3 стадии. Выступал против равенства как несвойственного

природе, против индивидуальной свободы как причины безответственности.

Считал, что государство имеет право на насилие. Выступает за яркий тип

личности, который появляется на фоне общественной несправедливости. Его

мораль – не толстовская, а мораль силы и насилия. В трудные моменты

общество обращается не к ораторам или просветителям, а к людям силы.

Любинин: сие есть кусок ответа на вопрос о русской философии кандидатского

экзамена (МГУ). Я взял его без изменений. От себя могу добавить, что

наверняка всё выше прочитаное в некой смутной форме давно лежит у вас в

головах (ещё из школы). Рекомендую запомнить фамилии Герцена, Огарёва,

Белинского, Чернышевского, Добролюбова, Писарева, Бакунина, Достоевского,

Толстого и всё что с ними связано.

74. Философия русского космизма.

Русский космизм является философским направлением с большими традициями в

культуре России и объединяет не только философов, а также учёных,

религиозных мыслителей, писателей, поэтов, художников. Само существование

“русского космизма” как философского течения даже в наше время вызывает

острые дебаты.

Само зарождение русского космизма обусловлено в значительной степени

своеобразной общественной и культурной обстановкой в России XIX в. Развитие

русского космизма обязано во многом непременному противопоставлению этого

философского направления самим основам западноевропейской науки и культуры.

Это противостояние заключало в себе возможность продуктивного диалога,

способствовавшего изменению русского космизма, его прогрессивному

воздействию на культуру научного исследования в XX в. Значительный интерес

представляет нравственный, социально-философский смысл русского космизма.

Он способен питать собой весьма широкий спектр воззрений - от крайне

реакционных до либеральных, которые озабочены поиском творческого

примирения основных ценностей традиционного общества и культуры динамичной

цивилизации.

Идеи русского космизма становятся особенно популярными в наше время, в том

числе и благодаря тому, что многие предсказания космистов сбылись и

продолжают сбываться.

Философско-религиозное течение.

Русский космизм П.А.Флоренского

П.А.Флоренский является одним из тех, кого по праву относят к традиции

"русского космизма". Он считал, что существует "идеальное родство" мира и

человека, их "пронизанность друг другом", взаимосвязанность. Подобно

древнегреческой философии он соотносит мир и человека как макрокосмос

(космос, большой мир, среду) и микрокосмос, являющийся в своём роде

"образом и подобием Вселенной" и несущий в себе всё, что есть в мире.

Несмотря на то, что космический подход к человеку лишает его полноты

личностного бытия, Флоренский сумел найти выход из этой трудной ситуации. И

мир и человек одинаково сложны и внутренне бесконечны, поэтому они могут

рассматриваться как части друг друга. Можно с полным основанием считать мир

биологически - вселенским телом человека, а экономически - сферой его

хозяйствования. "Мир есть раскрытие Человека, проекция его" [2]. В этом

заключается космически-антропологический дуализм (или двуединство)

Флоренского, который рассматривает его в рамках традиционного

платонического дуализма горнего и дольнего (нашему миру противопоставляется

иной, "премирный", который символически приоткрывается в реальностях

земного бытия). Такой дуализм, по мнению Флоренского, можно преодолеть

только в Церкви: "В ней действительность одухотворяется, освящается,

обоживается" [3]. "Обоживание" является конечным результатом спасения всего

мира через спасение человека, которое происходит в Церкви силами Христа и

Его Духа. Спасение устраняет конфликт человека и мира, это и есть

"космическая сторона христианства" [4]. У Флоренского, как впрочем и у

многих платоников, картина бытия статична: динамические процессы, эволюция,

история определяющего значения не имеют. Как считает Флоренский, вся

история мира - это мрак, одна лишь "ночь, один страшный сон,

растягивающийся в века". По моему мнению философия Флоренского - это

космизм без эволюционизма ("преображение мира" не выходит за рамки

отдельных церковных очагов и не проникает в мировую жизнь и социальную

деятельность человека).

Христианский космос В.С.Соловьёва

Можно выделить несколько бесспорных идей космизма Соловьёва:

Идея всеединства, вечного органически целостного истинносущего мира,

которая имеет религиозный характер (вне божественного начала бытие - это

хаос).

Тайна сопричастности человека космосу в его (человека) божественной природе

(человек являясь посредником между Богом и материальным бытиём, проводником

единящего действия на стихийную множественность, человек - устроитель и

организатор вселенной.

В космосе Соловьёва главенствуют нравственно-религиозные смыслы

(целесообразности), которые определяют существо всех фаз и узловых моментов

его эволюции и бытия.

Проблема полноты познания вообще не может быть представлена как

гносеологическая (полное знание - это религиозно-мистическое мировосприятие

("восприятие мира в элементе софийности"), тем самым Соловьёв критикует

рациональность как отвлечённое начало, подчиняя и преобразуя её в свете

религиозного опыта и мистического созерцания.

Естественно-научное течение

Третий синтез космоса В.И.Вернадского

В результате своих изысканий относительно категорий пространства и времени

Вернадский пришёл к следующим выводам:

1) Пространство и время - реальные свойства реальных природных объектов, а

не философские категории и априорные принципы познания, как они

представлялись в философии Канта и в многочисленных вариантах этого

представления. Иначе говоря, пространство и время - это слова для обобщения

природных феноменов. Так же как наследственность имеет носителей в

организмах - определённые комплексы биохимических структур, - так и

пространство и время имеют своих носителей. В качестве примера можно

привести необратимость времени, его однонаправленность (незаменимость

прошлого и будущего) и дискретность времени (делимости времени на

определённые части). Пространственные характеристики проявляются в

геометрических построениях (понятия симметрии и диссиметрии природных

объектов).

2) В физическом мире (мире механического перемещения тел) как в макромире

больших величин и обычных скоростей, так и в микромире малых тел и огромных

скоростей, причина времени не содержится. Т.е. время и пространство - не

признаки физической реальности. Они не формируются в мире волн, колебаний,

орбит и траекторий, не являются их признаком.

3) Все характеристики времени-пространства и жизни в её биогеохимическом

выражении не только соотносятся, но и самым непосредственным образом

совпадают.

Объективность и реальность пространства-времени позволили Вернадскому

уверенно заявить о космическом характере жизни и обосновать третий синтез

Космоса, новое единство, в котором жизнь и живое вещество занимают не

подчинённую, а равную позицию с другими природными сущностями. Вернадский

объединяет изученные и обобщённые в науке реальные черты всеохватывающего

Космоса. Материя, радиация, энергия, проявления жизни - кроме этих

сущностей в мире нет ничего. Эти сущности не сводятся друг к другу,

существуют вечно как качественно разнородные области и одновременно вместе

с другими, не эволюционируют одна в другую. Всегда есть устойчивая материя

в виде атомов, всегда есть радиация, всегда есть энергия. И всегда есть

жизнь, имеющая космическое значение.

Космическая философия К.Э.Циолковского

Важнейшими принципами космической философии, которые лежат в основе

метафизики и научной картины мира Циолковского являются принципы

атомистического панпсихизма, монизма, бесконечности, самоорганизации и

эволюции.

Принцип атомистического панпсихизма напрямую связан с пониманием

Циолковским материи. Циолковский говорил, что "Я не только материалист, но

и панпсихист, признающий чувствительность всей Вселенной. Это свойство я

считаю неотделимым от материи". Все тела Вселенной "имеют одну и ту же

сущность; одно начало, которое мы называем духом материи (сущность, начало,

субстанция, атом в идеальном смысле)", что очень сходно с философией

Платона. "Атом-дух" ("идеальный атом", "первобытный дух") по Циолковскому,

"есть неделимая основа или сущность мира. Она везде одинакова. Животное

есть вместилище бесконечного числа атомов-духов, так же, как и Вселенная.

Из них только она и состоит, материи, как её прежде понимали, нет. Есть

только одно нематериальное, всегда чувствующее, вечное неистребляемое,

неуничтожаемое, раз и навсегда созданное или всегда существовавшее" [13].

Следовательно, "атом-дух" - это элемент метафизической субстанции, лежащей

в основе мира и отличной от элементарных частиц в современной физике.

Принцип монизма выражает единство субстанциональной основы мира, образуемой

"атомами-духами". "Материя едина, и основные свойства её во всей Вселенной

должны быть одинаковы" [13]. Это означает:

единство материального и духовного начал Вселенной;

единство живой и неживой материи: "материя едина, так же ее отзывчивость и

чувствительность";

единство человека и Вселенной, т.е. его участие в космической эволюции, в

противовес христианским представлениям о бессмертии души;

выводимость этических норм из метафизики космоса.

Принцип бесконечности распространялся Циолковским и на мир как целое, и на

свойства пространства и времени, и на строение элементарных частиц

вещества, и на структурную иерархию уровней космических систем, и на ритмы

космической эволюции, и на возрастание могущества космического разума, и на

отсутствие пределов для его возможной экспансии во Вселенной. Вселенная, по

Циолковскому, бесконечна в пространстве и времени и включает в себя

бесконечную иерархию космических структур - от атомов до "эфирных островов"

разного уровня сложности. Мысль Циолковского о возможности сосуществования

во Вселенной множества космосов намного опередила своё время и теперь она

нашла своё развитие в квантовой космологии.

Принципы самоорганизации и эволюции также являются ключевыми для метафизики

космической философии и вытекающей из неё научной картины мира. "Всё живо",

т.е. способно к бесконечной самоорганизации и эволюции. Циолковский был не

согласен с толкованием космической эволюции как неуклонной деградации и его

несогласие нашло своё выражение в принципах самоорганизации и эволюции.

Ритмические изменения Вселенной в метафизике космической философии очень

близки бесконечным циклам эволюции. Эти принципы приобретают в контексте

космической философии следующие значения:

эволюция как периодические трансформации, в ходе которых возникают и

разрушаются бесчисленные союзы "атомов-духов", образующих космические

структуры разных уровней;

самоорганизация как возникновение сложных (в том числе, живых) структур из

более простых;

эволюция и самоорганизация как "глобальный эволюционизм" (эти процессы

могут быть спонтанными или направляться разумом).

Космическое бытие человечества по Циолковскому "может быть подразделено на

четыре основных эры:

Эра рождения, в которую вступит человечество через несколько десятков лет и

которая продлится несколько миллиардов лет.

Эра становления. Эта эра будет ознаменована расселением человечества по

всему космосу. Длительность этой эры - сотни миллиардов лет.

Эра расцвета человечества. Теперь трудно предсказать её длительность -

очевидно, сотни миллиардов лет.

Эра терминальная займёт десятки миллиардов лет. Во время этой эры

человечество ... сочтёт за благо включить второй закон термодинамики в

атоме, т.е. из корпускулярного вещества превратиться в лучевое. Что такое

лучевая эра космоса - мы ничего не знаем и ничего предполагать не можем"

[13].

Современный космизм представляет собой программу становления человечества и

космическая философия Циолковского может рассматриваться как перспективный

вариант осуществления такой программы.

Ноосфера.

"области планеты, охваченной разумной человеческой деятельностью" (как

определяет ноосферу "Философский словарь"

75. Витоки і основні риси західної (немарксистської) філософії 20 ст.

Криза класичної філософської парадигми нового часу. Нова парадигма

протиставляє:

- об’єктивізм—суб’єктивізм

- раціоналізм—ірраціоналізм

- натуралістичному цинізму—гуманізм

- детермінізму – волюнтаристський лібералізм

- механістичній унітарності життя – універсум “життєвого пориву”,

“несвідомих потягів”

Людська цивілізація в 19 і особливо в 20ст. вперше набуває рис

планетарності, вселюдськості. Зокрема, філософія стає “світовою” – її

основні напрямки та школи здобувають статус світових тенденцій.

Сучасна філософія – спадщина критичного переосмислення класичної філософії

і марксизму.

У центрі стоять насущні проблеми життя найголовніше – проблема людини.

Проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і

індивідуального, загального і особливого.

76. Основні напрямки сучасної західної (немарксистської) філософії.

Загальна х-ка.

1.Неопозитивізм – як продовження позтивізму. Аналіз філософсько-

методологічним проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.

Редукція наукового знання до “чуттєво даного”

- логічний позитивізм (Вітгенштейн)

- лінгвістичний позитивізм

- семантичний позитивізм (Тарський, Карнап)

- постпозитивізм (Поппер)

- філософський аналіз

2. Екзистенціалізм – ідеї унікальності людського буття, підкреслення

індивідуального. Ключовий елемент – поняття свободи

- атеїстичний (Сартр, Камю)

- релегійний (Марсель, Леперс)

3. Неотомізм – об’єктивний ідеалізм, релігійна філософія – офіційна

філософська доктрина Ватикану (Жільсон, Марітен, Корет)

Базується на вченні Фоми Аквінського.

Нове: поворот від теоцентризму до антропоцентризму, спроба скорегувати

релігію і науку, опора теорії пізнання на герменевтику і структуралізм,

гуманістична орієнтація культури, увага до проблеми суспільного розвитку.

Інші релігійні позиції:

- теієрдизм (Пєр Тейєр де Шарден)- переосмислення теології в дусі

теорії еволюції

- персоналізм (Муньє Боун) – спроба oб’єднати марксизм та

екзистенціалізм.

4. “Філософія життя” (кін. 19 ст.) – Ніцше, Бергсон, Дільтей, Шпенглер.

Основа життя – воля, воля до влади.

Ніцше – поняття надлюдини.

Шпенглер – розгляд культурних утворень і цівілізації.

5. Класичний психоаналіз (Фрейд) – роль надсвідомого у житті людини

Неофрейдізм – Юнг, Адлер, Салліван, Фромм. Вихід за рамки біологічних

характеристик людини.

6. Структуралізм – (Леві-Страсс, Лакан, Фукс, Гольдман, Барт) – людина, як

об’єкт історичних, соціальних, культурних, етнографічних структур.

7. Прагматизм – ідея корисності, філософія – засіб дії людини на природу і

суспільство.

8. Філософські течії на бізі класики – неогегелеянство і неокантіанство.

77. Позитивізм і його історичні форми.

Криза класичної філософії – матеріалізм вироджується в натуралістичну форму

вульгарного матеріалізму. Спроби критично переосмислити – посилання

суб’єктивних моментів досвіду.

1) перший позитивізм (Конт, Мілль, Спенсер) – філософія не є наукою з

власним об’єктом, а узагальнює досягнення конкретних наук. Справжнє

знання досягається лише як результат окремих наук. “Позитивне” –

реальне, те, що можна відчути. Вся попередня філософія відкидається,

бо орієнтувалась на поняття, що не мають досвідного обгрунтування.

2) 2га пол. 19 стор. – “другий позитивізм” або емпіріокритицизм (Мах,

Авенаріус). Намагання здобути знання про матерію як про безпосередньо

“спостережувальну” реальність.

3) Поч. 20ст. “третій позитивізм” або неопозитиізм (Вітгенштейн) – ідея

логічного атомізму. Світ є сукупністю фактів, знання – теж факти

(висловлювання), між ними є взаємно-однозначна відповідність.

Філісофія виявляє характер відносин між ними. Твердження, що не мають

фактичного обгрунтування – безглузді. Верифікація – метод

відокремлення осмислених тверджень і “метафізичних”. Філософські

твердження переводяться з форми загальності у форму одиничності і

співставляються з фактами. Якщо співставлення неможливе – це

“псевдотвердження”. (логічний позитивізм)

4) К.Поппер – критика верифікації, ідея “фальсифікації” – пошук фактів,

що спростовують твердження.

5) Сер. 30ч років – “семантичний позитивізм” (Тарський, Карнап).Перехід

від реальності як сукупності чуттєвих даних до “значень”. “Академічна

семантика” – суто логічна інтерпритація. Твердження є істиним тодо,

коли є стан речей, що відповідає йому. “Загальна семантика” –

філософія повинна пояснювати явища людського життя, виходячі із

структури мови. Ототожнення реальності із формою її відображенням –

мовою

6) Лінгвістичний позитивізм – функції слів у людській діяльності.

7) Постпозитивізм (Поппер) – відмова від істини як мети пізнання (є

недосяжною) – поняття “правдоподібності”.

Кун – “Структура наукових революцій” – неможливість розуміння суті

наукового знання поза історичним контекстом науки.

Лекатош – розвиток наукового знання через серію теорій, що змінюють одна

одну і мають спільний базис. Відкидає вирішальну роль експерименту в

науці.

Фейєрабенд – доповнення принципу емпіризму принципом “теоретичного

плюралізму” – кожна теорія вдосконалює наші знання.

78. Екзистенціалізм: витоки, автори, ідеї.

Витоки: кін. 19 – поч. 20 ст. – нетрадиційне прочитання класиків з т.з.

завдань сучасності. Англо-американське неогегельянство (Ройс, Бредлі,

Джентім та ін.) – філософія Гегеля як “філософія індивідуального”,

“ірраціональної діалектики”, “трагічної діалектики”.

Неокантіанські школи – марбурзька (Коген, Наторп) та фрайбурзька

(Віндельбанд, Ріккет, Ласк).

Поняття “екзистенція” – “внутрішнє” буття – дав Кєркєгор (1813-1855).

Екзистенціалізм – філософськє вираження потрясінь західної цивілізації у 20

ст. Усвідомлення людиною смертності та недосконалості.

Основні проблеми: людина, як унікальна істота, філософія буття, гуманізм,

історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та

відповідальності, смерть.

Засновник екзистенціалізму – Хайдегер (1889 - 1976).

“Екзистенція” – людське існування. Підкреслює процес “знелюднення” людини в

сучасному світі. У процесі “спів-буття” гаситься людська індиідуальність,

обезличення, перетворення на натовп, звільнення лише через смерть.

Сартр (1905-1980) – протиставляє “речове буття”, природу людському буттю.

Свобода – універсальна характеристика людського існування; заперечення

матеріалізму та раціональності.

Франкфуртська школа (Адорно, Хоркхаймер) : підведення одиночного під

загальне (суть раціоналізму) є насильством. Бунт проти всієї попередньої

історії та культури.

Новітня форма екзистенціалізму – герменевтика (Гадамер). Відкидає уявлення

про “абсолютність” початкових положень теорії. Досвід людини – скінченний,

дослідження, пізнання – як гра.

Мова – конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу, історії.

Е.: - релігійний (Марсель, Ясперс) – рух світу до Бога, до самозаглиблення.

- атеїстичні (Сартр, Камю).

Вчення, що спираються на екзистенціалізм:

- гуманітарно-антропологічна орієнтація, філософська антропологія.

- Персоналізм (особистісьт – вища цінність земної цивілізації).

79. Філософська концепція З. Фрейда.

Фрейд (1856-1939) – засновник психоаналізу .

3 аспекти : пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.

Спроба синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

- розкриття психічних поривань внутрішнього світу

- аналіз впливу культурного та соціального середовища на

формування психіки людини.

Психіка:

- несвідоме (несвідомі бажання і витіснені із свідомості ідеї)

- передсвідоме (у даний час не усвідомлюється, але легко може

стати свідомим)

- свідомість – сприймання зовнішнього світу

Джерело психічної динаміки – бажання сфери несвідомого, що прагнуть

розрадки через дію.

Головні рушії поведінки – два інстинкти – самозбереження і сексуальний

(лібідо). Сублімація – процес відхилення енергії сексуальних потягів до

інших соціальних цілей. – таким чином тлумачиться історя людства, соціальні

події, суспільне життя.

Релігія – загальнолюдський нав’язливий невроз.

Суб’єктивна реальність людини – 3 сфери:

- “воно” – природжене, генетично первинне, несвідоме

- “Я” – сфера свідомого, посередник між несвідомим та зовнішнім

світом

- “Над-Я” – результат впливу інших людей, установки суспільства.

Критика Юнга щодо ролі лібідо та тлумачення природи несвідомого . Несвідоме

включає і колективний і особистий зміст психічного.

Фромм – перетворення психоаналізу у соціальну філософію за допомогою праць

Фейєрбаха та Маркса.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8